Історія Полтави потребує повернення із забуття багатьох імен. Десятиліття радянської окупаційної політики, спрямованої на знищення й затирання пам’яті, не минули без наслідків. Щоб їх подолати, Україні поки не вистачило й понад тридцяти років незалежності.
Донедавна ім’я видатного полтавця Олександра Несвіцького, як і місце його вічного спочинку, були майже втрачені. Родина лікаря виїхала до Львова під час Другої світової війни, тож можливість відродження пам’яті про нього фактично завдячує збігам обставин.
Дослідженням постаті Несвіцького займається заслужений лікар України, психотерапевт, психіатр та автор книг Віталій Закладний. Разом із членами громадської організації «Добродії Полтавщини» він віднайшов та впорядковує поховання Олександра Несвіцького, а також працює над вшануванням його пам’яті. Для цього планують реставрувати огорожу й обеліск на могилі, перейменувати на честь діяча одну з вулиць у Полтаві та видати книгу «Загублене ім’я. Несвіцький Олександр Олександрович».
Про життя лікаря та його вклад у медицину Полтавщини ЗМІСТ поговорив із Віталієм Закладним.
Ім’я Несвіцького повертається з забуття
Шлях до відродження пам’яті про Олександра Несвіцького пролягає крізь два збіги обставин. Перший стався на початку 90-х років минулого століття, коли полтавський робітник Микола Пелих знайшов щоденник лікаря в макулатурі, яку збирали учні на подвір’ї школи №8. Рукопис Несвіцького привернув увагу чоловіка старовинним виглядом і манерою письма, тож він поніс його до Державного архіву Полтавщини, де його придбали й видали окремою книгою під назвою «Полтава у дні революції та в період смути 1917-1922».
До цього в архівістів було обмаль інформації про Олександра Несвіцького, тож віднаходження щоденника дало поштовх для подальших досліджень. Пошуки ускладнювало те, що після смерті лікаря його рідня виїхала з Полтави, боячись переслідування радянською владою. На початку 2000-х років родина дізналася про публікацію щоденника Несвіцького, а у 2020 році племінниця дружини лікаря Елеонора передала до архіву Полтавщини сімейні документи й світлини.
Віталій Закладний говорить, що всього у Несвіцького було 3 щоденники. В одному з них він записував свої зустрічі з Володимиром Короленком і Панасом Мирним, з якими мав дружбу. Однак знайти не вдалося нічого, окрім щоденника з хронікою. За словами дослідника, частина архіву лікаря зберігалася в будинку на Кобищанах, куди родина Несвіцьких переїхала на тимчасове проживання, коли в їхньому домі довелося перекладати плиту для опалення. Серед паперів залишилися усі щоденника лікаря.
Друга випадковість сприяла пошукам могили Олександра Несвіцького. Відомо, що лікаря поховали на Монастирському кладовищі в Полтаві. Держархів зберігає створену його онуком своєрідну карту зі схематичними позначками місця, де спочиває Несвіцький. На малюнку зображена огорожа, контур хреста та обеліск, а також орієнтир – міст через Тарапуньку.
Віталій Закладний говорить, що віднайти могилу лікаря вдалося випадково. Спершу пошуки не давали результатів, однак згодом з’ясувалося, що мостів було два, хоча на карті позначений тільки один.
Наприкінці грудня огорожу довкола поховання Несвіцького демонтували, щоб відремонтувати й пофарбувати. Надалі планують вирівняти місце, зробити бетонне покриття й покласти плитку, а також відреставрувати обеліск.
На честь Олександра Несвіцього хочуть назвати одну з вулиць Полтави. У грудні представники організації «Добродії Полтавщини» подали клопотання щодо перейменування. За словами Віталія Закладного, увічнення пам’яті лікаря пропонують здійснити в новій назві для проспекту Першотравневого, вулиці Гагаріна або Маршала Бірюзова.
Як минули молоді роки майбутнього лікаря
Народився Олександр Несвіцький у Кременчуці 23 липня 1855 року у родині міського архітектора. Про життя майбутнього лікаря Віталій Закладний починає розповідати з історії його сім’ї:
«У Несвіцького дуже цікава рідня. Його батько був першим архітектором повітового міста Кременчук. Його брати були інженерами. По жінках важко сказати, бо вони, як правило, виходили заміж і в той час рідко займалися чимось, окрім сім’ї й дітей. Матір походила з купецького стану. Про батька сказано – із сім’ї оберофіцерів, це нижчі чини, до капітана. З дворянської сім’ї.
У Кременчуці в них був дерев’яний будинок, який придбала мати. Вона займалася дітками, які отримували домашнє виховання. Батько сам не мав академічної освіти. Він закінчив гімназію, а потім вступив до училища, яке готувало креслярів. Як сказано в особистій справі, його випустили достроково – з досягненням 18-річного віку. Несвіцькому надали перший чин провінційного реєстратора. Це найнижчий 14 чин. Він вступив на службу до комітету громадського піклування, а потім він став помічником архітектора в Ромнах і з Ромнів його запросили до Кременчука».
Несвіцький-молодший розпочав здобуття освіти у Полтавській гімназії, яку закінчив у 1875 році. Далі вступив до Медико-хірургічної Академії в Петербурзі, однак не закінчив її через участь у студентському зібранні, яке переслідувала російська влада. Перший арешт стався у 1879 році, коли Олександр Несвіцький навчався на 5 курсі.
«Як це було модно в ті часи, він захоплюється лівими ідеями й бере участь у нелегальних демонстраціях. Цікаво, що він був учасником Казанської демонстрації, де вперше підняли червоний прапор, – ще у 19 столітті. Через певний час дістав кулю в груди, яка там і залишилася. Це не на демонстрації, а обставини поранення невідомі. Ніде він не пише про них, лиш тільки те, що це сталося випадково».
Через участь у революційному русі студента-п’ятикурсника взяла на облік поліція. Розпочалося стеження, тож одна з зустрічей завершилася арештом. Невдовзі Несвіцького відраховують з академії й висилають до батьків у Кременчук.
«Під час якогось чергового вечорка, де під виглядом танців і гри в фанти висловлювали різне, вони були заарештовані й поміщені в тюремний блок. Але, у зв’язку з буйною поведінкою, Несвіцького перевели до якогось поліцейського дому. Очевидно, увімкнулися певні важелі, тому його звільнили й зіслали до тата й мами в Кременчук без права вступу до іншого вищого навчального закладу й без права вступу на службу».
Розбудова медицини Полтавщини
Лікарську практику Несвіцький розпочав у 1880 році у загоні по боротьбі з епідемією дифтериту в Полтавській губернії, ще не маючи диплома. Пізніше працював у технічному бюро Харківсько-Миколаївської залізниці.
«Він довго мучився й страждав, але якісь важелі увімкнулися і його беруть в комітет із боротьби з епідемією дифтерії. Лікарів було мало, а він практично лікар без п’яти хвилин. Він там був не просто лікарем, а завідувачем відділення. Активно працює, найкращі відгуки. Але потім роботу не може знайти. Згодом влаштовується в концесійну залізничну компанію, яка будувала залізницю. Оскільки вона була в концесії у німців, то за законом саме вони мали право обирати будь-кого, хоч заперечував особисто генерал-губернатор Полтави».
Диплом лікаря Олександр Несвіцький таки отримав, закінчивши курс медичних наук Київського імператорського університету Святого Володимира у 1882 році. Віталій Закладний говорить, що попри поновлення навчання й завершення освіти, у дипломі лікаря була неточність. Зазвичай випускники здобували ступінь доктора медицини. Фах же Несвіцького в дипломі визначили як «лєкарь». Одразу після випуску йому пропонують посаду земського лікаря у Кременчуцькому повіті. Олександр Несвіцький оселяється у Глобиному.
«Активно працює як лікар. Їздить, лікує, має величезний авторитет, але, крім того, порушує питання кооперації селян. Створення селянських спілок, кредитних спілок, щоб люди, які після реформи отримали землю, але не мали коштів, спільною працею могли купити реманент (це ж не колгоспи, а справа добровільна). Кілька господарств склали гроші й купили парову молотарку або плуг, парові плуги вже тоді з’явилися. Багато речей з’явилися, але реалізувати їх можна було тільки за рахунок таких товариств. Несвіцький пропагує це все».
За словами Віталія Закладного, лікар проявляє себе як земський діяч та новатор медицини. Він першим ставить питання санітарно-гігієнічного нагляду над установами, де є діти. Завдяки йому в багатьох селах Кременчуцького повіту з’явилися дитячі ясла, які обслуговували тисячі дітей. Їх створювали на базі сільських хат, де дітей доглядали, годували й бавили жінки, а земство платило їм гроші на утримання ясел.
«Несвіцький активно розбудовує земство. Коли його запрошують переїхати до Полтави, він отримує кілька подячних адресів, у яких люди щиро виражають йому свою пошану й розпач через те, що він від них їде. По всіх церквах були служби. Люди вийшли, стояли на коліна, цілували йому руки. Це яким треба бути лікарем, яким авторитетом».
У 1902 році лікар переїздить із родиною до Полтави. Зі слів дослідника, Несвіцький мешкає на Першотравневому проспекті в будинку 3.
У Полтаві він обіймає посаду міського лікаря та лікаря-консультанта внутрішніх хвороб при Полтавському інституті шляхетних дівчат. Також Несвіцький ініціює створення й керує амбулаторією для малозабезпеченого міського і приміського населення.
«Його запрошують організувати в Полтаві першу амбулаторію для бідних. Можна подумати, у Полтаві в 1902 році не було лікарів. Та повно було! Але вони були або службові, наприклад, Кадетський корпус – там був лікар, але для кадетів. Хіба не було обласної лікарні? Була. А от амбулаторії, як ми зараз ходимо до сімейного лікарня чи поліклініки, такого й близько не було. Так от Несвіцький організував першу амбулаторію для бідних. Її роботу та зарплату керівника фінансували коштом земства».
У 1917 році Олександр Несвітський очолив першу радянську амбулаторію в Полтаві, наступницею якої є сучасна Полтавська обласна лікарня імені Миколи Скліфосовського. Відкрили її на базі міської психіатричної лікарні, яка в той час діяла у двоповерхових корпусах на вулиці Стрітенській, а нині там працює обласна стоматологічна поліклініка. Психлікарня згодом переїхала до колонії, де тоді був реабілітаційний центр. Колонією ж називали місце, де нині працює обласний заклад із надання психіатричної допомоги.
«В обласній лікарні була організована перша совєтська амбулаторія, яку очолив Несвіцький. При ньому відкрився кабінет швидкої допомоги. Він був альфа й омега медицини Полтавщини. Потім, коли укрупнювався, він створив та очолив 4 амбулаторію, а потім – амбулаторію для кооператорів. Їх дуже багато було, перша форма об’єднання, значна кількість людей працювала так. А коли він був уже зовсім стареньким, очолив амбулаторію невідкладної медицини при артілі Клари Цеткін».
Віталій Закладний говорить, що до важливих нововведень, запроваджених Олександром Несвіцьким, належить практика використання амбулаторних карток пацієнтів. Нині це частина будь-якого рутинного відвідування поліклініки чи сімейного лікаря, однак тоді подібного обліку медичної інформації не вели. Також лікар започаткував першу дитячу амбулаторію в Полтаві.
У роки Української революції Олександр Несвіцький вів щоденник, де фіксував хроніку подій у Полтаві, коливання цін, інформацію з газет, чутки, а також нотував власні спостереження. На очах лікаря понад десяток разів змінювалася влада в місті, чинилося свавілля й зрештою – утверджувалася радянська репресивна машина.
«Не можна сказати, щоб його життя було дуже гладким. Він був світилом усіх світил із лікарів, за що у 1928 році йому дають звання ударника праці, а в 1932 році – героя праці з поміщенням на червону дошку, видачею персональної пенсії в 40 рублів, пожиттєве закріплення за ним житла й права його дітям навчатися безкоштовно в будь-якому вузі Полтави. У 1939 році його, жінку та ще кількох людей заарештовують і називають це “справою підписантів”. Вони, як нормальні люди, допомагали сім’ям, у яких лапи НКВС виривали годувальників. 80-річного Несвіцького замкнули в полтавській тюрмі, де він сидів, давав свідчення, писав виправдання. У нього робили обшуки й знайшли, як пишуть, кілька листів. Як його щоденник вцілів, не знаю».
На Несвіцького та його доньку Лідію обласне управління НКВС сфабрикувало кримінальну справу й звинуватило в організації комітету з надання допомоги арештованим та їхнім родинам. Обох відпустили за відсутністю складу злочину. Віталій Закладний припускає, що послаблення могли статися через зміну керівництва НКВС, яка тривала в той час: замість Єжова прийшов Берія й розпочав зачищати карателів, які служили його попередникові.
Помер Олександр Несвіцький від інфаркту міокарда 16 квітня 1942 року у Полтаві й був похований на цвинтарі Хрестовоздвиженського монастиря. Лікарській практиці він віддав 61 рік життя.
Несвіцький-хронікер: кілька свідчень про те, що історія повторюється
Щоденник Олександра Несвіцького, виданий під назвою «Полтава у дні революції та в період смути 1917-1922», презентує хроніку подій. У ньому автор записував імена жертв грабіжників і більшовиків (ці слова синонімічні), нотував тогочасні ціни на їжу й товари першої необхідності (фактично – фіксував посилення чи послаблення спекуляцій), а також чутки про перебіг протистояння між українцями й більшовиками в інших містах. Стислі записи лікаря оповідають про часті зміни влади в Полтаві, яка переходила з рук в руки по кілька разів за лічені дні.
Наводимо кілька його спостережень датованих 1918 роком про суть ментальності росіян, які під гаслами більшовизму здійснювали окупацію, стійкість полтавців та їхню реакцію на бойові дії під час Української революції.
Мародерство більшовиків у Полтаві
11 січня
«З Полтави вивозять хліб, мануфактуру тощо».
12 січня
«З музею на Шведській Могилі вкрадені майже всі цінні речі».
13 січня
«З музею на Шведській Могилі вкрадені всі цінні речі».
15 січня
«З Полтави посилено вивозять на Харків, Москву борошно, мануфактуру, різні продукти. Грабунки не припиняються».
1 березня
«Більшовики на околицях Полтави забирали в селян усе, що тільки можливо: худобу, корів, птицю, зерно… беруть і підводи».
10 березня
«Мазлах вивіз із Державного банку всі цінності, банк зачинений. Зачинені й приватні банки.
Чутка, що під Яреськами 39 радянський загін (600 людей) підірваний на мосту через Псел. Сьогодні о 3 годині більшовики залишають Полтаву. Більшовики на автомобілях посилено вивозять цінності, ні перед чим не зупиняючись. Вивезені 15 підвод тільки полотна. Більшовики о 3 ночі їдуть з Полтави. Наближаються німці. Вони вже в Абазівці 40 (17 верст). Більшовики перевізникам замість плати показують револьвера».
Стиль існування більшовика
2/15 березня
«У Кадетському корпусі розміщена червона гвардія і ще якісь солдати до 1500 людей.
Засідання міської лікарняно-санітарної комісії. Прихід комісара і заява його про захворювання солдатів, які мешкають у Корпусі, висипним тифом. Його розповідь про неподобства солдатів, повсюди бруд, нечистоти, вбиральні загиджені й зіпсовані, випорожнення в самих коридорах, сходами течуть нечистоти. Параші виливають з верхнього поверху прямо в проліт сходів!..
Солдати, розквартировані в духовній семінарії, рубають на дрова шафи та лави».
17 березня
«На Пороховій площі до приходу німців в міському училищі (великому кам’яному домі) були розквартировані російські солдати, які при своїй неохайності привели все приміщення будинку в жахливий вигляд: сміття, бруд, нечистоти на кожному кроці, – це було не шкільне приміщення, а якийсь свинарник. Коли німці взяли його у своє розпорядження, бачачи всю обстановку, заявили: “Це не школа, це стайня коней” і, очистивши наскільки можливо, зайняли верхній поверх, а з нижнього поверху зробили собі стайню, поставивши в класних кімнатах своїх коней, що я сам не раз бачив, проходячи повз».
Полтавці в умовах бойових дій
6/19 березня
«Муравйов виголосив промову перед робітниками на залізничному вокзалі, які заявили, що не дозволять підривати міст і взагалі руйнування. «На це я не подивлюся», – сказав Муравйов. Але робітники категорично заявили, що якщо мости підірвуть, вони не залишать одного живого більшовика. Муравйов поїхав із Полтави. У ці дні по місту триває в різних місцях стрілянина».
17 березня
«Місто бомбардують. Раз у раз чути гарматні постріли й тріскотню, «татакання» кулеметів. Кулі, що летять у місто, стукають по залізних дахах, наче градини. Але, не дивлячись на це, вулицями ходить багато люду й не чути, щоб когось убило чи поранило. Ходять дорослі, бігають діти. На схилі за собором, де альтанка, і понад обривами стоїть натовп глядачів, які спостерігають за обстрілом міста з вокзалу, і ніде не помітно паніки. Оригінальний, своєрідний дзвінкий звук зі свистом від снаряду, що пролітає над головою [...]».
***
Дослідження життя та діяльності Олександра Несвіцького триває. Досі не віднайдені два щоденники лікаря, а також частина архіву, яку родина не змогла забрати з Полтави. Інформацією про Олександра Несвіцького чи документами, що пов’язані з ним, можна поділитися з дослідниками за номером 0982909001.
Обкладинка Юлії Сухопарової
Світлини Несвіцького та фото документів – державний архів Полтавщини
Цей матеріал було підготовлено за фінансової підтримки Європейського Союзу. Його зміст є виключною відповідальністю ЗМІСТу і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
