Дмитро з Полтави потрапив до ЗСУ після декількох спроб: працював в ІТ-сфері, а після 24 лютого опанував військову справу з нуля. Він пройшов бої на сході України й втратив ногу в одному з них.
Дослідження свідчать, що за 17 місяців повномасштабної війни близько 50 тисяч українців втратили руки чи ноги. За оцінкою київської благодійної організації Houp Foundation, кількість серйозних поранень, спричинених війною, становить 200 тис., а майже 10% важких поранень зазвичай вимагають ампутації кінцівок.
Історія Дмитра «Лиса» – одна з них. Боєць втратив на фронті ногу й зараз адаптується до реалій життя з ампутацією.
Про бойовий шлях воїна, зіткнення з ворогом на Донеччині та Харківщині, поранення, втрату ноги і період реабілітації Дмитра розповідаємо у цьому матеріалі.
Спроби потрапити до війська
До повномасштабної війни полтавець Дмитро працював в охоронній сфері – у складі груп швидкого реагування. Згодом чоловік почав заглиблюватися в IT-сферу, їздити у відрядження. Повномасштабна війна застала його на роботі на заході Україні:
«Зранку 24 лютого нас розбудили й сказали, що роботу зупиняємо і повертаємося до Полтави. Той день я провів у дорозі, зустрів ажіотаж із дефіцитом пального, черги на заправках, колони військової техніки, які із заходу йшли на схід. Бачив табуни автівок, які рухалися зі сходу на захід».
Раніше він не мав бойового досвіду, не проходив строкову службу й уявлення не мав, що колись потрапить до війська. Для себе твердо вирішив: має боронити державу. Пояснюючи свою позицію, Дмитро цитує майора ЗСУ, Героя України Кирила Вереса:
«Він говорив: “Це твій будинок, ти його мусиш захищати. Якщо ти його не захищаєш, то це вже не твій будинок”. Я цілком згоден з ним, тому й став на захист».
Уже наступного дня він зі своїми друзями поїхали до центру комплектування, але їм відмовили у мобілізації через відсутність бойового досвіду. Тиждень чоловіки чекали на дзвінок з військкомату, проте ніхто не телефонував.
Дмитро повернувся до своєї роботи й поїхав у відрядження на Вінниччину. Бувши там, стежив за перебігом подій, а останньою краплею для нього стали катівні та нелюдські знущання, які світ побачив після звільнення Бучі. Після цього Дмитро вирішив повторно прориватися до лав ЗСУ:
«Ми просто не змогли сидіти спокійно й вирішили, що нах*й цю роботу, ми йдемо в армію, шукатимемо підрозділи, де візьмуть».
1 квітня чоловік повертався у Полтаву і йому зателефонував знайомий з пропозицією стати оператором БПЛА. Уже 2 квітня Дмитро проходив співбесіду з майбутнім командиром, а наступного дня о 9 ранку з речами був у штабі. Там вони з побратимами отримали зброю та мінімальний комплект речей. І вже вночі їх підняли по тривозі та відправили на Сумщину.
Як Дмитро став «Лисом»
Свій бойовий шлях Дмитро «Лис» починав з дешифрувальника розвідувальних матеріалів з БПЛА у Полтавській бригаді територіальної оборони. Далі були відрядження та відбиття ворожих атак. Знання та вміння воїн опанував на ходу: від базової саперної справи до тактичної підготовки. Отриманими навичками він завдячує командиру:
«У мене був просто топовий командир, який дуже багато знав і цей досвід передавав хлопцям. Коли ми потрапили у цей підрозділ, у нас не було окремо виділеного часу навчатися. І всю військову справу ми опановували просто на льоту. За перші два місяці служби досвіду було вже вдосталь».
Потім Дмитро був у групі підготовки, що поєднувала бойові виходи та інструкторську справу, допомагав новобранцям отримувати базові вміння.
За період служби «Лис» воював на різних напрямках, зокрема на Сумщині, Харківщині та Донеччині. Поранення отримав під час оборони у Бахмутському районі:
«Розповідати деталі, про те, скількох нам вдалося за затрьохсотити і задвухсотити, я не буду, але на чотирьох людей це доволі таки велика цифра».
Поранення «Лиса»
У день поранення Дмитро заводив підрозділ воїнів, які прийшли на ротацію. Він вийшов з позиції й почув пуск. Озирнувшись, «Лис» побачив, що летить щось на кшталт ПТУРа (протитанкова керована ракета). Снаряд змінював траєкторію, залежно від того, в який бік біг воїн:
«Я думаю, що противник мене “змалював” і випустив снаряд. Пуск був дальнім, але наздогнав мене швидко і до укриття я не добіг метрів 15. Я просто не знаю, що мене врятувало, тому що при прямому влучанні від мене взагалі ніфіга не лишилося б».
Снаряд впав за 15-30 см від ноги Дмитра. Він чітко пам’ятає момент, коли його відкинула ударна хвиля, а автомат відлетів на кілька метрів:
«Я намагаюся підвести, і розумію, щось не так. Я перевернувся на спину і побачив, як по снігу розтікається кров. Я розумію, бля*ь, що це моє, є влучання, я беру рацію, доповідаю командиру, кажу, що я 300-й, даю орієнтири, де я є».
«Лис» дістав турнікет та почав накладати на ногу, за декілька секунд сили почали покидати його:
«Думаю, бля*ь, ну все, зараз дохерачать. Я вже, мабуть, змирився трошки з цим. А потім почув, як в з тилу біжать мої хлопці та медики. І мене вже там затягнули до укриття, почався мінометний обстріл навколо».
Бійцю переклали турнікет, дали пігулку та поклали на ноші. Сам Дмитро пригадує, що вивозили його вночі під обстрілами, через сніг та ожеледицю кілька разів падали. За свій порятунок воїн дякує побратимам, які швидко зреагували та надали всю необхідну допомогу:
«Безмежно вдячний Кесу, Мамаю, Шумахеру, Діду, Магнуму і Мускулу за евакуацію. За злагоджену та швидку роботу командиру Васільку. Ці хлопці врятували мені життя».
Далі бійця вивезли на бронемашині до пункту, де надавали медичну допомогу:
«Я просто там трошки в ах*ї з того, як її надавали, якщо чесно. Зі слів побратимів, її надавали аж 50 хвилин. Для мене тоді час особливо плинув».
Дмитра евакуювали до лікарні, він переніс декілька операцій. На жаль, ногу врятувати не вдалося, хоча лікарі намагалися зробити автовенозне протезування. Кінцівку довелося ампутувати, щоб зберегти життя воїну.
«У перші дві неповні доби було близько трьох операцій. Потім четверта операція в Мечникова. І потім був в Києві, там нічого не оперували. Я підозрюю навіть, що в Києві трохи допустили недбалості, бо був некроз, але це все спірні питання. І далі мене евакуювали на Львівщину».
У львівському реабілітаційному центрі лікар врятував хлопцеві коліно від реампутації і за це воїн дуже вдячний. Оскільки на етапі протезування, наявність коліна багато чого вирішує.
Реабілітація та плани на майбутнє
Для Дмитра реабілітація почалася важко, певний період він був вимушений лежати та проходити медикаментозне лікування. Але згодом лікарі центру «Незламні» підібрали навантаження та вправи і йому вдалося піднятися:
«Ці перші кроки на милицях були просто й*бнутися. Були падіння, я дуже боявся вдаритися десь коліном, тому що це був додатковий ризик реампутації».
Зараз Дмитро продовжує проходити реабілітацію на тимчасовому протезі, який надалі замінять на постійний. Боєць відвідує індивідуальні, групові заняття і навчається керувати штучною кінцівкою. Це складно, бо він має свою ергономіку та впливає на весь організм.
«У мене, на жаль, після ампутації залишилося там кістки майже ніфіга і не кожен протезист за таке взявся б. У деяких місцях казали, що тут простіше коліно прибрати. А тут протезист подивився й сказав, що все зробить. Тому за це йому і реабілітологам окрема подяка».
Окрім фізичних навантажень, доводиться зіштовхуватися з труднощами, які раніше здавалися звичайними та дріб’язковими справами:
«До того, як я отримав тимчасовий протез, були великі труднощі, тому що дуже багато сходинок. Для людини на милицях – це пиз*ець. Особливо, коли непогода, коли вони слизькі. Тому що однієї краплі досить, щоб вони просто роз'їхались. Ти втрачаєш рівновагу і просто падаєш. Комусь щастить – впав та встав і пішов. А комусь не щастить – впав, зламав куксу і реабілітація тоді затягується».
Дмитро говорить, що спочатку дуже важко виконати базові завдання. Навіть, щоб почистити зуби потрібно докласти зусиль. Тепер потрібно втриматися на милицях чи навчитися стояти на одній нозі. Але за декілька спроб все ж починає виходити краще. Так само і з побутом – його потрібно підлаштовувати під нові потреби та можливості.
«Я втратив ногу, але не себе. Тому що всі проблеми і бар'єри у тебе в голові, і коли ти їх долатимеш, на початках буде піз*ець важко. Але все досяжне».
Після успішної реабілітації, «Лис» хотів би повернутися у свій підрозділ і разом з побратимами йти до перемоги. Але це за умови, якщо він вправно навчиться керувати протезом, щоб не бути тягарем для своєї групи. Якщо цього не станеться, планує бути інструктором, навчати хлопців і передавати свій досвід бійцям:
«Мені здається, що зброю потримає дуже багато чоловіків. І якщо ми будемо тверезо дивитися на ситуацію, війна не закінчиться ні за рік, ні за два. Тому що період цих всіх “чмобів” минув і, на жаль, ця армія все ж таки чомусь навчається. І як не крути, але вони кількістю більше, ніж ми. Тому у нас єдиний плюс – це те, що ми, можливо, розумніші і хитріші».
Зараз потрібно пройти реабілітацію, подолати нові виклики життя і вже потім ставати до роботи. Головне – не здаватися.
Обкладинка Юлії Сухопарової
Фото Дмитра «Лиса»