Не свято, а рана. Правда про осінь 1943-го, яку десятиліттями стирала радянська пропаганда
Десятиліттями міста Полтавщини відзначали свої дні народження у дати вигнання нацистів. Проте за радянським міфом про радісне визволення стояли зруйновані вулиці, тотальна фільтрація НКДБ та тисячі ненавчених юнаків, кинутих у бій без зброї.
28 жовтня в Україні досі існує офіційна дата «визволення всієї України від нацистських загарбників», хоч коректність такої дати історики вже поставили під сумнів. А про те, що ж відбувалося на Полтавщині у роки Другої світової війни, як проходило звільнення Полтави від нацистських військ, з чим повернулася радянська влада на ці території, та як нам, власне, сприймати ці вересневі дати, ЗМІСТ поговорив із докторкою історичних наук, професоркою кафедри історії України ПНПУ імені В. Г. Короленка, Людмилою Бабенко.
Перша частина матеріалу буде присвячена саме історичним подіям Другої світової на Полтавщині. Друга частина буде присвячена питанням пам’яті про ці події, декомунізації та переосмисленню святкування дня міста.
Початок війни і відступ радянських військ
На початку війни радянське керівництво припустилося численних помилок. СРСР не був готовий до війни з Німеччиною. Німецька армія застосовувала найсучаснішу на той час техніку та передову тактику танкових клинів, а радянська армія в цей час досі покладалася на кінноту та піхоту. Випуск сучасної зброї – літаків, танків, автоматів – налагоджували вже під час війни у тилових регіонах.
«Коли відбувався панічний відступ, або, як в одному з інтерв'ю один із полтавців-учасників війни, ветеран Павло Кузьмич Пальчиков, коли згадував про те, як відступали підрозділи Червоної Армії, він цей відступ називав “драпмарш”. І говорив, що цей відступ часто деморалізував, особливо молодих бійців, які були виховані на пропаганді, що Червона Армія непереможна, що, відповідно до радянської військової доктрини, вона може бити ворога лише на чужій території малою кров'ю. І ось реальність виявилася набагато жорстокішою».
Поки німецька армія наступала шаленими темпами, згідно постанови від 29 червня 1941 року, проводили евакуацію обладнання підприємств, вищих навчальних закладів, найбільших музейних цінностей, а також представників партійного керівництва. Про евакуацію цивільного населення не йшлося. Звичайно, усім бажаючим роздавали квитки на евакуаційні потяги, але самих потягів було мало і реальної можливості виїхати не було. Тож більшість населення України залишалася в себе вдома під німецькою окупацією.
«Лінія фронту настільки швидко просувалася вглиб країни, що, як знову ж таки згадують учасники війни та очевидці, вони встигали відступити кілометрів на 20-30 за добу, якщо вдавалося, а німці на машинах, мотоциклах, танках, долали за добу до 100 км. І вже на кінець 1941 року німці окупували територію на різних ділянках фронту від 500 до 800 км вглиб від радянського кордону».
Німецька пропаганда
Коли на території України встановився німецький окупаційний режим, нацисти діяли не лише зброєю – вони активно використовували і пропаганду. Рейхс-міністр України Альфред Розенберг вважав, що краще домогтися лояльності населення, «ніж приставити до кожного із 40 млн українців автоматника».
Пропаганда ефективна тоді, коли містить в собі частинку правди. Німці широко використовували теми радянських репресій 30-х років та Голодомору, аби схилити лояльність населення на свій бік. Німецька розвідка ще раніше провела суттєву роботу на території СРСР. Під приводом пошуку могил німців, загиблих у Першу світову війну, вони з’ясовували загальну ситуацію та суспільні настрої у країні.
«Звичайно, про репресії 30-х років, особливо Великий терор, добре було відомо за межами Радянського Союзу… І ось якраз що почали робити німці в 1941-1942-му роках: вони почали розкопки масових поховань репресованих в період великого терору, ідентифікацію розстріляних, влаштовували показові фотографування, поширювали потім ці фотографії і сприяли тому, аби в українській пресі, яка виходила на окупованій території, ці питання широко висвітлювалися».
«Друга тема, на якій, вдало зіграла німецька пропаганда – це тема Голодомору. І пам'ять про Голодомор і деморалізація через страх перед можливим голодом, посіяла ілюзію, що нова влада з її “новим порядком”, як його називали нацисти, визволить селян від колгоспів, поверне їм землю, вони знову стануть господарями».
Ця пропаганда була досить ефективною, бо певний час частина українців вірили у «визволення»: «І навіть ми можемо знайти у джерелах приклади лояльного ставлення до німецьких солдатів, коли молодь влаштовувала танці, наприклад, спільні прогулянки, і хоч не завжди розуміли німецьку мову, але тим не менш, таке було міжособистісне спілкування. Тож німецька пропаганда, можна сказати, певним чином спрацювала».
Не масовий героїзм
У радянському суспільному та історичному дискурсі існував єдиний наратив про масовий героїзм радянських військ та комуністичного підпілля. На сьогодні в архівах дослідники знаходять документи, що спростовують таку одновимірну оцінку.
Загалом на членів партії покладали обов’язок організовувати комуністичне підпілля та створювати партизанські загони. Але у 1941 році компартійці фактично цю директиву не виконали, і навіть там, де такі підпільні обкоми і міськкоми партії створювались, вони майже одразу саморозпустилися під німецькою окупацією.
«Більшість із них не діяли або були виявлені, якщо вони на підпільному становищі перебували у населених пунктах, особливо у великих. Тому фактично комуністи не виконали партійну директиву. Нерідко, вони також ставали на шлях колаборації».
«Наприклад, той, хто служив у допоміжній поліції на окупованій території з відходом, нацистів, разом з ними йшли в інші області, де їх ніхто не знав. Вони могли імітувати втрату документів або навіть під власним прізвищем. Ще поширеним явищем було викрадення чужих документів і відповідно під чужим прізвищем та ім'ям людина ніби починала біографію».
Професорка розповідає, що ці факти вона дізналася під час дослідження справ колишніх поліцаїв, додаткове розслідування щодо яких велося у 1970-1980-х роках.
«Парадокс полягає в тому, що вчорашні поліцаї потім або підпадали під мобілізацію польових військкоматів, або навіть добровільно йшли в Червону армію і поверталися у 45-му році ще й з бойовими медалями… Теж було поширене явище такого маскування. Вони одружувалися із вдовами – а вдів, на жаль, було багато в період війни. І ставали, главами родини, нібито діти їхні, і вони виконували роль господарів, батьків. Брали прізвище дружини і своє минуле залишали на колись окупованій території, де вони перебували».
Частині військових злочинців, колишніх поліцаїв, вдалося емігрувати за кордон: у США чи країни Південної Америки. Були серед них і українці.
Колабораціонізм був різним
Полтавщина перебувала в окупації 732 дні: від 18 вересня 1941 р. до 23 вересня 1943 р. Впродовж цього періоду населення мало пристосовуватися до умов окупації. Звісно, мав місце і колабораціонізм, бо це явище супроводжує будь-яку війну від найдавніших часів. Присутність окупантів змушує знаходити способи співіснування. На сьогодні українські історики відступили від радянських одновимірних інтерпретацій: всі, хто проживав на окупованих територіях – зрадники.
«Ми сьогодні розуміємо, що колабораціонізм був добровільним і вимушеним. Добровільним на політичному чи ідейному рівні, коли виправдовували політику нацистів, геноцид євреїв, чи йшли на службу зі зброєю в руках, наприклад, у допоміжній поліції, у шуцшманшафті, в інших формуваннях. Також створено було і дивізію СС Галичина, яка, правда, всього один бій тільки і витримала. Далі вона, була розпущена».
«І був вимушений колабораціонізм, коли треба було годувати власних дітей, виживати, тому йшли працювати здебільшого в обслуговування потреб нацистської адміністрації. Або, наприклад, сільське населення працювало в тих же колгоспах, тільки вони тепер називались не колгоспи, а громадські двори або, німецькою мовою, лігеншафти. І, звичайно, усі ці дні, місяці і роки перебування поряд із нацистським окупаційним режимом, радянською владою розцінювалось однозначно як зрада».
Злочини нацистів
У 70-х роках, ще під час Холодної війни і існування Берлінського муру, Демократична республіка Німеччина зверталася до Радянського союзу для створення спеціальної комісії для розслідування злочинів німецьких військових на окупованій території. Завдяки документам із розслідувань цієї комісії вдалося з’ясувати прізвища тих німецьких офіцерів, військових злочинців, які створювали комендатури таборів та знущалися з військовополонених.
«На пам'ять приходить факт, що в полтавському таборі в районі червоних казарм був офіцер, який виводив двох улюблених своїх вівчарок якраз під час роздачі їжі. Військовополонених годували гарячою баландою і шматочком гливкого хліба один раз в день. І ось у багатьох бійців не було навіть котелка чи мисочки. І дехто підставляв пілотки аби насипали ополоник цієї баланди. І от коли вони тремтіли над цієї їжею, офіцер давав команду “ФАС” вівчаркам, які вривалися в гущу військовополонених. Зрозуміло, що вони впускали їжу і вона розливалася».
«Або, наприклад, інший офіцер, зранку виходив о 6 годині ранку, коли піднімали із бараків військовополонених. І коли вони виходили на шикування, хто спізнювався або від тяжкої дистрофії повільно рухався – він їх розстрілював власноруч. Похоронні команди, які створювали із самих же військовополонених, за їхніми ж спогадами, кожного ранку з бараків виносили по кілька десятків трупів, а ховали їх буквально через дорогу, де було старе міське кладовище. Зараз це парк Слави, де знаходиться церква Святого Пантелеймона, могила Івана Котляревського і могила радянському воїну. Це було старе кладовище. Тут була велика траншея, куди скидали трупи ледь засипаючи їх вапном. І, так з дня у день. Точної кількості жертв встановити не вдалось і навряд чи вдасться».
Руйнування Полтави
Саме місто Полтава сильно постраждало під час боїв за звільнення міста. Історичний центр був майже повністю зруйнований.
«Німці, коли залишали Полтаву, то справді залишили випалену землю в прямому і в переносному значенні слова. Вони просто підпалювали найбільш значні будівлі, які впродовж окупації були цілими. Очевидці згадують, що німці страшенно метушилися незадовго до вступу червоноармійців, стягували до міста солому, бочки з бензином, гасом. І потім до цього ще додалася артилерія, коли практично одночасно будівлі і значні об'єкти підпалювалися, а також розстрілювалися з гармат… Мешканці Полтави згадували, що, коли точилися бої за Полтаву, німці відступали, радянські війська наступали, то мешканці намагалися покинути межі міста, пересидіти в навколишніх селах. І коли поверталися, коли вже виходили на вулиці, то згадували, що асфальт і бруківка були настільки розпечені від пожеж, в яких палало все місто, що навіть взутими в чоботи ногами не можна було витримати цю температуру».
«Зрозуміло, що, в зруйнованому місті рівень життя був надзвичайно низький. Не було житла, не було продуктів харчування. Запаси, які люди ще зберігали, часом були втрачені під час боїв за місто. Тож, якщо ми почитаємо літературу чи ознайомимося з документами чи світлинами, ми можемо лише уявити той жах, який залишили по собі нацисти».
Під час цих пожеж сильно постраждали і Полтавський краєзнавчий музей та Державний архів, було знищено багато цінних музейних предметів та документів. За словами архівістів, майже всі документи дореволюційного періоду були знищені. Найбільше пощастило музею Короленка. Донька Володимира Короленка Софія організувала вивезення основних фондів у Приуралля.
«Трагедія полягає в тому, що, щоб уявити собі масштаби руйнувань і жах війни та її наслідків, не обов'язково брати за приклад німецьку тактику випаленої землі. Достатньо подивитися на лінію фронту російсько-української війни, аби побачити, що такими ж методами діє путінський режим. Стирають з лиця землі цілі населені пункти. Ви знаєте, що фактично не існує місто Бахмут… І, на жаль, таких можна назвати ще десятки, а то й сотні населених пунктів на Херсонщині, Миколаївщині, на Донбасі, в Одеській області. Щодня рашисти знищують населені пункти України».
Повернення радянської влади: НКВД, фільтрація
Повернення Червоної армії не принесло людям великого полегшення. Радянська влада, коли поверталася на українські території, з підозрою ставилася до усіх мешканців, що перебували під окупацією. Відбувалася тотальна фільтрація.
Разом з військами до міст заходили підрозділи НКДБ та військової контррозвідки. 26 січня 1943 р. НКДБ видало директиву № 33 «Про організацію агентурно-оперативної роботи у містах і районах, визволених Червоною армією від військ противника». Вона встановлювала більше десятка першочергових заходів, які проводили спецслужби на деокупованих землях.
«Передусім встановлювати, чи насправді ті, хто називають себе партизанами і підпільниками, чи вони насправді таку антинацистську роботу проводили. Перевіряти, чи не залишали німці своїх резидентів, шпигунів і розвідників на території, з якої вони відступали. Хто, в якій мірі і в якій формі співпрацював із окупаційним режимом. Тобто це була така ретельна фільтрація, знаєте, таке сканування усього суспільства. І уникнути її було дуже складно, тому що органи НКВС мали величезний досвід контролю за суспільством ще у міжвоєнний період».
Виявляли і тих, хто підтримував націоналістичне підпілля, яке теж було на Полтавщині.
«Відомо, що і міські управи, і українські газети, які виходили на окупованій території – їх редакційні колективи становили здебільшого члени похідних груп оунівців, мельниківців, які намагалися вести агітацію серед українців. Найкраще збереглася, Кременчуцька газета «Дніпрова хвиля» – найбільше її примірників, дещо менше, «Лохвицькі вісті», «Миргородські вісті», «Полтавські», загальноукраїнські газети «Українське слово», «Нове українське слово» видавалися. І зрозуміло, що ретельно виявлялися всі люди, які були причетні до такої роботи».
Також для населення запровадили спецiальну анкету. Вона активно застосовувалася вже у 1944-1945-му роках при прийомі на роботу чи вступі на навчання до технікуму чи ВНЗ. В цій анкеті дуже детально з'ясовувалося, де була людина під час війни, чим займалася, чи воювала в складі Червоної Армії, чи була на окупованій території, та чим займалася під окупацією.
Завдяки розгалуженій агентурі, яку чекісти формували шляхом залякування місцевого населення, їм було нескладно з'ясувати, хто чим займався насправді. І тому репресії послідували відразу вже в 1943 році.
«Ця анкета була такою собі соціальною зброєю проти українців, які пережили страх війни і окупації. Якщо людина вказувала неправдиві дані – це легко було перевірити і, якщо це встановлювали, то її карали. І якщо вона чесно вказувала, що проживала на окупованій території, то це закривало їй шлях до багатьох соціальних ліфтів та кар'єри, які могла надати радянська влада: вступ на певні спеціальності у ВНЗ, призначення на посади, вступ в партію».
Крім діячів націоналістичного підпілля під репресії масово потрапили і священики, які під час війни відроджували православну церкву. Полтавщина, як і решта України, в роки війни пережила «окупаційне церковно-релігійне відродження»: до війни на Полтавщині було лише дві церкви – під час окупації відкрилось більше сотні церков і один монастир.
«Значна кількість українців, які проживали на окупованій території, які займалися саме українською діяльністю, але з дозволу німців і які розуміли, що вони будуть репресованими, вони вдавались до еміграції. Вони залишали Україну, наприклад, капела бандуристів або видатний вчений, теоретик педагогіки Григорій Ващенко, який викладав у педагогічному інституті».
«Тому, репресії стали неминучою реальністю післявоєнного десятиліття. А якщо говорити про заліковування ран в нашому місті, то за спогадами головного архітектора міста Лева Вайнгорта, який більше 20 років був на цій посаді, лише на кінець 50-х років, умовно на 58-й рік, в основному було очищено від руїн центр і паралельно відбудовувалися історичні будівлі».
Мобілізація як покарання. Чорносвитники
Одним із вимірів радянських репресій щодо українців, які вижили під німецькою окупацією, була тотальна мобілізація чоловіків у 1943 році. Їх ще називали «чорнопіджачниками» чи «чорносвитниками».
«Це були невиправдані жертви. Це були жертви, які свідомо кидалися на найнебезпечніші ділянки фронту. І саме щодо них застосовувався оцей термін, що вони “мали своєю кров'ю спокутувати провину”. А провина це полягало в тому, що частина чоловіків залишилась проживати на окупованій території».
До чорносвитників потрапляли різні категорії чоловіків: інваліди, хворі, колишні військовополонені, що змогли втекти із таборів, або просто люди, що не змогли евакуюватися. І, зрештою, 16-17-річні юнаки, які на час відступу червоної армії були ще підлітками – саме їх було найбільше серед мобілізованих.
Мобілізацію 1943 року здійснювали зазвичай нашвидкоруч наступаючі військові частини. Підставою для цього був спеціальний наказ Ставки Верховного головнокомандування № 089 від 9 лютого 1942 року – тоді відбулася перша невдала спроба червоної армії розпочати контрнаступ.
«Це були командири військових підрозділів, які створювали так звані польові військкомати. Вони складалися із кількох офіцерів. Бійці прочісували село, містечко чи місто, в яке вони входили, і виявляли всіх чоловіків. Ставлення до них було вкрай зневажливе. І у спогадах це відклалося. Їх ображали, називали запроданцями, боягузами. І знову ж таки часто повторювали, що вони мають “кров'ю спокутувати свою провину”».
Першими до теми мобілізації 1943-року та «чорнопіджачників» почали звертатися письменники:
«Згадували про цих “чорнопіджачників”, мобілізованих юнаків і чоловіків, яких в домашньому одязі, без військової форми відразу кидали в бій, без попереднього навчання, навіть без зброї. Це якраз про цей період. Об'єктивно говорять, що одна гвинтівка була на 5-10 людей, коли їм казали, що “ви маєте здобути зброю в бою”, а у відповідь: "так, нічим воювати", казали: "Беріть цеглину і йдіть на німців, вбивайте і відбирайте собі автомат”».
Через нестачу форми або небажання обмундирувати новобранців, відомі і ситуації, коли їм наказували знімати форму чи чоботи з мертвих товаришів. Хоча чоботи, як цінна річ у військовопольових умовах знімали і зі своїх полеглих, і з німців.
Історики довгий час не могли зачіпати тему повоєнної мобілізації, бо це б зруйнувало міф про непереможну червону армію, про героїзм і одностайність радянських бійців та про гуманізм радянських військових. Тому першими цю тему у своїх творах почали піднімати письменники: Юрій Яновський, Дмитро Міщенко, Василь Захарченко. Останній у 1989 р. написав оповідання під назвою «Чорна піхота», яке перегукується із «Щоденниками» Олександра Довженка.
Довженко ще в 1944-му році, спочатку з розповідей, а потім і сам як військовий кореспондент спостерігав поводження радянських командирів із «чорнопіджачниками»: як їх, у домашньому одязі, кидали попереду основних частин Червоної армії як гарматне м’ясо.
«За підрахунками істориків, чорносвитники становили, 23% від усього особового складу Червоної Армії періоду 1943 року. Тож гуманізму тут не було».
Без вини винні. Історія полтавських остарбайтерів
Ще однією трагічною сторінкою в історії Другої світової війни для всієї України і для Полтавщини зокрема є примусове вивезення молоді для роботи у Німеччині – історії остарбайтерів.
«Полтавщина була однією з областей, звідки чи не найбільше вивезено було українців на примусові роботи до Німеччини» – говорить Людмила Бабенко.
Проблема остарбайтерів виникла через провал бліцкригу. Затяжна війна, в яку була втягнута велика частина чоловічого населення Німеччини, створювала нестачу робочої сили: нікому було працювати на заводах, фабриках, у сільському господарстві. Тому вже у серпні 1941 року було вирішено поповнювати робочу силу за рахунок населення радянської держави, і особливо – українців, яких Рейх вважав найбільш працездатними.
«Спочатку впродовж 1941 року велася активна агітація за виїзд молоді до Німеччини. Їм обіцяли освіту, цікаве дозвілля, гарну їжу та одяг. І треба сказати, що частина молоді, але незначна, все ж таки погодились добровільно поїхати. Вони купились на цю пропаганду, а вже 18 січня 1942 року починається організоване вивезення остарбайтерів. Перші два потяги відбули з Харкова, потім в основному ці потяги відправлялися з Києва і їхали до Німеччини».
Набором робочої сили займалася біржа праці. Молодь брали на облік, писали списки, і якщо не вдавалося набрати робітників добровільно, то влаштовували облави. Для облав використовували допоміжну поліцію та німецьких солдатів. Тим, кого затримали під час облави, уникнути виїзду було неможливо.
«У Полтаві на території подвір'я школи № 7, вона і зараз знаходиться поблизу стадіону, було влаштовано збірний пункт остарбайтерів – тих, кого мали вивозити на схід. Тут їх оглядали. Цей медогляд, звісно, був перетворений на справжнісіньке знущання, особливо щодо жінок. Дуже частими були випадки зґвалтувань і знущання над жінками. Звідси формували колони і їх конвоювали в напрямку Південного вокзалу, звідки везли на Харків, а далі вже в напрямку західного кордону».
За різними підрахунками, з України на примусові роботи до Німеччини було вивезено від 2,4 до 2,5 млн осіб. З них додому повернулися лише 1,8 млн.
Причини неповернення були різні. Частина, особливо ті, хто працювали у промисловості, гинули від хвороб і виснаження через важкі умови праці: 12-годинний робочий день та недостатнє харчування. Для тих, хто потрапив на роботи у сільському господарстві, умови праці були кращими. Частина остарбайтерів уклали інтернаціональні шлюби, і змогли виїхати жити за кордон, значна частина у Францію та Італію.
«Але був і відсоток, який не доїхав до рідної домівки через політику радянської влади. Коли відбувалася репатріація остарбайтерів, створювалися спеціальні фільтраційні комісії. Вони складалися переважно із чекістів, військовослужбовців НКВД. Їх піддавали неймовірним перевіркам, ставилися як до зрадників. І часто не дозволяли їм навіть доїжджати до рідної області, населеного пункту. Десь 20% репатрійованих, в основному чоловіків, було мобілізовано до армії. Вони відразу потрапляли в штрафні роти і батальйони. 14% відразу направлялись до трудових батальйонів – це були земляні роботи, риття окопів і інша тяжка обслуговуюча праця. 7% було відразу арештовано за підозрою в шпигунстві і відправлено в табори. І лише 59% повернулися до родин, але вже після того, коли інколи і табори пройшли, і адміністративне заслання».
Міжнародний трибунал у Нюрнберзі у 1946 р. визнав примусову працю іноземців у Німеччині злочином проти людяності і порушення норм міжнародного права. У 1994 р. Німеччина, у рамках спеціальної програми, виплатила матеріальну компенсацію остарбайтерам.
Прочитати про історію окремих родин і про явище загалом можна у працях історика Олександра Сидоренка, особливо у його книзі «Гонимі злим вітром. Розповіді про полтавців-остарбайтерів», написаній на основі інтерв’ю з остарбайтерами.
«Остарбайтери – це жертви війни. І ми розуміємо, що це люди, які повернувшись на Батьківщину, почували себе незатишно. Багато жінок поверталися з дітьми в результаті того, що були або згвалтовані, або ж завагітніли за різних обставин. Багато хто з них, побоюючись зневаги, осуду односельців і родини, кидали цих діток на вокзалах. Це було, на жаль, типовим явищем. Або залишали десь біля осель у сільській місцевості здебільшого. Були, на жаль, такі явища. Наприклад, у родині мого чоловіка, його тітка. Їй було 14 років, коли її забрали до Німеччини. Звідти вона приїхала із сином. Він виріс в Україні, створив власну сім’ю. Але мати пройшла через це чистилище нерозуміння і морального осуду. Остарбайтери не лише жертви війни – вони жертви двох режимів».