24 серпня, 08:08
24 серпня, 08:08

Уперше День Незалежності України святкували не 24 серпня, а 16 липня. Тоді Верховна Рада ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. Цей документ дав змогу у 1991 році проголосити незалежність України.

24 серпня, на позачерговій сесії Верховної ради України, ухвалили Постанову та Акт проголошення незалежності України. За Постанову проголосував 321 депутат, за Акт – 346 депутатів. 

Відтоді минуло 30 років. За цей період в країні відбулося багато визначних подій: вперше замайорів прапор України, з'явилася державна грошова одиниця, створили Збройні Сили України тощо. За роки незалежності в країні змінювалися президенти, відбулися мітинги, де громадяни боролися за краще майбутнє. 

ЗМІСТ зібрав публікації та фото, які оприлюднювали в газетах протягом становлення незалежності держави. Учасник подій 30-річної давнини, голова Полтавського обласного Руху у 2005-2010 роках, регіональний представник Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області Олег Пустовгар розповів про його спогади, емоції та настрої у суспільстві, які він спостерігав.

Події 1991 року на Полтавщині: Акт про незалежність та настрої та ставлення суспільства

Пустовгар пригадує, що роки його юності припали на той час, коли працювала Верховна Рада часів УРСР. Та Верховна Рада, яка увійшла в історію, ухваливши Декларацію про державний суверенітет України, а потім Акт про незалежність. 

«У тій Верховній Раді діяла потужна опозиція – Народна рада, у складі якої було багато політиків з Народного Руху, серед яких вирізнявся В’ячеслав Чорновіл». 

У лютому 1991 року Олег Пустовгар вступив до Гадяцької районної організації Руху. Брав участь у поширенні газет «За вільну Україну!» та листівок Руху проти «оновленого союзу». Потім на дільниці Гадяцької школи, як спостерігач від НРУ у референдумі, який тоді ініціювала комуністична верхівка: 

«Це була відчайдушна спроба влади зберегти імперію. Горбачов поставив на референдум питання “Чи вважаєте ви за необхідне збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік?”. Але вже тоді понад 8 млн мешканців УРСР проголосували проти так званого “оновленого союзу” – Україну охопила хвиля самостійницьких настроїв, які протягом 1991 року набирали все більшого масштабу».

Народний Рух України (НРУ) – масова громадсько-політична організація, яка об’єднала у своїх лавах широкі верстви небайдужих до долі України. І колишніх політв’язнів комуністичних концтаборів, як от В’ячеслав Чорновіл, і знакових вітчизняних письменників, діячів культури, освіти, науки.

Також Олег Пустовгар пригадує, як 1 травня 1991 року в Гадячі крокувала колона посланців «трудових колективів» із червоно-синіми прапорами УРСР – і окремою колоною крокували  гадяцькі рухівці, із синьо-жовтими стягами:

«Чесно скажу: було трохи лячно, – а що, раптом коли виженуть із “кулька” (народна назва Гадяцького училища культури ім. Котляревського) за “заборонений” прапор? Та й ставлення деяких однолітків : “тобі більше нема що робить, як з жовто-блакитним флагом бігать по місту?”. Передати той драйв словами важко…».

24 серпня 1991 року на позачерговій сесії Верховної ради України ухвалили Постанову та Акт проголошення незалежності України.  Це означало, що Українська держава має свою неподільну й недоторкану територію, на якій діють Конституція і Закони України. Держава сама здійснює захист і охорону, гарантує всім своїм громадянам права і свободи. Також виключно сама розпоряджається своїми природними багатствами, самостійно веде свою економіку, має свою валютно-фінансову систему і грошову одиницю, розвиває науку, освіту, культуру.

(«Зоря Полтавщини» 1992 рік)
(«Зоря Полтавщини» 1992 рік)

Олег Пустовгар розповідає, що 24 серпня майже весь день дивився новини по телевізору: 

«Забути ті миті виступів В’ячеслава Чорновола, Левка Лук’яненка, Леся Танюка, внесення національного прапора до зали Верховної Ради неможливо. Водночас не скажу, що була якась ейфорія чи навіть раціональне усвідомлення, що мети досягнуто. Ні. Адже було проголошено наміри провести всенародний референдум 1 грудня. Було зрозуміло: попереду кілька місяців напруженої агітаційної праці, щоб будити наш люд, приспаний комуністичною неволею…».

Пустовгар згадує, що 1 грудня 1991 року він був спостерігачем від Руху на виборчій дільниці у Лютеньці:

«Ось це були емоції. Радість від результату голосування за незалежність українців і лютенців зокрема після підрахунку голосів, складно описати». 

Щодо настроїв, які панували в суспільстві у той період корінних змін для України розповідає, що був випадок, коли після процедури підрахунку комісія і спостерігачі зібралися у неформальній обстановці:

«Директор чи головний інженер, вже не пам’ятаю, Лютенського консервного заводу проголошує тост, каже: “Сьогодні історичний день, який назавжди увійде у нашу історію…”, а комуністка, директорка місцевої школи аж скривилась від обурення і люті чи то вважала ці слова пафосними, чи мала ще надію на відродження СРСР».

(Фото з акцій протесту 1991 року – «Зоря Полтавщини» 1992 рік)

Також пригадує, як винаймаючи квартиру, господиня перелякалася побачивши на його светрі синьо-жовтий значок, а на стіні в кімнаті синьо-жовтий прапор:

«Побачивши це все, вона вимовила: “Ти шо синок, із западної? Нашо нам ота бандерщина?” Сяк-так пояснив, що невдовзі це буде офіційний символ Української держави. Рогом дивилися на символіку і голова сільради, і директорка школи...».

(Фото з встановлення в центрі Полтави щогли з державним прапором України – «Зоря Полтавщини» 1991 рік)

Роки незалежності на Полтавщині

Перші два роки після проголошення Незалежності відчувалося зацікавлення людей своєю історією, культурою, мовою. Радіо, телебачення, культурологічні журнали, газети, загалом інформаційний простір був сповнений цікавих матеріалів, які показували, що українці – окремий самобутній, гордий і незламний народ. 

(Святкування Дня Незалежності у Полтаві – «Зоря Полтавщини» 1992 рік)

Конституційний процес на Полтавщині у 1996 році. За його словами, потреби створення сучасної Конституції було затверджене ще в рішенні Верховної Ради в 1992 році. У листопаді 1994 року Верховна Рада ухвалила персональний склад Конституційної Комісії. У червні 1995 року 240 депутатів парламенту підписали Конституційну угоду між Президентом і Верховною Радою строком на 1 рік. 

«Тобто влітку 1996 року спливав її термін, і треба було щось вирішувати з прийняттям нової Конституції. Противники її схвалення  – комуністи та іже з ними дивилися в бік Москви». 

(Святкування Дня Незалежності у Полтаві – «Зоря Полтавщини» 1994 рік)

Пустовгар розповідає, що на захист держави стали національно-демократичні сили. З ініціативи В’ячеслава Чорновола Народний Рух України проголосив петиційну кампанію за якнайшвидше прийняття Конституції. Рух її розглядав ще і як підготовку до проведення референдуму, на якому мав висловитися народ:

«Одна з точок зору, яка побутувала в національно-демократичному середовищі, полягала в тому, що у Верховній Раді, де сильні були впливи п’ятої колони Кремля, навряд чи вдасться прийняти нову Конституцію». 

Петиційна кампанія ширилася всією Україною, зокрема, й на Полтавщині. Найактивніша фаза припала на травень. Полтавські рухівці звернулися на радіо й у газетах зі зверненням-оголошенням про пункти збору.  Такі локації у Полтаві були у центрі міста біля кіоску «Просвіти», біля зупинок транспорту у мікрорайонах Левада, Половки, на «Алмазному» – біля «Універсаму». 

Поставили стенди, сотні полтавців приходили та ставили свій підпис на надрукованих у столичній друкарні бланках. Люди мали приходити з паспортом, фіксувалися прізвище, ім’я, по батькові, дані паспорта, домашня адреса. Станом на кінець червня 1996 року у секретаріат Руху його активісти з усіх куточків України передали петиції із загальною кількістю підписів 3 млн 411 тис. та 2 млн 730 тис. за заборону антидержавної діяльності КПУ. Такий успіх спрацював «на відмінно»: з’явився указ Кучми про проведення референдуму у вересні. Тож під «тягарем» указу і петиційним народним тиском депутати ухвалили Конституцію все-таки у стінах парламенту.

Також Олег Пустовгар розповідає, що для протидії комуністичній пропаганді з ініціативи голови Руху В’ячеслава Чорновола, Народно-Демократичної та Ліберальної партій заснували Всеукраїнський громадський комітет на підтримку нової Конституції (Комітет). 

4 квітня 1996 року обласний Комітет утворили й на Полтавщині. Фундаторами його стали обласні організації НРУ, Української республіканської партії (УРП), демократичної (ДемПУ), ліберальної (ЛПУ), християнсько-демократичної (ХДПУ), міжрегіонального блоку реформ (МБР) та 10 громадських об’єднань: Спілка ветеранів ЗСУ, спілка фермерів, товариство «Просвіта», «Союз українок», обласна організація солдатських матерів, «Зелений світ» тощо.

Тоді організовували різні заходи: семінари, зустрічі з народними депутатами, просвітницькі кампанії, наприклад, поширення і популяризація всеукраїнської газети «Час-Тайм», виступи на радіо і телебаченні – все це було спрямоване на роз’яснення головних положень проєкту Конституції, який напрацювала згадана вище конституційна комісія. 

«Протягом квітня 1996 року комітет справді  став обласним і структурувався: в переважній кількості районів і міст обласного значення були створені районні чи міські комітети, – зазвичай на базі структур НРУ. Але найдієвішим був Кременчуцький міський, роботу якого координував директор приватної школи «Віка» Валерій Загребельний, депутат Кременчуцької міськради». 

Першим заходом комітету у Полтаві став масштабний «круглий стіл», присвячений проблемам конституційного процесу. Полтавські політики висловлювали різні точки зору щодо вдосконалення проєкту. 

«Станом на 1 травня 1996 року проєкт Конституції на 80% погодили зі всіма фракціями, окрім комуністів, які взагалі не ходили на засідання узгоджувальної комісії, оскільки, як говорив Лесь Танюк,  «їхня головна мета – торпедувати конституційний процес, і створювали постійні спекуляції навколо державної символіки, соціальних гарантій». І він твердив, що коли не приймемо Конституцію, то надалі Україні гарантоване безвладдя. Казав: «Нема Конституції – нема порядку: Верховна Рада (ВР) і надалі впливатиме на Уряд, Уряд – на Нацбанк, Банк – на ВР, а Президент вичікуватиме в надії, що все владнається само собою». 

(Публікація з нагоди відзначення Дня Конституції – «Зоря Полтавщини» 1996 рік)
(Візит Президента України Леоніда Кучми на Сорочинський ярмарок – «Зоря Полтавщини» 1999 рік)
(Фрагмент Сорочинського ярмарку – «Зоря Полтавщини» 1999 рік)
(Борд на Сорочинському ярмарку – «Зоря Полтавщини» 2001 рік)
(Святкування Дня Незалежності – «Зоря Полтавщини» 2001 рік)

Помаранчева революція 2003-2004 років. Олег Пустовгар каже, що події тих років стали ще однією спробою «виборсатися з пострадянського болота» і важливим кроком зі зміцнення державної незалежності. 

(Помаранчева революція – «Зоря Полтавщини» 2004 рік)

Усі  дні Помаранчевої революції його дружина провела на київському майдані, а він – на полтавському: разом із побратимами вів мітинги біля облдержадміністрації. У постпомаранчевий період очолював управління інформаційної діяльності облдержадміністрації:

«Пишаюсь, що вдалося зреалізувати цілу низку державних програм та указів Президента Ющенка, пріоритет – утвердження національного інформаційного простору. Намагався чітко виконувати всі президентські укази Ющенка, які стосувалися відродження національної пам’яті. Взагалі при Ющенку процеси національного відродження набирали обертів ...».

(Візит Президента України Віктора Ющенка на Полтавщину – «Зоря Полтавщини» 2005 рік)
(«Зоря Полтавщини» 2006 рік)
(Вибори Президента України – «Полтавський вісник» 2010 рік)

Ще однією важливою віхою в історії Незалежної України є саме Революція Гідності. Активісти з Полтавщини теж брали участь у подіях 2013-2014 років у Києві. А в самій Полтаві проходили акції та протести в межах Євромайдану.  Про це можете прочитати у матеріалі ЗМІСТу за посиланням. З того часу розпочалися і бойові дії на сході країни, перші мобілізації та втрати.

( «Полтавський Вісник» 2014 рік)
(«Полтавський вісник» 2014 рік)

Боротьба за незалежність триває

Олег Пустовгар каже, що якби не проголошення Акту про незалежність, якби не  Революція Гідності як етап боротьби за збереження за своєї держави, то годі й говорити про українців як окрему націю. Він каже, що боротьба за незалежність триває:

«Важливо, що у Конституції зафіксували основоположні права людини, скажімо, право на мирні зібрання. Ми ж бачимо, як в тій же Білорусі режим Лукашенка ув’язнює тисячі учасників мирних демонстрацій, а у Росії демократичні вільні зібрання людей, мітинги  заборонені, там навіть вийти на одиничний пікет тяжко - одразу хапають і везуть в «каталажку». На тлі цих держав-сусідів, чітко видно, наскільки далеко ми вже пішли від цього “совєцького тоталітарного минулого”».

(«Полтавський вісник» 2015 рік)
(«Полтавський вісник» 2020 рік)

Обкладинка Юлії Сухопарової