Волонтерки з групи «Невтомні бабусі» працюють в бібліотеці на Половках. Майже щоденно невтомно плетуть маскувальні сітки, кікімори, а також в'яжуть шкарпетки та килимки. Про «Невтомних бабусь» читайте у матеріалі ЗМІСТу.
Через вікна бібліотеки видніється робота невтомних бабусь – волонтерки сидять біля підвіконь, нарізають, сортують та розкладають матеріал, що незабаром стане маскувальною сіткою та відправиться на фронт. Попри те, що бібліотека продовжує працювати в просвітницькому напрямку, волонтерська робота зайняла майже кожен вільний куточок.
Волонтерством бібліотека почала займатися ще у 2014 році – залучали дітей, разом влаштовували ярмарки, малювали малюнки, виготовляли паски та інші смаколики, аби передавати українським добровольцям. Потім у 2017 році стала зростати потреба в маскувальних сітках, тому «бабусям» запропонували виготовити і її.
«Ми на свій страх і ризик взялися працювати. Пам'ятаю, першу сітку ми виготовляли, мабуть, близько місяця. Бо тоді приходило по чотири-три людини, а були такі дні, що взагалі ніхто не приходив. І от, починаючи з квітня, за 2017 рік ми виготовили всього 50 сіток», – розповідає Людмила Заливча, керівниця волонтерської групи та завідувачка бібліотеки.
Спочатку для виготовлення сіток побудували лише один каркас, який стояв в коридорі, поки там ще не розташувалися волонтери. Зараз же у «бабусь» є чотири двосторонні каркаси, на яких одночасно може виготовлятися 8 сіток – всього близько 900 за рік. За 2025 волонтерки виготовили вже 440 сіток, а з моменту своєї роботи – 4 тис. 865.
У Людмили записи організовані, показує зошит. Плетіння першої сітки почалося 16 квітня 2017 року. Перші дні – одна чи дві людини, бувало, нікого. Перша сітка була лише 12 метрів. Першими, хто звернувся за сіткою, стали військові від 24-ї розвідувальної бригади. Згодом додалися 59-та та 128-ма бригада.
«Бувало, що сама висіла на сітках. Я так запустила свою бібліотечну роботу, казала, що мене із роботи звільнять, бо я тільки сітками й займалася».
Бібліотека має свій робочий графік, де п'ятниця – вихідний день, проте з початком повномасштабного вторгнення більше вона не зачиняється. Працюють тут з 8 до 17, без вихідних, «святкових» та, не зупиняючи роботу в години тривоги.
Тепер бібліотека та «Невтомні» працюють в симбіозі. 24 лютого заклад закрили, проте Людмила Заливча звернулася за дозволом, аби продовжити роботу. Говорить, що їм пощастило, бо багато волонтерів не мають постійного приміщення, переїжджають та вимушені орендувати простір для своїх потреб:
«Зараз бібліотека завантажена на 90% волонтерським спорядженням – каркасами, запасами для сіток, кікімор. Проте роботі бібліотеки це не заважає, – розповідає завідувачка. – Ми продовжуємо проводити заходи. У нас, наприклад, немає проблем з аудиторією, тому що волонтери активно долучаються до активностей бібліотеки. Працівники ж бібліотеки постійно допомагають і різати матеріал, і відвантажувати, і завантажувати. Приходять і з інших бібліотек, допомагають збирати матеріали, навіть кошти».
Попри назву, розповідає Людмила, в групі працює багато помічників – і молодь, і жінки, і дідусі. Проте назва прижилася, тому вже скільки років, як почали подаватися на конкурс «волонтер року», волонтерки позиціюють себе як «Невтомні бабусі».
«Знаєте, як почалася повномасштабна війна, то в нас, як то кажуть, кишіло. Тоді люди могли не ходити на роботу, приходили до нас. І з дітьми приходили, бо дитину саму вдома ж не залишиш. А потім, хто на роботу, хто в інших справах”».
У групі працює також 75-річна Олександра Мороз, котра вже близько трьох років щотижня готує страви для сотні військових, котрі знаходяться в госпіталі. Крім цього багато бабусь вдома в'яжуть шкарпетки, шиють пояси та килимки. Часто до бібліотеки привозять їжу – олію, консерви, крупи, котрі також потім направляються до бригад. Волонтерка Віра Гордівська виготовляє янголят та мотанки, робить вишивку, котру потім розіграють на сторінці за донати для потреб ініціативи.
Бабусі активні в соціальних мережах. На фейсбуці часто оголошують збори та розміщують оголошення про конкретні потреби, аби люди могли долучитися. Людмила згадує, як нещодавно на сторінці розповіли про те, що потрібна мікрохвильовка. Наступного дня в бібліотеці їх було вже дві.
Завдяки небайдужим в бібліотеці збирають кришечки, банки для окопних свічок, одяг та білизну. Іноді полтавці приносять речі прямо в пакетах та залишають під дверима, а вже потім волонтерки це знаходять та заносять всередину.
«Проте іноді люди приносять справжній мотлох. Було таке, що під'їхала машина, а звідти вибігло дві жінки – кинули на в руки два пакети, зі словами “ми спішим, ми спішим” побігли назад. Ми кинулися розбирати ці пакети, а всередині сміття. Просто сміття. Дякуємо, поряд з нами є сміттєві баки».
У липні 2022 року додалася ще одна «ланка» – плетіння кікімор, маскувальних костюмів. Одна з переселенок з Харкова, що ходила до бібліотеки, – Оля запропонувала створити групу, котра так і працює. Багато з ініціаторок цього вже навіть повернулися до Харківщини, але робота не припинилася. Попри те, що це кропітка робота, «Невтомні бабусі» створили близько 300 кікімор.
Якщо є можливість, розповідають волонтерки, в допомозі вони не відмовляють ніколи. Проте всі потреби, котрі надходять, закрити не вдається. Так, сітки з такого матеріалу, як агроволокно створюються повільно, бо з ним важко працювати й потрібно викладати по іншій схемі.
«Є в нас, як-то кажуть, і постійні клієнти. Наприклад, Сергій Калинюк, що колись був тут волонтером і запропонував нам робити маскувальні сітки, потім, коли в лютому почалася війна, пішов в тероборону. Ми його активно підтримуємо. Він вже побував і на Сході, і на Харківському напрямку воював, а зараз тут на реабілітації був у Полтаві”»
У Полтаві багато волонтерів працює, говорить Людмила, проте полтавці часто здаються байдужими. Так, пішохідна доріжка проходиться прямо під вікнами бібліотеки – люди ходять, зазирають, проте часто опускають погляд та пришвидшуються. Так само і відвідувачі бібліотеки, буває, швидко оминають каркаси та невтомних бабусь за ними.
«У бібліотеку приходять тихенько так, а потім втікають. Хоча наші волонтери – це взагалі люди якісь унікальні. Вони настільки віддані волонтерській роботі, що просто не надивуєшся. Ходять сюди, як на роботу. Я інколи рідше на роботу ходжу, чим вони на волонтерську діяльність свою».
Однією з активних волонтерок є Мирослава Плєшкова – координаторка і комунікаційниця. У «Невтомних бабусях» говорять, що жінка підтримує зв'язок з військовими та помічниками, навіть іноземцями, а також координує всі відправлення та отримання, що роблять волонтерки. Попри такі відповідальні задачі, застаємо її під час перебирання матеріалу для сіток.
«У 2016 році я повернулася із-за кордону, купила житло неподалік та почала приходити до бібліотеки. Я була з тих, хто не пройшли повз. Ми, мабуть, шукали одне одного (прим. ред – звертається до Людмили Заливчої). З того часу я причепилася: “Людмило Олександрівно, давайте зробимо каркас. Людмило Олександрівно, зробимо каркас. Людмило Олександрівно!”».
Згодилася. Волонтер «невтомних» пан Григорій зробив перший каркас. Потім бабусі стали навчатися у «Handmade для армії» (від «Батальйону небайдужих»). Звідти волонтерки отримали перші матеріали для сіток, а потім стали організовувати свої перші «рейди» в секонди.
Мирослава стала ініціаторкою того, щоб зробити соціальні мережі та писати про потреби волонтерів групи. Попри вже велику відомість, з великою війною потреби зростають щоденно – то немає сітки, то немає тканини на сітку, то немає людей:
«Жебруємо», – каже пані Мирослава.
Сітка, котра є основою, і на яку заплітається тканина коштує 2 тис. 700 грн (200 м). Навіть на місяць її не вистачає. Секонд також став дорожчати, тому бабусі просять людей приносити своє. Через постійну потребу у фарбі, сітці, тканині утворився спеціальний рахунок.
Також жінка разом з іншими бабусями допомагає шукати житло для тих, хто переїздить до Полтави, наприклад, з Сумської області. Часто, розповідає, орендодавці не хочуть брати, на їх думку, «проблемних» – ветеранів, людей з інвалідністю. На пошуки комфортного житла може піти час.
«Це така лавина з усього. Ти не можеш бути байдужим, постійно кудись та й влізаєш. І вже виходить, що приймаєш дзвінки, буває, і о 10 вечора. Проте ми вже без цього не можемо. Правда, Людмило Олександрівно? Не можемо. Буває хворієш, і як у вакуумі. Починаєш думати, а як там без мене? О господи, я виклинилася!».
Іноді до «Невтомних бабусь» приходять навчатися, тому створюються подібні волонтерські групи і в Полтаві, і в області, селах.
«Звідки сили? Не знаю. Вдома як. Встав – болить, а прийшов сюди, забуваєш, що болить. Чого мені вдома лежати та стогнати, прислухатися, що і звідки лежить над тобою. Тут я не можу зупинитися. Часто сидимо і до вечора, аж коли бібліотека закривається».
Надія Лупенко також плете сітки з 2017 року, коли заснувалася волонтерська ініціатива. Розповідає, що прийшла міняти книжку, коли побачила, як працюють новоутворені тоді ще «Невтомні бабусі». З того часу майже кожного дня по 2-3 години жінка проводить біля каркаса. Буває, основу сітки волонтерки купують за свій кошт, тому окрім плетіння Надія віддає невеличку частину своєї пенсії на потреби групи.
«Я вважаю, що країну повинен захищати кожен. Хто як може. Я в такому віці, що вже у військо не піду. Та й не візьме ж мене ніхто, так? А не допомагати зовсім – не мій характер».
У своєму окремому кутку знаходяться каркаси для плетіння кікімор, маскувального одягу. Олена Євдокімова приєдналася до «Невгамовних бабусь» у 2023 році, коли переїхала з Харкова до Полтави та шукала, де і як можна долучитися до допомоги війську. Тепер мінімум три дні на тиждень жінка може проводити за плетінням.
«Це кропітка робота, – пояснює волонтерка, – котру важко робити людям пенсійного віку. Проте старші нарізають матеріал, без якого жодна кікімора не обходиться».
Одній людині для створення виробу необхідно близько 4-5 днів. Маскувальний костюм складається з основи, рукавів та капюшона, котрі потім зрізаються з каркаса та зшиваються
Біля вікна сидить Наталія Сердюк. Вона в'яже килимки-сидіння, котрі військові використовують в машинах, танках чи навіть в бліндажах. Власними руками жінка виготовила вже дві тисячі триста килимків. Про «Невтомних бабусь» дізналася з початком повномасштабного вторгнення, коли син одного дня повернувся додому і сказав, що в бібліотеку потрібні вільні руки.
«Ми прийшли дуже здоровою бригадою. Я, дочка, куми її… А потім всі пішли на роботи, а я залишилася. Та я продовжую їх кликати, щоб йшли й допомагали».
У бібліотеці Наталія проводить п'ять днів на тиждень, окрім суботи та неділі. Каже, втомлюється рука від одноманітних рухів та потребує відпочинку. Хоча вже, буває, в неділю буває важко і хочеться швидше повернутися до роботи.
«Я вважаю, що це мій обов'язок перед тими хлопцями, що за нас воюють. Як не прийти? Хоча сусідка моя питає – ти що, ще ходиш туди? Ходжу. А що, кажу, війна закінчилася? Не закінчилася. Тяжко буває, розчаровуєшся. Проте кинути цю роботу в мене не було навіть мислі».