На ґанку лікарні людно: пацієнти травматологічного відділення насолоджуються ранковою прохолодою. Вони дісталися сюди на власних ногах, милицях чи кріслі колісному, бо в стінах за їхніми спинами для цього зробили все можливе.
«Готові стати моїм родичем?», – жартома запитує травматолог Євгеній Чіп у своїх нових пацієнтів, адже процес відновлення вимагає місяців, а іноді й років лікування. Разом із колегою та другом Олександром Козіним він повертає здоровʼя й рятує життя людей в головній лікарні Полтавщини.
ЗМІСТ побував в ортопедо-травматологічному відділенні медзакладу й поспілкувався з лікарями та пацієнтами про те, як війна змінила роботу медиків та що найскладніше під час масових госпіталізацій.
«За кордон зараз сенсу немає їхати»
Звичайний червневий день розпочався для полтавських лікарів з п’ятихвилинки та обходу. Дізналися про стан пацієнтів за минулу ніч у медсестри, запитали про самопочуття хворих, призначили обстеження й лікування на день. Далі – робота в операційних.
Але плин лікарняного життя не завжди такий помірний. Іноді на подвір’ї перед відділенням стає затісно через «швидкі». Таким було 3 вересня 2024 року – чорний день для Полтави, коли росіяни ракетами вбили понад пів сотні й травмували майже 300 людей в Інституті зв’язку.
На щастя, сьогоднішній день – не такий. У коридорах відділення поволі ходять пацієнти, лікарі готуються до перезмінки, медсестри й санітарки клопочуться в палатах.
Травматологам роботи вистачає завжди: побутові чи виробничі травми, аварії, нещасні випадки – «фон» життя за будь-яких часів. З повномасштабною ж війною ушкодження стали складнішими, а надходження пацієнтів – більш масовими. Військових та цивільних везуть до Полтави з усієї України. Часто вони мають складні травми й інфіковані рани, які потребують не одного оперативного втручання.
«До нас вони надходять іноді в дуже тяжкому стані. Їм надали допомогу в стабпункті, можливо, перевезли на госпіталь буквально на пів дня – день. Лікарі зробили, що встигли, а далі – евакуація до нас. Ми вже більш поглиблено займаємося, але від нас також далі йдуть евакуації на захід України. Бо лікування таких травм, ран, переломів і дефектів кісток може тривати роками. Якщо займатися кожним пацієнтом, у нас відділення буде забите й ми не зможемо приймати нових хворих», – говорить Олександр Козін.
Молодий лікар родом із Пирятина сім років життя присвятив медицині й майже стільки ж – навчанню в університеті. Нині він готується до захисту кандидатської дисертації й паралельно практикує в ортопедо-травматологічному відділенні, команда якого рятує пацієнтів у гострому періоді.
Після виходу з критичного стану частина поранених їде на реконструкції до інших областей, а на повний цикл лікування в Полтаві залишаються жителі області. Це військові з мінно-вибуховою травою та цивільні з хворобами й отриманими в побуті чи на роботі ураженнями.
Євгеній Чіп поєднує лікарську роботу з викладацькою. Він захистив кандидатську дисертацію й присвятив медичній допомозі людям понад 12 років життя. Перше десятиліття своєї практики працював районним травматологом у Глобиному, а потім переїхав до Полтави.
Зараз Євгеній Чіп обіймає посаду асистента кафедри хірургії №3 в Полтавському державному медичному університеті й має чверть ставки лікаря-ординатора в обласній лікарні імені Скліфосовського.
«Пацієнтам, які приходять уже з наслідками й потребують певних видів реконструкції, я завжди кажу: "Готові стати моїм родичем?". Бо коли ти береш такого хворого, це справа навіть не одного місяця. Тому ми з ними підтримуємо зв'язок, обмінюємося контактами й майже постійно на зв'язку. Вони надсилають фото ран, рентгенограм, якщо немає можливості приїхати».
Попри складність та інтенсивність роботи полтавські лікарі постійно навчаються й обмінюються досвідом із колегами з різних областей. Відвідують конференції, тренінги й семінари, стажуються в інших лікарнях. Закордонних поїздок не мали, проте, хоч бажання і є, медики не завищують очікувань щодо цього.
«За кордон зараз сенсу немає їхати. Наші лікарі вже можуть дати фору й іноземним колегам. Тому є в кого вчитися і в Україні. Вірте мені, зараз це одні з найкращих світових фахівців», – каже Євгеній Чіп.
У середньому полтавські травматологи виконують по 50-60 операцій на місяць. Під час обстрілів навантаження зростає, як-от було після удару 3 вересня, коли кожен лікар прийняв по сім пацієнтів. Цей день відбився у пам’яті медиків максимальним фізичним та емоційним напруженням.
Робота після обстрілів: чим складний досвід масових госпіталізацій
Ранок 3 вересня припав на перезмінку в травматологічному відділенні. Чергові ще не пішли додому, а нова зміна вже заступила. Коли «швидкі» почали доставляти поранених з Інституту зв’язку, усі були на роботі. 3 вересня їх привезли майже одночасно, тож працював сортувальний майданчик.
У медиків були відпрацьовані сценарії дій, вони знали теорію й практику, але справжнім викликом став емоційний бік роботи: потреба віддати перевагу пацієнтам з більшими шансами на виживання.
«У нас є сортування пацієнтів. Є червона, жовта, зелена і чорна зони. Остання – це коли привозять пацієнта агонуючого, йому вже не допоможеш. Він ще живий, але не можна надавати йому допомогу, тому що краще приділити увагу тим, хто в червоній зоні: там є шанси на життя, а тут – немає. Теоретично ми все це проходили, а на практиці, коли ти розумієш, що людина ще жива й просто не надавати допомогу… Це дуже важко. Скажу відверто, ми відхилялися від теорії. Рука не підіймалася. Надавали допомогу всім до останніх хвилин. Але, на жаль, зазнали великих втрат. Деякі кадри залишилися в голові, напевно, на все життя», – пригадує вересень 2024-го Олександр Козін.
У перший день після обстрілу медики провели в лікарні майже добу. Євгеній Чіп ненадовго потрапив додому о п’ятій ранку й поїхав назад на роботу:
«Коли з-під завалів діставали, уже не так складно було, тому що їх привозили з певним інтервалом і тоді було вже трошки легше. Є постраждалий, його одразу в операційну підняли, пішла бригада працювати. А коли масове надходження й сортувальний майданчик – дещо складніше. Але всі тоді впоралися надзвичайно добре завдяки гарній командній роботі й завдяки тому, що всі були на місці».
Допомога пораненим 3 вересня триває донині. Минув майже рік, а у відділенні досі лікують жертв ракетного удару. Днями після останньої реконструктивної операції виписали пацієнта, проте лікарі не можуть стверджувати, що більше втручання не знадобляться.
«Ми – реалізовані». Кого рятують полтавські травматологи
Щодня лікарі працюють, аби повернути своїх пацієнтів до максимально повноцінного життя: оперують їх та лікують від інфекцій, виконують кісткові та м’язові пластики, закривають дефекти шкіри після тяжких травм. І хоч багато історій завершуються позитивно, людям доводиться вчитися жити в новій реальності свого тіла.
Серед врятованих лікарями – пацієнтки Тамара й Світлана. Обидві жінки отримують складне лікування й перенесли по кілька операцій.
Тамара з Глобиного вперше потрапила до відділення у березні 2025-го. Лікарям довелося видалити їй голівку стегнової кістки, адже в тазу жінки накопичилися два літри гною. Після кількох операцій, очищення ураженої ділянки й встановлення спейсера з антибіотиком пацієнтку виписували додому, а за кілька місяців викликали на протезування.
«Я тут більше як місяць лежала. На ногу ніяк було ставати, зацементувалося все. Якби не ці лікарі, я не знаю, чи взагалі лишилася б жива. Не вмію красиво говорити, але я вдячна, що є такі люди, які просто ставлять нас на ноги й дають друге життя», – каже пацієнтка Тамара.
Світлана з Біликів потрапила до обласної травматології з тяжкою травмою ноги в середині червня. Жінку поранила роторна косарка й зараз лікарі працюють над збереженням ураженої кінцівки. На момент зустрічі пацієнтка перенесла чотири операції й готувалася до п’ятої.
«Нога майже повністю була ампутована до великого пальця, п’ята розрубана, внутрішніх кісток немає. Вони борються з інфекцією й намагаються врятувати те, що можна. Я вражена професіоналізмом лікарів. Увесь склад молодий, але такий тямучий».
Кожен випадок хворого – унікальний, але з огляду на зростання кількості пацієнтів робочий процес медиків рано чи пізно перетворюється на рутину.
«З напливом пацієнтів, можливо, навіть звикли десь. Так, кайфуєш, побачивши чудовий результат на знімку. Але коли в тебе такий пацієнт один на рік, то звісно задоволення трошки більше. А коли в тебе це на потоці постійно, то вже робиш та й робиш, немає цього катарсису. Попри це, ми – реалізовані. Коли ти займаєшся улюбленою справою, воно тебе й мотивує», – завершує розмову Євгеній Чіп.
Червневий ранок триває. Лікарі поспішають до операційної.
Обкладинка Юлії Сухопарової