Зламавши радянську оборону, 18 вересня 1941 року зі сторони Мачух та Решетилівки в Полтаву почали входити німецькі війська. Саме на цьому етапі Другої світової війни червоноармійці зазнали поразки.
Захоплення Полтави
У своїй книзі «Полтавщина в роки радянсько-німецької війни» Віктор Ревегук описує, як полтавці скористалися моментом безвладдя, коли німці ще не ввійшли в місто, а радянські війська вже відступили за Ворсклу. Люди почали збирати урожай, присвоювали громадське майно, яке не встигла евакуювати попередня влада.
Автор детально описує: розграбовували все в покинутих магазинах та складах: сіль, борошно, цукор, сірники та інші продукти харчування. Із кондитерської фабрики багато людей виносили все їстівне: повидло, варення, патоку несли додому у відрах, мисках, коробках і навіть у зроблених із паперу пакетах. Охорона тюрми, що знаходилася по вулиці Фрунзе, розбіглася, а кримінальні злочинці, які вийшли на волю, поповнили ряди мародерів.
За інформацією автора нових загарбників ніхто не зустрічав, усі думали лише про свої запаси, адже ніхто не знав, чого очікувати від гітлерівців. Проте окупована Полтава швидко зрозуміла, що їх триматимуть на короткому повідку. Уже наступного дня окупанти провели інформаційну кампанію: усюди висіли розпорядження німецького військового командування про розстріл за грабежі та мародерство.
Встановлення окупаційного режиму
Фактично, громада була залежна від наказів коменданта. Людей часто штрафували навіть через невелику провину. Покарання було як у грошовій компенсації, так і у формі примусових робіт. У місті було запроваджено комендантську годину, за її порушення могли затримати та розстріляти, населенню заборонялося самовільно покидати місця постійного проживання. За свідченнями очевидців, полтавців розстрілювали в Гришкиному лісі, Пушкарівці та в інших місцях. Так, було встановлено жорстокий режим окупації, який детально описує в «Новітній історії Полтавщини» історик-краєзнавець Олександр Білоусько.
Те, що життя українців не цінувалися, можна підтвердити словами самого А. Гітлера:
«Ми зацікавлені в тому, щоб ці росіяни чи так звані українці не дуже сильно розмножувалися: адже ми маємо намір добитися того, щоб одного чудового дня всі ці землі, що раніше вважалися руськими, були цілковито заселені німцями».
За спогадами очевидця Петра Якименка, коли німці прийшли, то могли навіть пригостити дітей бомбомами (так називали цукерки).
«Та в пам’яті, – говорить, – найбільше лишилися погані й страшні моменти. Моя тітка Наташа жила біля Сонячного парку. Чоловік її, Кузьма Савицький, разом із чотирма своїми товаришами переховувався в погрібі. У них у господарстві була корова. Якось до тітки прийшла одна жінка за молоком. Дізналася, що в них переховуються чоловіки та здала їх поліцаям. Ті приїхали, пов’язали та спалили в бані біля музучилища на Паркомуні (прим. автора: Паризькій комуні). Потім моя тітка біля бані в тачці побачила угольки людини й впізнала по червоному ножу та шматку недопаленого одягу, які лежали в угольках, що то був її чоловік».
У 1941 році було підписано указ «Про використання російської робочої сили». Під словом «російська» мали на увазі всіх жителів різних регіонів СРСР: й українців, і білорусів тощо. Третій Рейх вважав, що це найкраща робоча сила: дешева, працьовита та з уже придушеною національною свідомістю, тобто найменше чинитиме опір. Так, люди виїжджали до Німеччини під приводом заробітків. У Полтаві послуги інформування, консультації та оформлення на виїзд населення надавала біржа праці. За час Другої світової на каторжні роботи з Полтави було вивезено 20 800 чоловік.
Фашистська пропаганда
Паралельно з репресивними заходами німецькі окупанти проводили антирадянську агітацію й масово переконували українців, що хочуть визволити всіх від більшовицького гніту.
І це дало свої плоди. Багато полтавців небезпідставно ненавиділо радянську владу та щиро повірило в краще майбутнє. Дехто ж не мав ніяких національних ідей, а думав лише про себе, хотів зайняти вигідне положення й посісти керівне місце. Були й ті, хто потрапив під вплив пропаганди, став жертвою компроматів, мав намір помститися своїм кривдникам на побутовому рівні або просто хотів вижити. Таким чином, із гітлерівцями почала свідомо співпрацювати частина полтавського населення. Їх всіляко заохочували: платили зарплату, виділяли землю. А найкращих навіть нагороджували відзнаками за заслуги для представників східних народів.
Але була й інша частина людей, що всіляко боролася з нацистським режимом. Наприклад, тільки на полтавському м’ясокомбінаті була організована підпільна група, до складу якої входило понад 40 осіб. Вони поширювали листівки серед населення, проводили антифашистську агітацію, саботували розпорядження німецької влади, виводили з ладу обладнання, знищували продовольчі запаси, призначені для німецької армії. Групою був створений грошовий фонд, за рахунок якого купувалися продукти й передавалися заарештованим людям. Така боротьба тривала два роки.
Звільнення Полтави
Ввечері 22 вересня 1943 року червоноармійці почали штурм Полтави. Бійці та командири були сповнені рішучості якомога швидше звільнити місто. Розвідка повітряно-десантного полку прорвалася в місто, щоб посіяти паніку в тилу ворога. Величезна дуга радянських військ, охопивши Полтаву з півночі на схід, перейшла в наступ. Проте й есесівці, які займали правий берег Ворскли, стояли насмерть. Майже на кожному рубежі спалахували рукопашні сутички. Гвардійці придушували одна за одною хвилі супротиву німців, які відбивалися з-за кам’яних укріплень. І до ранку 23 вересня Полтава була повністю звільнена від фашистських окупантів.
Яскраво пам’ятає ніч визволення Полтави Петро Якименко:
«Ми жили на перехресті Енгельса й Горького. Тоді, 22 вересня, мати моя, Лєна, заховала мене в сараї під підлогою. Приїхав і мій дядько до нас з автостанції на Шевченка й теж заховався зі мною, бо боявся, що його вб’ють. Цілу ніч стріляли. Ми вилізли подивитися десь о 10-11 вечора, вийшли з двору, а там усе горить. Там, де зараз перша міськлікарня, праворуч був цегляний завод, а ліворуч– свинарник. Усе це горіло. Уся Полтава горіла. Мама моя усе повиносила з хати, бо думала, і нашу спалять. Цілу ніч сиділи в сараї внизу. А на ранок вийшли з сараю, усе було спокійно. Зі сторони Горького на конях три вершники йдуть, як три богатиря з картини Васнецова. Піхота наша. Визволителі. Туман був…»
Місто в руїнах
За час окупації воно було розграбоване. Для вивезення цінностей у Німеччину в центр Полтави була підведена спеціальна залізнична гілка. Відступаючи, фашисти знищили театр імені Гоголя, музеї. Загалом за період війни німці зруйнували та спалили понад 350 тисяч м² житлових приміщень, 45 навчальних закладів, 9 лікарень, 5 поліклінік, кінотеатри, клуби, заводи й фабрики.
На початку Другої світової війни ще до окупації Полтави деякі музейні експонати встигли врятувати. Основний фонд літературно-меморіального музею В.Г. Короленка був евакуйований у Свердловськ (нині – Довжанськ), експонати з садиби-музею Панаса Мирного – в Уфу.
Але, на жаль, не всі пам’ятки збереглися. Особливо після відходу німців постраждала центральна старовинна частина міста, яка майже повністю лежала в руїнах. Від ансамблю Круглої площі лишилися лише «коробки» від будівель, а дахи, вікна, двері, перекриття повністю згоріли. Краєзнавчий музей фашисти розграбували й спалили. Не вціліла й Біла альтанка, на місці якої побудували в 1954 році ротонду «Дружби народів». Також загинули майже всі експонати Художнього музею, який тоді знаходився на вулиці Спаській, а з 2000 року – у приміщенні Галереї мистецтв.
Відновлення міста
У 1944 році Діпромісто УРСР (інститут у галузі планування територій та населених пунктів) розробило схему планування Полтави й проект першочергових відновлювальних робіт на найближчі роки.
Із 1944 до 1958 роки почали зводити будівлі старовинної частини міста. На Круглій площі передбачалося зберегти архітектурну композицію ансамблю, відтворити всі старовинні будівлі. Лише одне місце на площі змінило свій вигляд: де раніше були будівлі в різних стилях, там був побудований в стилі неокласицизму Будинок зв’язку (Полтавський поштамт).
Саме в післявоєнний час місто почало комплексно забудовуватися: створювалися житлові будинки, площі, громадські будівлі. Разом із робітниками відновлювати вулиці міста виходили й звичайні жителі.
Полтава є частиною всесвітньої історії. Разом із іншими наше місто й наші люди пережили Другу світову війну. Загалом за два роки окупації було закатовано й убито 18 200 громадян, у тому числі 5 080 дітей. На каторжні роботи до Німеччини вивезено 20 800 осіб. Під час відступу нацистських окупантів майже все місто з його історичною спадщиною було розграбоване та спалене. У післявоєнні роки Полтаву не просто доволі швидко відбудували, а й повернули їй почесне звання «духовної столиці України», збудувавши та відкривши нові музеї та пам’ятки.
Це все було не так давно. Лише 74 років тому. Пам’ятаймо!