23 вересня 1943 року Полтаву звільнили від німецьких окупантів. Трохи понад два роки гітлерівська влада встановлювала та впроваджувала у місті й області свою політику.

23 вересня, 12:09
23 вересня, 12:09

Про те, як жили полтавці у період нацистської окупації розповіла докторка історичних наук, доцентка катедри історії України Полтавського педагогічного університету Людмила Бабенко.

Знаковий вересень

Полтава була окупована дуже швидко. Після того, як оточили Київ, окупація Полтавської області була фактично справою тижня. 

Уже до кінця вересня 1941 року була окупована вся Полтавщина, а Полтаву оточили 18 вересня. Людмила Бабенко каже, що вересень, у контексті воєнної історії Другої світової війни, для українців дуже знаковий і перенасичений.

Окупація Полтавщини тривала від вересня 1941 року до вересня 1943 року. Бабенко говорить, що це досить тривалий період, як для життя на окупованих територіях. Тому невипадково, що саме у період окупації  поведінка населення змінювалася.

Постановочні фото, де українські жінки нібито щиро вітають німецького «визволителя» (Фото – ar25.org)
Фото: Постановочні фото, де українські жінки нібито щиро вітають німецького «визволителя» (Фото – ar25.org)

Йдеться про різні прояви колабораціонізму – співпраці з окупантами, намагання пристосуватися до нових умов, аби вижити. І тому навіть не дивлячись на характер окупаційної влади, полтавці намагалися організовувати власне національне, релігійне і культурне життя.

Повсякденність в окупацію

З вересня 1941 року Полтавщина потрапила  до зони військового управління зважаючи на близькість фронту. Коли лінія фронту з Харківщини посунулася на східні території, владу у Полтаві передали цивільній німецькій адміністрації.

Полтавщина одразу входила до складу київського генерального округу. Потім всі 6 генеральних округів на території Рейхскомісаріату Україна поділили на райони – гибіти. Як говорить Людмила Бабенко, гибіти за своїми адміністративними межами не відрізнялися від радянського адміністративного поділу:

«І тому не дивно, що в  газетах окупаційного часу, які видавалися на Полтавщині ми бачимо майже не змінений адмінподіл. деться про видання “Лохвицькі Вісті”, “Миргородські Вісті”, “Полтавські Вісті”, які виходили українською мовою. Радянське керівництво майже нічого не змінювало».

Людмила Бабенко
Фото: Людмила Бабенко

Коли лінія фронту відсунулася від Полтави, про війну  тут мало що нагадувало. Контролем за дотриманням внутрішнього порядку, за злочинністю, крадіжками, адміністративними порушеннями займалася українська поліція. Вона формувалася за такою формулою: 1 поліцай на 200 – 300 жителів. 

До поліції приймали чоловіків «політично не заплямованих», віком від 18 до 45 років, фізично здорових, зростом не менше 165 сантиметрів. Володіння українською мовою було обов’язковим.

Поліція створювалася українцями, які мали «свої рахунки» з радянською владою. Як правило, це були відверті вороги радянської влади, які поділяли ідеологію нацистів і з особливою жорстокістю ставилися до співвітчизників. Але серед них були і випадкові люди, які просто не мали іншого вибору. Німці давали можливість зробити вибір: або їдеш на примусові роботи до Німеччини, або йдеш в народну поліцію. І люди вибирали таку альтернативу, тільки щоб залишитися вдома.

Людмила Бабенко каже, до поліції йшли й ті, хто прагнув добре заробити:

«Поліцаям добре платили,  вони отримували в дойчмарках плату, плюс мали обмундирування й пайок. Поліцаї, які мали малих дітей, отримували  доплату. Були і ті, хто за дорученням радянських підпільних органів спецслужб йшли працювати в поліцаї за добуванням інформації, яка потім відігравала важливу роль для планування військових операцій».

Солдати з портретом Сталіна (Фото – ar25.org)
Фото: Солдати з портретом Сталіна (Фото – ar25.org)

Під час окупації у Полтаві працювали міські і районні управи, які дбали про соціально-побутову галузь: підтримання в належному порядку вулиць міста, прибирання сміття, ремонт каналізаційних мереж чи будівель, що зазнали руйнувань при бомбардуванні.

Полтава тліла від пожеж

До речі, Полтава була одним  з найбільш вцілілих міст на початку війни. Коли нацисти вже залишали Полтаву восени 1943 року, то лише тоді вони помстилися сповна. Тоді практично підпалювали все, що можна було підпалити. Це робили навмисно.

Під час відходу окупантів, згорів увесь історичний центр Полтави. Наприклад, німці підірвали приміщення Полтавського педагогічного університету, коли відходили з Полтави. У спогадах сучасників, говорить Людмила Бабенко, є інформація, що після відступу німців, коли Полтава ще тліла від пожеж, бруківка була такою гарячою, що по ній у взутті важко було ходити.

Адольф Гітлер у Полтаві 1 червня 1942 року (Фото – histrf.ru)
Фото: Адольф Гітлер у Полтаві 1 червня 1942 року (Фото – histrf.ru)

«Це та ж сама свита, тільки на інший бік шита»

Протягом усієї окупації радянська влада розраховувала на масовий героїзм і самопожертву полтавців. Людмила Бабенко каже, що такого не відбулося. Більшість людей обирали життя в окупації, йдучи на найбільш поширений вид колабораціонізму – заради виживання.

Це економічна форма пристосування, коли  працювали за пайок, як, наприклад у селах, де збереглися колгоспи і залишилася загальнотрудова повинність. Селяни мали, як і раніше, виходити на працю в радянські колгоспи, де їм відмічали трудодні. За словами Бабенко, для селян Полтавщини з приходом німців майже нічого не змінилося:

«Яку позицію займало українське селянство. Колективізація з усіма її наслідками, з голодомором, масовим зубожінням селянства, перетворення їх на найманих працівників теж наклало відбиток. Селяни очікували, що колгоспи розпустять, землю розділять у приватну власність, а натомість вони отримали ті ж самі колгоспи, тільки під німецькою назвою».

Життя в окупації (Фото – mourningtheancient.com)
Фото: Життя в окупації (Фото – mourningtheancient.com)

Селяни розчарувалися не лише в німецькій економічній політиці, але й дуже від неї потерпали. Відомо, що селян обклали ще й натуральним податком на користь німецької армії. Податок називався «контингент», як колись план хлібозаготівель. Через це серед селян виникла така приказка про німців «це та ж сама свита, тільки на інший бік шита».

Між іншим, німці не мали якихось проблем із продовольчим постачанням. Вони могли собі дозволити купити на ринку будь-які продукти, які продавали місцеві. Їх забезпечувала Німеччина звичними для них делікатесами. Разом з тим, вони займалися і самозабезпеченням. Особливо гарнізони, які тривалий час розташовувалися в населених пунктах.

Водночас українці мали великі проблеми з забезпеченням продовольством. Продуктів коштували дуже дорого, тому здебільшого українці використовували бартер. Німці до кінця 1941 року не дозволяли базарну торгівлю, бо продовольство та речі вважалися трофеєм великої Німеччини. І тому продавати його місцевому населенню в їхні плани не входило.

Життя в окупації (Фото – mourningtheancient.com)
Фото: Життя в окупації (Фото – mourningtheancient.com)

Культурне життя в окупацію

Під час окупації в Полтаві працювали: 2 кінотеатри, в яких показували німецькі фільми, окремі – з українським перекладом, театралізований ансамбль української пісні й танцю, дитячий театр з балетною студією та хором, літня естрада в Петровському парку, театр-вар’єте та інші культурні установи. Щоправда, розраховані вони були переважно на обслуговування німецьких військових.

Постановочні фото, де українські жінки нібито щиро вітають німецького «визволителя» (Фото – ar25.org)
Фото: Постановочні фото, де українські жінки нібито щиро вітають німецького «визволителя» (Фото – ar25.org)

Під час окупації до Полтави переїхав, не встигнувши евакуюватися з Києва, відомий на весь світ оперний співак Борис Гмиря. Він був солістом Київського оперного театру, переїхав до Полтави і тут він жив понад рік. Переважно, співав для німців. Людмила Бабенко каже, що це було однією із причин того, що після війни він потрапив  в опалу до радянської влади:

«Він і далі співав, але премій, звань, почестей був позбавлений. Навіть через десятки років, після смерті співака, його дружині і рідним, з великими труднощами, вдалося досягти дозволу влаштувати у його квартирі меморіальний музей. Це було не пробачення того, що він співав для німців».

Також, звичайною частиною культурної сфери була освіта та культурні організації. У Полтаві та в інших населених пунктах створюваали традиційні просвітницькі організації, ініціаторами створення яких виступала полтавська інтелігенція, яка уціліла після двадцяти років більшовицького терору.

Дозвілля німецьких солдат (Фото– i.redd.it)
Фото: Дозвілля німецьких солдат (Фото– i.redd.it)

Діяльність українських сил

По-перше, було створено організацію українського Червоного хреста для допомоги військовополоненим. На території Полтави були пересувні табори військовополонених, які розташовувалися в районі Червоних казарм. 

Також створили товариство взаємодопомоги, відкривали початкові школи, видавали українські газети. Українська інтелігенція охоче працювала в цих газетах, писала публікації. В основному ця преса підпорядковувалася просвітницьким цілям. Звичайно, першу шпальту присвячували перемогам німецької армії на фронті, прославленню господарського хисту німців, їх раціонального способу господарювання. Інакше б ці газети просто  не побачили світ. Ці газети збереглися в архівах Полтави.

У Полтаві було добре організовано дозвілля від українських сил. Українське життя на період окупації не затухло. Дещо скоромніше, але воно існувало: і культурні форми життя, і освітні, і релігійні, однак окупаційна німецька влада повністю контролювала життя місцевого населення.

Життя в окупацію  (Фото – mourningtheancient.com)
Фото: Життя в окупацію (Фото – mourningtheancient.com)

Образа на радянську владу

Відомий письменник, представник ОУН з Волині Улас Самчук  проїздом зупинявся в Полтаві і залишив по собі цікаві спогади про Полтаву. Місто справило на нього враження своєю провінційністю, розповідає Людмила Бабенко. Вразило його спокійне, розмірене життя полтавців.

Віктор Ревегук у книзі ««Полтавщина в роки Другої світової війни (1941—1945)» цитує враження, які отримав від прогулянки окупованою Полтавою Улас Самчук. Самчук розповідає, що стояв поруч пам’ятника Івану Котляревському, як повз нього пройшли троє полтавських дівчат, які розмовляли між собою: 

«Дєвушкі! Вот этот немец, наверное не знает кто это такой. Давайте ему подкажем».  

Самчук був здивований, що його сприйняли за німця. Також його вразила «їх далеко не котляревська мова» і «те, що дівчата готові сприйняти за «немца» кожного, тільки тому що він одягнений як турист, яких вони не мали змоги бачити.

Обурило Уласа Самчука й те, що полтавські «дєвушки» вільно гуляють під ручку з німецькими військовими. В парках лузають насіння, розмовляючи і жартуючи. І він провів таку паралель, що якби у Львові дівчина так вільно ходила з німецьким солдатом, то ця дівчина піддалася б загальному осуду.

Життя в окупації (Фото – mourningtheancient.com)
Фото: Життя в окупації (Фото – mourningtheancient.com)

Радянська історіографія ці факти замовчувала, бо зникла б ілюзія загального всеохоплюючого патріотизму, коли з пафосом в радянських публікаціях писали що всі, як один піднялися на боротьбу з ворогом.

Насправді такої одностайності в боротьбі проти німців не було. Розповідає Людмила Бабенко. Була образа на радянську владу,  яка залишила людей на поталу окупантам. Очікувалося на швидке повернення радянської влади, а її не було.  Другою причиною були попередні роки репресій, масові жертви – це також було причиною не підтримки радянської влади.

Освіту поневолених народів, німці не планували розвивати як таку. Це загальновідома теорія, що окупованим народам освіта не потрібна. Вищі заклади освіти були закриті. Вважалося, що українцям достатньо початкової освіти. Аби знати скільки кілометрів до Берліну, та прочитати вказівники де написані назви німецьких міст. Через це українське населення було приречене на принизливе існування людей останнього сорту.

Релігія

Щодо релігійної політики окупантів. Для окупованих територій України було характерне релігійне відродження. На початок війни на Полтавщині було усього вісім культових чинних храмів. Німці не перешкоджали відродженню духовного життя, але контролювали його відновлення, говорить Людмила Бабенко:

«Мережа релігійних громад була дуже густою. Відродилася автокефальна православна  церква, заборонена в 1930 році. З її відродження була пов’язана поверненням до Полтави племінника Симона Петлюри Мстислава, пізніше патріарха Мстислава Скрипника, який тоді допомагав Феофілу Булдовському розбудовувати церковну мережу української автокефальної православної церкви».

Про коллаборацію

Людмила Бабенко вважає, що різниця між формами колаборації європейських країн, які також знаходилися в окупації, і України надзвичайно потужна:

«У західній Європі  ми маємо випадки співпраці із нацистським режимом на рівні держав, урядів. В  України ж не було державності. Тому на території Полтавщини ми можемо говорити про колаборацію на персональному рівні. Це дуже принципово. Не на рівні української держави, бо її не було. Це були окремі люди, окремі соціальні групи, які йшли на цю співпрацю. Когось штовхали на це особисті мотиви, когось споживацькі, когось, можливо, і політичні, але все відбувалося на персональному рівні».

Життя  в окупації (Фото – mourningtheancient.com)
Фото: Життя в окупації (Фото – mourningtheancient.com)

Важливо, підкреслити цю відмінність, говорить Людмила Бабенко. Ми не можемо покладати провину на весь народ в цілому, як намагаються зараз це дехто зробити. І якщо деякі українці брали участь в облавах чи розстрілах, то це виключно на персональному рівні й подібна колаборація  абсолютно не може характеризувати позицію всього суспільства.