У квітні багато пам'ятних дат. Так, окупація Криму та Донбасу російськими військами дала початок не тільки війні, а й внутрішньому переселенню українців. За інформацією Міністерства соціальної політики, наданою у відповідь на запит ресурсу «Слово і діло», станом на лютий 2020 року в Україні налічується 1 мільйон 439 тисяч 965 внутрішньо переміщенних осіб. З них 22 тисяч 567 чоловік живе на Полтавщині.

ЗМІСТ розпитав у чотирьох активних переселенок про життя, проблеми та переломні моменти у Полтаві. 

Я приїхала до Полтави у 2015 році з невеликого селища, що знаходиться біля міста Краснодон (це Луганська область). Навчалася у Луганському національному університеті імені Тараса Шевченка. Але закінчити навчання саме в Луганську не вдалось – диплом отримала вже у Полтаві. 

Я не роздумувала над тим, переїжджати чи ні, а відразу погодилась. Мені не було страшно, бо я знала, що їду в мирне місто, що для мене там вже є місце у студентському гуртожитку, що там будуть знайомі мені люди ще з луганського студентського життя.

Страшно було побачити контраст між мирним життям і життям на окупованій території. Це навіть нагадувало подорож у часі, тому що вдома час зупинився. Страшним був саме момент переїзду: їхати майже добу; невідомо, наскільки законний перетин кордону, як потім знайти гуртожиток... Батьки дуже хвилювались через те, що вони далеко, і не зможуть допомогти в разі чого. 

У гуртожитку ми намагалися підтримувати один одного. Перший час було важко звикнути до того, що над Полтавою літають літаки, що вони просто літають, що ходять люди у формі, але без зброї. 

Перші два роки в Полтаві було достатньо заходів, направлених на адаптацію переселенців, на які ми ходили. Особисто я з дискримінацією тут не стикалась майже ніколи. Пам’ятаю, перший час не могла сприймати швидкий місцевий діалект, тому було трохи лячно перепитувати вдруге. Але у відповідь людина просто дружньо посміхалась і говорила повільніше. Коли казала людям, що я зі Сходу, то вони спочатку цікавилися, а іноді з обережністю питали: «А, як воно там все було?». Тоді я відкрито розповідала, що бачила. 

Зараз я вже працюю викладачем на кафедрі культурології та кіно-, телемистецтва Інституту культури і мистецтв ЛНУ імені Тараса Шевченка (нас ще у 2015 році прихистив Полтавський університет економіки і торгівлі). На кафедрі я веду предмети, пов’язані із тележурналістикою, сценарною майстерністю та етикою. Наші студенти та випускники спеціальності «Аудіовізуальне мистецтво та виробництво» вже працюють на всіх телеканалах Полтави й не тільки. А після закінчення спеціальності «Культурологія» випускники можуть працювати, наприклад, екскурсоводами, event-менеджерами або продовжити наукову діяльність і не тільки. У нас навчаються студенти, як з окупованих територій, так і з Полтави та інших областей України. 

Скажу чесно, що шість років тому я точно навіть не могла подумати, що буду жити не в Луганську. Але зараз я вже так звикла до Полтави, що планую залишитись тут і надалі.

Моя мама родом з Полтавщини, але майже все життя жила в Луганську. Під час війни у 2014 році ми з чоловіком і донькою переїхали з Луганська до Полтавської області, в село Верхоли. Там нас прихистили наші далекі родичі.

Перші пів року було дуже важко адаптуватися до нового життя, міста та людей. Було дуже непросто психологічно – часом я не розуміла, що відбувається. У Луганську я працювала в обласній бібліотеці, тому і в Полтаві я пішла до бібліотеки (Полтавської обласної бібліотеки імені І.П. Котляревського – прим.ред.) влаштовуватися на роботу. Мене взяли, чому я була дуже рада! Тут працюю досі.

Моменти дискримінації у суспільстві були й трапляються досі. Люди реагували на нас з обережністю. Але, звісно, більша частина ставилася з розумінням – наприклад, наші односельці допомагали продуктами, а на роботі допомогли з одягом.

Зараз у нас вже більш налагоджене життя. Ми живемо з сім’єю у Супрунівці. Один чоловік якось надав нам можливість жити безкоштовно в його будинку за умови, що будемо приглядати за землею та всією територією. Ми близько року так жили, доглядали й не цуралися ніякої роботи, хоча все життя в Луганську прожили в центрі міста. Потім ця людина здійснила нашу мрію. Ми навіть уявити такого не могли, але він подарував нам будинок! Для нас це було щось неймовірне, як казка.

Зараз я не тільки працюю у бібліотеці ім. Котляревського, а і є головою спілки активних жінок «Вулик», а п’ять років тому я створила спочатку школу дозвілля «Вулик». Сам проєкт є волонтерським і був більше для дозвілля переселенців. Ми займалися виготовленням творчих поробок, арт-терапією, психологічною підтримкою, проводили екскурсії та екопікніки на природі. Я навіть закінчила онлайн-курси з арт-терапії, тож тепер допомагаю іншим. 

З роками цей маленький проєкт виріс, і зараз до бібліотеки вже приходять  не тільки переселенці, а й полтавці. Ми співпрацюємо з полтавськими художниками Катериною Боняківською, Ярославом Терновським, Аллою Федак, Мариною Шевчук. Робимо добрі справи разом з Полтавською обласною організацією Товариства Червоного Хреста України. Серед відвідувачів школи є люди зі слабким зором, тож «Вулик» товаришує з Полтавським обласним осередком ВГО людей з інвалідністю по зору.  Всі заняття та майстер-класи є безкоштовними і відкритими для всіх бажаючих.

Крим анексували, коли я була студенткою. Спільно з сім’єю ми вирішили, що мені краще продовжити навчання на території, підконтрольній Україні. Після анексії була можливість перевестися у будь-який університет, де є викладали мій фах (архітектура). У Полтаві був архітектурний факультет, тож і переїхала сюди. 

До речі, мої батьки зустрілися саме в Полтаві, коли були студентами (вони також архітектори). Тут у мене вже вчився брат, і були знайомі, тому я була не сама. Мені дуже пощастило з людьми, які мене оточували – вони завжди допомагали.

У перший рік життя в Полтаві я познайомилася з дуже класними людьми з громадського сектору, які займалися соціальним театром – це Ірина Гарець і Ганна Кіященко. Коли жила у Криму, то там займалася театром, але навіть не думала, що зможу продовжити це робити і в Полтаві. Мені пощастило стати учасницею проєкту і вистави ZЛATOMISTO про переселенців. З цього почався мій шлях в «Театр Сучасного Діалогу» (ТСД). Це був незвичайний театр: ми створювали не просто вистави, а досліджували та підіймали різні соціально важливі теми – про війну, переселенців, людей з інвалідністю, дискримінацію, суспільство в цілому. Після вистав завжди обговорювали побачене з нашими глядачами, тобто був інтерактив, де важлива думка кожного.

Про створення власного театрального проєкту на основі реальних історій 

Театральний проєкт «А шо там в Кр_му?» став справжнім викликом. Це була перша моя самостійна робота. Попередні вистави ТСД ми створювали великою командою з групою професіоналів, а цей проєкт був особистим. Було важливо виставою сказати саме те, що хочу, саме те, що накопичилося всередині за всі шість років анексії та не піддатися баченню сторонніх залучених людей. Так і вийшло. Вистава «А шо там в Кр_му» – це я.

Мені допомогла подруга, актриса театру Настя Яковенко. Звичайно, консультувалися з іншими колегами. Працювали над проєктом рік. До речі, реалізація задуму стала можлива тільки завдяки участі у програмі «Студія живої історії» від ГО Інша освіта. Це всеукраїнська програма, яка надає менторську допомогу ініціативам, що говорять про історію у різних форматах. Там навчають, як правильно розробити власний проєкт, де знайти кошти, кого можна залучити. Після навчання, вони надали мені невелике фінансування на реалізацію проєкту, але найголовнішим була їх віра і підтримка в наші ідеї.

Над створенням вистави я працювала дуже багато. Коли була в Криму, то брала інтерв’ю у своїх знайомих, друзів, збирала різні думки стосовно того, що відбувалося протягом останніх п’яти років в Криму. Намагалася почути різні думки, тих хто підтримує анексію і тих, хто не підтримує, як моя мама. До речі, одна з причин, чому для мене було важливо реалізувати цей проєкт – моя мама. Завдяки їй я почуваюся безпечно вдома (в Україні) а вона постійно перебуває в агресивному середовищі, ніби відірвана від дому. Мені хотілося таким чином надати їй підтримку, щоб її теж почули. Тому, створюючи «А шо там в Кр_му?», я думала про неї. Назва вистави була для мене очевидною, бо коли поверталася з Криму, то всі знайомі питали: «Що там в Криму?».

Анексія Криму – проблема, яка досі лишається непроговореною. Мені здається, ми визначили, хто винні, що є білим, що чорним, але не з’ясували, чому так сталося і що нам з цим робити далі. Вистава – це свого роду терапія для всіх людей.

Прем’єра відбулася 21 жовтня 2019 року у Києві, на фестивалі «Студії Живої Історії». У Полтаві ми показали її двічі – 6 та 21 грудня. Хочу сказати, що вистава є живою, тому що покази відбуваються, а події з часом змінюються, тому і вона також трансформується. Навесні  якраз було задумано показати її глядачам вже втретє, але плани змінилися. Тож після того, коли все устаткується, ми обов’язково знову покажемо «А шо там в Кр_му?».

Свого  майбутнього вже в іншому, окупованому Луганську, я не бачила. Пам’ятаю, навіть речі з гуртожитку не встигла забрати. Я поверталася додому, у село Нижня Вільхова, що поряд зі Станично-Луганським  районом (зараз це лінія розмежування) з парою сумок. Найбільшим страхом було нерозуміння, чому звичайну маршрутку зупиняють і просять всіх вийти. До жінок приставляли справжні автомати й тримали їх напоготові, ніби ти – ворог. 

Я зрозуміла, що це вже не моє місто, яке я любила. Увесь 2014 рік був важким для нашої родини, але ми були разом. Пам'ятаю, як під час обстрілів ми ховалися у сирому підвалі з собакою та котами...

Наприкінці 2015 року  Інститут культури і мистецтв перевели до Полтави, тож я переїхала, аби продовжити навчання на підконтрольній Україні території. Це було не тільки моє бажання, а й ініціатива моїх батьків, які казали, що я повинна переїхати до мирного міста.

Складніше за все було у перший рік, коли ти просто не розумієш, як можна радіти, коли твої близькі залишилися там. Також я зіткнулася з дискримінацією: дехто викреслив мене з життя, бо їм нібито було страшно, що я із зони АТО. Не знаю, чим керувалися ці люди. Але більшість, звісно, допомагали і в жодному разі не вважала мене небезпечною. 

Навчитися жити по-новому було не просто. Тому я занурилася в навчання, писала наукові статті та намагалася реалізовувати благодійні проєкти.

Проживши два роки в Полтаві, я все одно не відчувала себе щасливою, ніби якоїсь частинки мене не вистачало. Річ у тім, що з дитинства я любила співати та мріяла жити на сцені. Але після отриманої у 14 років травми лікарі заборонили мені співати. Насправді це було б неможливо у спеціальному корсеті для обличчя.

Я не залишала надії продовжити співами, і мене дуже підтримувала мама, яка займалася зі мною різними вправами. Але все обмежувалося виконанням однієї пісні та неймовірним болем суглобів обличчя. Пізніше я відмовилася від цього і почала вивчати мистецтво (за фахом я культуролог). 

І саме у Полтаві, через багато років після травми, я наважилася піти займатися в університетський академічний хор. Там були дуже професійні викладачі, які пішли назустріч моїй проблемі та бажанню навчитися заново співати (за що я їм дуже вдячна!). Після кількох виступів я захотіла співати сама. З наслідками травми мені допомогли вже тут.

Пошуки свого були довгими, але з полтавськими друзями мені пощастило на третій рік. Ми створили рок-гурт Night after night. Так розпочалися концерти, фестивалі та написання власних пісень. На цьому етапі я вирішила взяти собі творчий псевдонім Lili Dali. У Полтаві я поринула у мистецьке життя, познайомилася з багатьма творчими людьми, відкрила в собі ще любов до написання розповідей. Тож зараз музика і література є невід’ємною частиною мого життя.

Я дуже вдячна за підтримку моїх рішень своїм батькам. Хоча ми й на відстані, але душею і серцем завжди поряд. Зараз я працюю у команді ЗМІСТу та ділюся з читачами культурними подіями в Полтаві.

Обкладинка Марини Вісич