Він був найшвидшим на картинговій трасі й на дистанції у басейні. У дитинстві – невгамовний хлопець, який ліз у сміттєві баки рятувати кошенят і брав на себе відповідальність за молодшу сестру. У дорослому житті – майстер спорту, регіональний менеджер міжнародної компанії і доброволець, який «встиг заскочити в останній потяг» до війська.
Володимир Черниш із дитинства був активним і зосередженим на спорті. У родині його згадують як відповідального старшого брата, який опікувався молодшою сестрою, а згодом, як людину, для якої дисципліна й постійна робота над собою стали нормою. Коли почалася повномасштабна війна, ці цінності визначили його шлях у ЗСУ.
Цей текст – присвята воїну 3-ї штурмової бригади Володимиру Чернишу, який поклав життя у боях за Україну.
Від дитячих пригод до майстерності в спорті: як Володимир Черниш формував характер
У дитинстві Володимир Черниш був дуже рухливим і невгамовним – тим хлопцем, якому завжди було тісно в межах двору чи шкільного коридору. Він тягнувся до активності, спорту та постійного руху.
Для молодшої сестри він став не просто братом, а фактичним старшим наставником. Коли батьки були зайняті роботою, саме Володимир Черниш брав на себе щоденну турботу: водив її на гуртки, супроводжував містом, стежив, щоб усе було добре. Вони багато часу проводили разом, удвох відкривали для себе світ – через спільні заняття, дрібні пригоди та дитячі витівки.
«Якісь пригоди, постійно у нас з ним були удвох. Він для мене був справді старшим братом, який за мною і доглядав, і виховував мене», – каже сестра воїна.
Одним із таких епізодів стала історія, що багато говорить про характер хлопця. Повертаючись якось додому восени, у районі п’ятої школи вони почули жалібне нявчання зі сміттєвих баків. Не роздумуючи, діти полізли всередину, перевернули пакети й знайшли мішок із маленькими кошенятами. Усіх, кого змогли врятувати, принесли додому
Спорт увійшов у життя Володимира Черниша рано й органічно. У родині він не був випадковим вибором чи короткочасним захопленням: батько був дотичний до спортивного середовища, тож активний спосіб життя сприймався як природна норма.
«Спорт у житті Володимира з’явився дуже рано. У нас тато був дотичний до спорту, тому це навіть не обговорювалося – це просто було. І Володимиру це справді подобалося. Він ніколи не сприймав тренування як примус, для нього це був природний спосіб життя. Він не міг довго сидіти на місці, йому постійно був потрібен рух, навантаження, швидкість», – розповіла Альона Харитоненко.
Найпомітнішим і визначальним став картинг. Саме в цьому виді спорту він досяг високого рівня – здобув звання майстра спорту, виборов численні нагороди і ставав чемпіоном на змаганнях, зокрема й за кордоном. Картинг вимагав не лише швидкості, а й концентрації, холодного розрахунку, уміння працювати з ризиком – якостей, які були йому внутрішньо близькими. Потяг до адреналіну, до відчуття контролю на межі можливого супроводжував його з юних років.
Також Володимир Черниш займався плаванням. Цей вид спорту був для нього не менш важливим. Спершу він існував як частина дитячих і підліткових занять, згодом – як усвідомлена й системна робота над собою. В останні роки перед повномасштабною війною він повернувся до плавання з особливою інтенсивністю: наймав персонального тренера, цілеспрямовано працював над технікою, відточував стилі, приділяв увагу фізичній формі.
Сестра захисника каже, що Володимира Черниша завжди приваблювали активні, динамічні заняття – мотоцикли, мопеди, усе, що давало відчуття руху й швидкості:
«Йому завжди подобалися активні, навіть трохи екстремальні речі: мотоцикли, мопеди, усе, що давало відчуття швидкості й адреналіну. Він не був спокійним хлопцем за характером. Йому потрібно було відчувати рух, напругу, виклик. І спорт став для нього способом реалізувати цю внутрішню енергію правильно. Він постійно прагнув до адреналіну».
«Він відчував, що може більше»: як воїн потрапив до 3-ї штурмової бригади
Світогляд Володимира Черниша формувався навколо відчуття справедливості та відповідальності. За словами сестри воїна, саме ці цінності стали однією з причин його рішення піти на війну. Він ідентифікував себе як патріота та шукав середовище людей із подібним баченням ставлення до держави й міжособистісних відносин.
«Він був дуже справедливий. Це була одна з головних причин, чому він пішов на війну. Він був патріотом і завжди шукав таке оточення, яке дивиться на речі так само як і він – на країну, на людей. Саме в 3-й штурмовій він таке середовище знайшов. Там була взаємоповага між побратимами, розвиток і спільне розуміння, заради чого вони там», – каже сестра воїна.
Коли почалася повномасштабна війна, Володимир перебував на відрядженні у західній Україні. 24 лютого він рушив до Полтави, паралельно допомагаючи евакуювати родини з маленькими дітьми. Після приїзду до міста він ухвалив рішення долучитися до ЗСУ. Володимир Черниш обрав саме Полтавську територіальну оборону, оскільки в регіоні проживали його батьки та близькі.
Уже ввечері 25 лютого він прибув до військкомату, де, попри перевантаження системи комплектування та обмежену кількість місць, його зарахували до підрозділу фактично в останній момент. До війни Володимир Черниш працював регіональним менеджером компанії Red Bull, координуючи спонсорські проєкти, виставки та концерти. Тому й обрав собі такий позивний.
«25 лютого ввечері я відвозила його до військкомату. Уже починалася комендантська година. Тоді ще нічого не було – ні речей, ні спорядження, їхав із тим, що мав. Паралельно телефонували знайомі й казали, що місць уже немає, що ТРО набране. Але тоді туди пішов мій колишній чоловік, і Вова з ним спілкувався та просив зробити так, щоб його взяли. Це було, як останній потяг – він буквально встиг заскочити, і його забрали» – розповіла Альона Харитоненко.
Початковий період служби супроводжувався нестачею базового забезпечення. Частину амуніції та спорядження доводилося закуповувати самостійно, значну допомогу надавали волонтери, а також роботодавець – зокрема з придбанням елементів форми та екіпірування.
У складі 116-ї окремої бригади територіальної оборони він проходив службу на посаді водія стрілецької роти. Підрозділ певний час перебував у тилу, згодом виконував завдання на Охтирському напрямку, а також у прикордонних районах Сумської області. Наприкінці 2022 – на початку 2023 року він разом із підрозділом брав участь у бойових діях на Соледарському напрямку.
Після повернення Red Bull ухвалив рішення перейти до 3-ї штурмової бригади. За словами Альони Харитоненко, це рішення було зумовлене прагненням до більш інтенсивної служби та повнішої реалізації власних навичок. У новому підрозділі він служив водієм у першій штурмовій роті другого штурмового батальйону.
«Після повернення із Соледару він прийняв рішення йти в 3-тю штурмову. Він не міг робити щось наполовину, завжди викладався повністю. Він казав, що все одно ризикує життям і хоче викладатися на максимум. У 116-й бригаді він відчував, що може більше»
Під час служби у складі 116-ї бригади Володимир Черниш опинився під масованими обстрілами. Тоді підрозділ зазнав значних втрат: кілька днів поспіль ситуація залишалася критичною, багато військових загинули, а зв’язок працював із перебоями. Протягом чотирьох діб він не виходив на зв’язок, через що серед побратимів і близьких з’явилася невизначеність щодо його долі.
Згодом з’ясувалося, що в цей час на позиціях залишилася група з дванадцяти військових, яких не могли евакуювати через інтенсивні артилерійські обстріли та безпосередній контакт із противником. Red Bull самостійно знайшов можливість дістатися до позицій і вивезти цю групу. Через раптове зникнення зі зв’язку та відсутність інформації частина військових помилково припускала, що він самовільно залишив підрозділ.
«Там залишилася група з дванадцяти людей, яких не могли евакуювати через обстріли. Володимир сам поїхав і знайшов спосіб їх вивезти. Він не попереджав командування – просто вирішив, що так треба. Дехто спершу подумав, що він пішов у СЗЧ, бо кілька днів його не було видно, але насправді він просто допоміг тим, хто залишився на позиціях», – каже сестра захисника.
Лише згодом стало відомо, що впродовж цих кількох днів він займався евакуацією побратимів із зони безпосередніх боїв.
Остання розмова і день, коли він не повернувся
8 вересня ввечері Альона Харитоненко востаннє говорила з братом телефоном. Розмова була довгою, але незвично стриманою. Сестра вже знала, що такий його стан означає, що попереду бойове завдання. Він ніколи прямо не говорив, що виходить на позиції. Лише попереджав, що певний час не буде на зв’язку, щоб рідні не хвилювалися.
«Ми з Вовою говорили 8 вересня ввечері. Розмова була довга, але якась не така, як завжди. Він відповідав коротко, ніби уникав деталей, був напружений. Я відчула це одразу. Коли він так говорив, це означало, що попереду завдання. Він ніколи прямо не казав, що виходить на бойовий. Міг лише попередити, що певний час не буде на зв’язку, щоб ми не панікували. Того вечора я запитала, коли він іде на завдання, і він відреагував різко, мовляв, навіщо я таке питаю», – каже Альна Харитоненко.
10 вересня Володимир Черниш перестав виходити на зв’язок. Рідні намагалися заспокоїти себе тим, що під час завдать пропадає зв’язок. Однак 12 вересня матері зателефонували з військкомату та повідомили, що солдат 3-ї окремої штурмової бригади Володимир Черниш зник безвісти. Родина почала самостійно шукати інформацію через друзів і знайомих. З’ясувалося, що 8 вересня він обдзвонив кількох близьких людей та з кожним поговорив особисто.
«12 вересня мамі зателефонували з військкомату і сказали прийти отримати лист від третьої штурмової бригади про те, що Володимир зник безвісти. Ми почали телефонувати його друзям, шукати будь-який контакт із побратимами. Але він ніколи не давав нам номерів – ні командира, ні хлопців. Беріг і нас, і їх. Тоді я набрала п’ятьох його друзів, і всі вони сказали, що спілкувалися з ним саме 8 вересня. Він ніби обдзвонив усіх близьких того дня», – каже сестра воїна.
Того ж дня з’явилася неофіційна інформація, що його група потрапила під обстріл поблизу Андріївки на Бахмутському напрямку. Згодом підтвердили: під час виконання завдання поряд із розвідником у їхню позицію влучила 120-мм міна. За словами військових, це було пряме влучання. Тіло розвідника, який перебував поруч, не знайшли й досі.
Через щільні обстріли та складну ситуацію на ділянці евакуація тіл була небезпечною. На той момент Андріївка ще перебувала під окупацією, тривали бої за її звільнення. Після деокупації 16 вересня військові змогли почати виносити загиблих із поля бою. Родині телефонували та повідомляли, що вдалося забрати окремі фрагменти тіла.
«Розвідника так і не знайшли, навіть після деокупації села. Через щільні обстріли тіла одразу забрати не могли. Андріївка ще була під окупацією, тривали бої. Після її звільнення 16 вересня військові змогли почати евакуацію. Мені телефонували й казали, що вдалося забрати фрагменти. Я розуміла, наскільки це складно під обстрілами, і просто дякувала», – розповіла Альна Харитоненко.
18 вересня рідним воїна повідомили, що тіло доставили до моргу в Дніпрі. За кілька днів вони поїхали на упізнання. При ньому були документи та жетон, тож підтвердження фактично вже було, але родина до останнього сподівалася на помилку.
За словами сестри, після переведення до 3-ї окремої штурмової бригади ставлення до служби у Володимира Черниша змінилося. У новому підрозділі він відчув сильніше побратимство, системну підготовку, постійні тренування. Вони багато навчалися, працювали над фізичною та психологічною витривалістю:
«У 3-й штурмовій він відчув справжнє побратимство. У них були постійні тренування, навчання, вони вивчали історію, читали книги, працювали і над тілом, і над духом. Йому подобалася робота з безпілотниками, але він сумнівався, чим займатися після війни. Дуже хотів звільнити Крим, думав про роботу в цивільній сфері, але водночас з’являлися думки залишитися у військовій справі й після перемоги, можливо навіть продовжити службу за кордоном».
Життя, справедливість і друзі: цінності Володимира Черниша
За словами Альони Харитоненко, захисник дуже любив життя і жив його яскраво. Уже після його загибелі родина зрозуміла, що багато в чому він намагався навчити їх по-іншому дивитися на речі, сприймати життя і не ставитися до нього формально. Він впливав на близьких своїми вчинками і позицією, і в родині визнають, що багато що в них змінив.
«Він дуже любив життя і жив його яскраво. Уже тепер ми розуміємо, що за своє життя він намагався навчити нас дивитися на речі по-іншому, сприймати життя по-іншому. Тоді це, можливо, не так усвідомлювалось, а зараз ми бачимо, що він багато в чому нас змінив. Він залишив слід у друзях, у родині».
Володимир Черниш цінував справедливість. Не сприймав того, що в їхній дім прийшли зі зброєю і намагаються щось відібрати. За словами сестри, для нього це було неправильно і неприйнятно. Окремо він говорив про друзів, які через війну виїхали за кордон. Хотів, щоб після завершення війни вони повернулися додому.