Цей матеріал є спробою розібратися в проблемах і перспективах українського арт-ринку, зокрема на прикладі полтавських художників, кураторів і колекціонерів.
Наразі, за прогнозами експертів, арт-ринок в Україні перебуває на стадії формування. На ньому найширше представлені книги, посуд, меблі та живопис. Порівняно з іншими країнами, на українському ринку предмети колекціонування недооцінені на 100-200%.
Розуміння того, що мистецтво – це об’єкт інвестицій, приходить до українців поступово. Хоча на швидке збагачення тут розраховувати не варто. Предмети мистецтва – це тривала інвестиція з мінімальним строком 5-10 років. Хоча тут вступає в силу ще один ключовий момент: при придбанні предметів мистецтва фінансовий бік не повинен бути головним. Колекціонери зі стажем пояснюють свою мотивацію іншими факторами: радість володіння, соціальний статус та імідж, залученість і належність до галузі, амбіції та саморозвиток. Фінанси ідуть тільки в кінці цього списку.
Полтавський колекціонер і видавець Олексій Петренко почав захоплюватися колекціонуванням у 2005 році. Тоді він потрапив на останню прижиттєву виставку видатного полтавського живописця Андрія Сербутовського в Полтавському художньому салоні. Роботи митця справили на Олексія Миколайовича таке сильне враження, що він одразу захотів придбати кілька робіт. Але йому вдалося зробити це лише згодом. Потреба в колекціонуванні перевтілилася на серйозну і планомірну справу життя.
Олексій Петренко вважає, що в Україні наразі не існує арт-ринку як такого. На його думку, відбуваються якісь хаотичні купівлі і продажі. В основному люди купують живопис і предмети мистецтва в якості інтер’єрних прикрас. Колекціонери, звісно, існують, але їх зовсім небагато. Про власні пріоритети в цій сфері Олексій Миколайлович розповідає так:
«Я купую здебільшого картини суто полтавських авторів. Таких, наприклад, як Анатолій Лавренко, Галина Рідна, Сергій Рой, Андрій Сербутовський та інші. Мистецький ринок в країні зараз перебуває в зародковому стані. На мою думку, це пов’язано з довготривалим існуванням до недавніх пір так званої «залізної завіси». На Заході, наприклад, вже давно великим попитом користується сучасне мистецтво, а ми ще тільки потрошку починаємо в нього «в’їжджати». У нас завжди існував попит на антикваріат, але ціни, в порівнянні із західними, значно різняться. Але я не маю зараз на увазі антикваріат вищої категорії, на який в цілому в світі ціни більш-менш рівноцінні».
Якщо розглядати колекцію Олексія Петренка в інвестиційному аспекті, то можна сказати, що колекціонер купує роботи на рівні власної інтуїції і смаку. Він вважає, що живопис в будь-якому разі з роками буде рости в ціні. А на сьогодні, у зв’язку з певною економічною кризою, ціни на нього доволі низькі. В такому розумінні, зараз саме час вкладати кошти в мистецтво.
Певний період часу в Олексія Петренка разом зі співзасновниками була навіть власна галерея «Арт місія». Цей проект був створений з метою популяризації мистецтва і культурного розвитку міста. Колекціонер зазначає, що це був цілком меценатський проект:
«Коли ми відкривали галерею, то повністю розуміли, на що йдемо. Ми розуміли, що необхідно буде постійно вкладати в це власні кошти. На жаль, наразі цей простір зачинений, але сам проект «Арт місія» все ще існує. Нещодавно у Києві в галереї «АВС-арт» ми презентували проект «Рондо» – виставку полтавських митців. Загалом у нас ще багато планів і проектів у задумах».
Полтавський художник Юрій Шаповал виставляється в основному в Києві або Львові. Він пояснює це тим, що в Полтаві поганий попит на мистецтво. Та якщо він навіть і є, то покупці бажають придбати предмети мистецтва та живопис за ціною сувенірної продукції. Загалом картини Юрія добре продаються, що дозволяє художнику жити за рахунок своєї творчості. Хоча доводиться постійно виставлятися, а також часто самому займатися просуванням своїх робіт. Прослідкувати ж географічну належність покупця Юрію доволі непросто, оскільки найчастіше роботи митця купують дилери з метою перепродажу. У кожного дилера є власне коло клієнтів, які купують у них предмети мистецтва. Юрій Шаповал припускає, за власними спостереженнями, що ці клієнти аж ніяк не олігархи. Можливо, це інтелігенція, що належить до середнього класу. Також картини художника купують галереї, у яких він виставляється. Є ще частка постійних покупців, яких митець знає особисто.
«В Полтаві зовсім небагато художників, які займаються серйозним мистецтвом. Більшість полтавських митців високого рівня або виїжджають у великі міста та закордон, або просто постійно виставляються саме там. Це доволі непросто і забирає багато часу, який краще витратити на малювання. В нашому місті неможливо продавати своє мистецтво за адекватними цінами, не вистачає розуміння якогось, можливо, у покупців. Всі хочуть придбати тут щось гідне практично задарма».
За спостереженнями Юрія, в Україні зараз формуються загальносвітові практики просування робіт певних художників. Коли якогось митця, так би мовити, «розкручують» – створюють штучний антураж успішних продажів на міжнародних аукціонах. Завдяки таким махінаціям роботи потім продають вельми заможним клієнтам. На думку художника, в Україні мистецькі твори люди купують більш спонтанно:
«Спостерігаю, як купують українці – це найчастіше відбувається на емоційному рівні, на відміну від західних покупців, які підходять до цього процесу більш виважено і свідомо. На Заході клієнти спочатку намагаються отримати якомога найбільше інформації про художника: хто він, де виставлявся. Тільки після вивчення всіх аспектів покупець може придбати якусь роботу, навіть якщо вона йому одразу сподобалась. На мою думку, в нашій країні заможні покупці легше розлучаються з грошима. Можливо, це пов’язано із тим, що більшість капіталів набута не зовсім чесним шляхом».
Юрій Шаповал впевнений у тому, що для перспективи розвитку українського мистецтва необхідні внутрішньодержавні капіталовкладення. Не треба розраховувати на Захід. В країні доволі багато заможних людей, які здатні вивести український арт-ринок на більш високий рівень:
«На мою думку, арт-ринок дуже тісно пов’язаний з роллю нашої країни на політичній арені. Якщо держава слабка, то і на мистецькому рівні вона сприймається відповідним чином. Потрібно щоб у своїх вкладали кошти свої ж. Як це відбулося, наприклад, в Китаї, коли китайські мільярдери купували на міжнародних аукціонах лише китайське мистецтво, підіймаючи тим самим його цінову планку. Припускаю, що китайське мистецтво наразі знаходиться у світовій топ-десятці».
Митець Юрій Шаповал вважає необхідним зараз намагатися популяризувати мистецтво серед заможних українців. Для цього, на його думку, необхідно не сидіти і чекати, коли хтось прийде на якусь виставку, а самому йти назустріч покупцеві – розповідати, пояснювати, зацікавлювати. За словами Юрія, головна проблема полягає в недостатньому культурному розвитку і смаку співгромадян. Тому його необхідно якимось чином прищеплювати:
«Якщо провести опитування на вулицях Полтави, впевнений, що у більшості покупка живопису буде пов’язана з таким місцем, як ляльковий театр. Мало хто знає про виставки, про полтавські галереї, не кажучи вже про сучасне мистецтво».
Підсумовуючи все це, Юрій Шаповал зауважив, що для художника мистецтво – це спосіб життя. Тому не дивлячись на всі проблемні чинники, митці все одно існуватимуть, тобто будуть творити і працювати.
Хоча в Україні культура інвестування в мистецтво лише тільки зароджується, та слід зазначити, що існує певна культура і бажання купувати недорогі мистецькі твори для побутового вжитку, так би мовити, а також для дизайну особистих приміщень і суспільних закладів.
Молода полтавська художниця Нато Мікеладзе наразі знайшла власну нішу в задоволенні своєю творчістю подібного попиту:
«Наразі на живопис безпосередньо в Полтаві немає великого попиту. Тому я останнім часом захопилася декоративно-прикладним мистецтвом, котре використовується в побуті або взагалі якимось чином використовується. Зараз рухаюся в цьому напрямку. Я розумію, що необхідно виставлятися, але ж вважаю, що головним мотивом виставок не повинна бути комерція. Тільки в такому випадку це буде справжній живопис, справжнє мистецтво, яке буде суто для душі. В цьому і полягає особисто для мене основна проблема. Розриваюсь зараз між тим, на що є попит (воно мені теж дуже цікаве), і тим серйозним, що я виношую в задумах».
Для того щоб займатися справжнім мистецтвом, як бачить його для себе Нато, потрібні великі капіталовкладення, майстерня, витратні матеріали. Саме тому художниця поки що знайшла себе в мистецтві масового вжитку. Вона займається оформленням інтер'єрів полтавських закладів, зокрема кав’ярень. Така робота приносить не тільки фінансову винагороду, а ще й задоволення від реалізації власного таланту, власного бачення. Особливо тоді, коли клієнт не диктує свою думку, а надає вільний простір для реалізації творчого задуму самого митця.
Паралельно Нато Мікеладзе малює невеликі картини-ілюстрації – пташок, квіти, різні цікаві рослини. Художниця використовує в цих роботах акрилову фарбу, якою зручно працювати вдома. Такі картини на полотні користуються хорошим попитом.
Згодом у мисткині виникла ідея робити дерев’яні прикраси, використовуючи образні деталі цих робіт. Так з'явилися брошки і підвіски у вигляді пташок, рослин та квітів, які добре продаються. Нато вирізає такі прикраси за власним макетом і розмальовує вручну. Виходить ніби клаптик картини, який завжди можна носити з собою. Такі вироби поєднують у собі купівельний попит і бажання художниці займатися мистецтвом.
Крім того, мисткиня Нато Мікеладзе створює дуже багато принтів, які розміщує на сайті Shutterstock. Це інтернет-стоковий банк для фото і ілюстрацій. Підприємці, які не можуть собі дозволити найняти художників або дизайнерів (тому що це доволі витратно, особливо закордоном), мають можливість придбати ілюстрації на цьому ресурсі. Нато вважає, що продажі на ньому можуть бути доволі успішними:
«Необхідно постійно цим займатись, тоді отримаєш гарний результат. Всьому потрібно приділяти свій час, щоб досягти певного успіху. Але навіть якщо твої роботи просто там висять, все одно рано чи пізно знайдеться покупець, який захоче їх придбати».
Креативний бізнес, впевнена Нато, наразі неможливий без Інтернету. Це особливо стосується художників-ілюстраторів. Без портфоліо в Інтернеті про творчість митця навряд хтось взагалі дізнається. Що стосується великих олійних полотен, то з ними в Інтернеті працювати нелегко. Вони потребують серйозних витрат на доставку, тому покупцеві не дуже вигідно здобувати їх через всесвітню мережу.
Нато Мікеладзе згадала, що буквально якихось п'ять років тому мистецький ринок здавався доволі застиглим:
«Зараз почали з’являтися нові можливості для мистецької самореалізації, культурний рівень населення зростає. З’являється багато нових суспільних закладів, які вимагають креативного оформлення. Взагалі з появою і розповсюдженням соцмереж у людей формується нове бачення, нові смаки. Все дуже швидко вдосконалюється, і мистецтво увійшло в нове русло – не просто пейзажі або натюрморти, а воно ще має бути цікавим і стильним».
В цілому, мисткиня бачить великі перспективи для Полтави в плані мистецького розвитку. На її думку, вибір різноманітних цікавих закладів з гарним оформленням в місті дуже невеликий. Попит лише зростатиме, впевнена художниця.
Продовження аналізу полтавського і українського арт-ринку, на підставі наступних розмов з цікавими і визначними його представниками, читайте згодом на нашому сайті.
Обкладинка та колажі Максима Скворцова
Фото з особистих архівів героїв матеріалу