Обкладинка ЗМІСТу
Він мріяв, щоб Україна пахла свіжою випічкою та кавою, а замість вирв від снарядів на подвір’ях були притулки для тварин. 23-річний Володимир Чорний мав «сталевий» характер штурмовика 3-ї штурмової бригади, але зберіг дитячу здатність оберігати кожного, хто потребував захисту: від покинутого собаки на передовій до «маминого серця».
Для побратимів він був надійним воїном із технічним складом розуму та невичерпною енергією, а для матері – єдиним сином, який понад усе прагнув вберегти її від жахів війни. Володимир Чорний жив за принципом «починай із себе», чи то в ремонті мотоциклів, чи то в захисті держави під хімічними та фосфорними атаками ворога.
«Мамо, настав мій час», – сказав він у травні 2022 року, обравши шлях воїна у віці, коли життя тільки починає розгортатися. До перших роковин смерті героя ЗМІСТ розповідає історію життя, що обірвалося у 23 роки, але продовжується у пам’яті рідного Миргорода та у справах матері, яка взялася втілювати найскладнішу останню волю сина.
Формування характеру: як у Володимира Чорного проявилися турбота й емпатія
Володимир був єдиною дитиною в родині, і з перших років його присутність наповнювала дім рухом і теплом. Як єдина дитина в родині, він багато часу проводив із дорослими, любив, коли приходили гості, і намагався бути до них уважним. Щойно почав говорити, одразу пропонував воду чи «каву», приносив свої іграшки. Причому не просто давав погратися, а фактично дарував їх.
Його природна доброта поступово набувала форми звички, помічати тих, кому гірше, і не проходити повз. Любов до людей у нього органічно поєднувалася з любов’ю до тварин. Дім родини Чорних завжди був відкритим для врятованих істот. Тут виходжували поранених, слабких, тих, кого хтось інший уже списав. Юний Володимир Чорний приносив їх із вулиці, наполягав, щоб допомогти, і разом із родиною виходжував, відігрівав, повертав до життя.
«Він завжди дуже любив людей і особливо тварин. У нас постійно вдома були всі кого тільки він не приносив. Навіть коли підріс, підбирав хворих, майже неживих білок, і ми їх разом вигодовували, випоювали, відігрівали. У нас навіть сова і філін жили. Він не міг пройти повз, якщо бачив, що комусь боляче чи погано – завжди допомагав, обігрівав. І таким він був із самого дитинства, ще зовсім маленьким».
За словами матері, ця риса – допомагати і підтримувати проявлялася в ньому з найменшого віку і залишалася з ним упродовж усього життя.
Любов до техніки: як Володимир Чорний став майстром БпЛА
Наталія Чорна каже, що інтерес до техніки у Володимира проявився ще в дитинстві. Починалося все з простого конструктора. Без інструкцій він міг складати складні моделі – літаки, кораблі, великі конструкції, які вимагали уяви і просторового мислення. З віком ця зацікавленість лише посилювалася.
У підлітковому віці його захоплення перейшло в практичну площину. Він почав цікавитися мотоциклами, розбирався в їхній будові та вчився ремонтувати. Уже з 14 років розумів, як працює техніка, і тягнувся до цього. Йому легко давалися точні науки, зокрема математика і фізика – дисципліни, які вимагали логіки, уважності й системного мислення.
«Десь із 14 років він уже серйозно захопився мотоциклами. Міг розібратися, що і як працює, щось підкрутити, відремонтувати, його це захоплювало. Він дуже любив точні науки – математику, фізику, це було його. У нього був такий склад розуму, йому потрібно було розуміти логіку, суть речей», – каже Наталія Чорна.
Водночас у юності він розглядав для себе й інший шлях – хотів стати лікарем. Це бажання було пов’язане з його чутливістю до чужого болю і прагненням допомагати. Однак родина розуміла, що така професія вимагатиме постійного зіткнення з втратами, до яких він, із його характером, міг бути надто вразливим.
За словами матері, любов до техніки частково передалася йому з родини: батько, дідусь і рідний брат Наталії Чорної були пов’язані з водінням і технікою, а військовий досвід її брата також став одним із прикладів для сина. Це середовище сформувало в ньому інтерес до механіки, який згодом став важливою частиною його життя.
Плани на майбутнє Володимир Чорний пов’язував із мирним творенням і розвитком української культури побуту. Він мріяв працювати в ресторанній сфері, відкрити мережу кав'ярень, де аромат свіжої випічки та кави створював би атмосферу затишку. Хліб був для нього особливим символом, який він нерозривно пов’язував із краєвидами українських полів під мирним небом.
«Він дуже любив ресторанний бізнес, дуже любив хліб. Казав: “Мам, хіба це не найкраще, коли поля жовтіють зерном і над ними голубе небо, от чому наш прапор жовто-блакитний”. Він мріяв випікати хліб, відкрити кав’ярню, щоб там пахло кавою і свіжою булочкою».
Окрім гастрономічної справи, хлопець мав на меті реалізувати масштабний соціальний проєкт – створення притулку для тварин. Це мав бути простір не для екзотичних видів, а для звичайних домашніх улюбленців та птахів, які потребують захисту. Його бачення майбутнього поєднувало професійні амбіції з глибоким гуманізмом і бажанням відбудовувати країну через прості, але важливі речі.
«Мамо, настав мій час»: як 20-річний хлопець обрав шлях захисника
Повномасштабна війна застала родину зненацька. Наталія Чорна була за кордоном, коли в Україні почалися вибухи. У перші дні Володимир узяв на себе відповідальність за близьких – під обстрілами вивозив родину за місто, дбав про безпеку рідних, допомагав тим, хто потребував захисту. Паралельно він долучився до оборони: разом з іншими допомагав облаштовувати укріплення, працював на подвір’ї, готуючи все необхідне для спротиву. Про кожен свій крок він повідомляв матері, заспокоював її і просив лише одного – повернутися додому.
«Війна мене застала в небі, бо я полетіла до Єгипту. І коли почалися вибухи, він почав рятувати родину, вивозити за місто. Під обстрілами, під всім. Навіть батько його не збагнув, що треба хвору бабусю забрати, що треба рятувати племінників, а він це все організував. І вже після цього почав допомагати військовим – рити окопи вздовж нашого міста, робити коктейлі Молотова у себе на подвір’ї. І все це він мені скидав у повідомленнях, бо я не могла вилетіти. Писав: “Мам, ми прорвемося, буде мир, ти головне тільки повертайся”», – каже мама воїна.
Проте повернення додому не принесло заспокоєння. Наталія Чорна ще не вірила, що син піде на війну по-справжньому. Їй здавалося, що це може обмежитися участю в територіальній обороні або допомогою на місці. Але на початку травня 20-річний Володимир Чорний повідомив, що вже підписав документи. За кілька днів він сказав матері, що «настав його час». У момент прощання не було підготовлених слів – лише обійми і мовчання, в якому кожен розумів більше, ніж міг сказати.
«Я думала, що це буде ТРО. А що він піде так конкретно я дізналася 7 травня. Він сказав: “Мама, я все підписав, я йду”. Я думала, що це або жарт, або що війна не буде настільки страшною і довгою. А вже 9 травня він сказав: “Мама, настав той час”. Він мене обняв, а я навіть нічого не могла сказати ні благословення дати, ні якихось правильних слів підібрати».
Коли Наталія Чорна побачила його вже у військовій формі під час підготовки, відчуття реальності війни стало фізичним. Це була не новина з екрана і не історії інших – це була війна, яка зайшла в її власний дім. Вона не намагалася його відмовляти, радше приймала його вибір, хоча й без внутрішньої готовності до цього. Її підтримка проявлялася не в словах, а в присутності: обіймах, поїздках, передачах, у всьому, що могла зробити поруч.
Навіть коли Володимир Чорний служив у місцевому гарнізоні, родина не залишалася осторонь. Вони швидко включилися у волонтерську роботу і зробили її частиною свого щоденного життя. Щотижня збирали й передавали військовим необхідні речі: ліхтарі, павербанки, планшети, інші засоби, які допомагали на фронті. З часом ця допомога стала системною. Наталія Чорна долучилася до спільноти жінок, які плетуть маскувальні сітки, шиють речі для поранених, виготовляють необхідні дрібниці для лікарень і реабілітаційних центрів.
Рішення Володимира Чорного піти на фронт не виникло раптово в лютому 2022 року. Воно формувалося значно раніше з 2014 року. А саме у його ставленні до країни, до мови, до того, що він вважав своїм. Ще з підліткового віку він гостро відчував приналежність до України:
«Я розмовляла російською мовою, ніколи не говорила українською, навіть інколи з підсміхом казала, що в мене це погано виходить. А він мені відповідав: “Мам, ми живемо в Україні, ми маємо розмовляти нашою державною мовою”. У нього завжди висів прапор, він дуже був про Україну, дуже український. Він безмежно любив свій рідний Миргород. Один священник якось сказав: “Яка найкраща свічка? Та, що горить біля ікон. Яка найкраща картина? Та, що є іконою”. І для мого сина так само – українська церква, усе проукраїнське було найціннішим і найважливішим».
Служба в елітній авіаційній бригаді та дитяча мрія про небо
Спочатку Володимир Чорний пішов служити до Повітряних сил, до Миргородської авіаційної бригади, яка вважається одним із найбільш фахових підрозділів. За словами матері, для нього військові з дитинства були авторитетом, він часто спостерігав за ними в місті, захоплювався технікою і формою, і ще змалку говорив про бажання бути частиною цієї системи. Це поєднання дитячого захоплення технікою і внутрішньої дисципліни згодом і визначило його вибір.
«Він коли почав служити, військові для нас були взагалі як зірки. Коли ми йшли до школи або їхали, завжди дивилися на військових. І він казав: “Я теж хочу бути військовим”, як кожен хлопчик – літати, їздити на техніці, бути справжнім чоловіком. Думаю, це в ньому ще з дитинства відклалося».
У бригаді він займався технічним забезпеченням. Зокрема обслуговуванням літаків, підвозом пального та необхідних матеріалів для роботи авіації. Саме там, за словами матері, він почувався на своєму місці, серед досвідчених військових, які стали для нього прикладом і середовищем професійного зростання. Його позивний – «Блек».
Попри молодий вік, він досить швидко знайшов спільну мову з побратимами. Підтримка, яку родина отримала після його загибелі, стала для матері окремим свідченням того, якою людиною він був у підрозділі. Побратими продовжували тримати зв’язок, приїжджали, підтримували родину, згадували його як людину, яка вміла об’єднувати і підбадьорювати інших.
За словами Наталії Чорної, навіть у складних умовах служби він залишався емоційно стійким і намагався підтримувати інших. Його внутрішній стан тримався на простих, але постійних установках: «все буде добре», «ми прорвемося», «ми сильні». Він намагався передавати цей настрій побратимам і тим, хто поруч, і, як каже мати, саме ця здатність тримати інших у тонусі і давати відчуття опори була однією з його характерних рис на службі.
«Мені казали, що це все ненадовго, тому і він не хотів мені багато чого розказувати, що проходить. Каже: "Мам, все нормально, все добре". Єдине, що він мені завжди просив не телефонувати часто. І якщо обстріл іде: “Мам, я тобі повідомлю”. І його коротке: “Мам, люблю, я живий”. Оце так у нас завжди проходило. Він вміг закалити, підняти, мені здається, кожного хворого, кожного, хто опустив зовсім руки. Він це все настільки вмів чітко робити, передати оцю силу, оцю енергію і поселити в душах кожного, що життя продовжується», – розповіла Наталія Чорна.
«Там треба бути сталевим»: служба у 3-й штурмовій та внутрішня сила воїна
Рішення перейти до складу 3-ї окремої штурмової бригади Володимир пояснював матері досить просто, але водночас дуже категорично. За його словами, це підрозділ, де потрібні фізично витривалі й психологічно стійкі люди, які здатні витримувати високі навантаження і швидко приймати рішення.
«Розповідав, казав: “Мам, це така елітна частина, де треба дуже здорових хлопців, бо молодшого віку хлопців шкода, вони не справляться з тим. Трошки старшого віку люди не потягнуть, бо там треба розуміти і молодий характер, і здоров’я, і оцей запал. Там треба бути сильним, мужнім, дуже сталевого характеру”. І він таким і був, його нічого не ламало, він нічого не боявся, нічого не цурався».
Про деталі служби і конкретні напрямки фронту він матері майже не розповідав. Наталія Чорна каже, що син свідомо обмежував цю інформацію, пояснюючи це бажанням уберегти її від зайвого переживання. У родині навіть з’явилася фраза про те, що він «захищає мамине серце», а не лише країну.
«Напрямки фронту мені не відомі, бо він скривав від мене багато чого, я багато чого не знала. І він казав: “Я захищаю мамине серце, не тільки країну”. Тому я не можу сказати, де саме він був. Я ще не готова це слухати від хлопців-побратимів, не готова вислухати. Може, мені має бути і соромно, але я цього поки не приймаю», – каже Наталія Чорна.
Натомість про побратимів він говорив охочіше. За час війни, коли вони бачилися три рази, Володимир Чорний переважно ділився побутовими моментами служби, розповідав про щоденну роботу, завдання, спільні справи. Попри ризики, про які він усвідомлював, говорив про все спокійно і без драматизації. За словами матері, у ньому не було паніки чи страху в розмовах, а радше зібраність і внутрішня впевненість.
У більшості розповідей він говорив не про себе, а про тих, хто поруч. Часто більше хвилювався за інших, ніж за власну безпеку. Саме це, за її словами, і визначало його поведінку на війні.
«Звісно, кожен боїться загинути. Але він розумів, що все може статися. Я вважаю, що кожен військовий це розуміє. Але в нього це все одно проходило з посмішкою, з гарною енергетикою. Він знав, що він все зробить, що він захистить».
Після його загибелі зв’язок із його побратимами не перервався. Вони продовжують підтримувати родину, дзвонять, пишуть повідомлення, допомагають у побутових і організаційних питаннях. Для багатьох із них Наталія Чорна стала близькою людиною, вони називають її «мамою», і це слово, як вона каже, стало для неї особливо важливим у новій реальності після втрати сина.
«Я захищаю мамине серце»: шлях Володимира Чорного у безсмертя
Останні моменти спілкування сина з матір’ю стали відображенням його внутрішнього світу: турботи про слабших та любові до рідної землі. За шість годин до загибелі він надіслав відео, де серед війни намагався врятувати самотню собаку, виявляючи милосердя навіть у найнебезпечніших умовах. Його останнє звернення було сповнене віри в перемогу та відданості родині.
«За шість годин до загибелі, він мені прислав кружечок: “Мам, подивися, у нас війна, а тварини тут бігають”. І стояла одинока собака і очі в неї тоді на той час мені здалися якимось містичним. І він каже: "Ходь сюди, бо можеш загинути". Собака до нього підбігла, він її обняв. І це останній раз, коли я бачила свою дитину живу. І останній раз: “Мам, я люблю тебе. Все буде Україна”».
Події 22 квітня 2025 року на Харківському напрямку Наталія Чорна переказує зі слів побратимів, адже точних деталей не має і говорити про це їй складно.Позиція, де перебував Володимир Чорний із побратимами, зазнала кількох послідовних ударів.
Спочатку російська армія застосувала боєприпас із, ймовірно, отруйними речовинами. Частина військових встигла скористатися засобами захисту, однак Володимир, за словами матері, опинився в умовах, де не встиг цього зробити вчасно.
«Наскільки мені відомо, хоча мені це дуже боляче чути і я не всюди в це заглиблювалась, спочатку туди прилетіла шашка, яка випускає отруйні гази. Вони це зрозуміли, частина хлопців встигла одягнути протигази. Володя, мабуть, був ближче до дверей і не встиг цього зробити. Потім був ще один приліт, трохи завалило їм укриття, вони не могли одразу вибратися, але потім вибралися. І коли ці хлопці вийшли, далі по позиції вже накрили фосфором», – розповіла Наталія Чорна.
Побратими Володимира Чорного вижили, хоча й були поранені. Сам він залишився на позиції. Повної офіційної картини подій вона не має і відтворює їх зі слів тих, хто був поруч у той день.
Про загибель сина Наталія Чорна дізналася раптово, з ранкового дзвінка. Їй повідомили, що підрозділ, у якому служив Володимир, потрапив під обстріл. У той момент вона почала одразу шукати будь-яку інформацію про нього, намагаючись зрозуміти, де саме він і що з ним сталося.
У спробах знайти сина вона зверталася до різних людей, просила перевірити лікарні та військові шпиталі, де могли перебувати поранені. Паралельно продовжувала дзвонити знайомим у різних містах, намагаючись відстежити будь-який слід. У цей час на зв’язок вийшов командир підрозділу, який і повідомив, що Володимир Чорний загинув під час виконання службових обов’язків.
Як родина плекає пам’ять про Володимира Чорного
Після загибелі сина Наталія Чорна зосередилася на тому, щоб зберегти пам’ять про нього і водночас продовжити те, що вважала важливим і для нього самого. Одним із кроків стало збирання підписів під петицією про присвоєння Володимиру звання Героя України – необхідну кількість підписів вдалося зібрати.
Водночас для неї це не єдина мета. Вона говорить про бажання залишити про сина живу пам’ять у конкретних речах. Зокрема, планує допомагати будівництву церкви неподалік, як символу того, що його ім’я і пам’ять про нього не зникнуть.
«Володя дуже любив ікони, Бога любив. І я хочу, щоб його ім’я не забулося. У нас неподалік будується церква, і я хочу допомагати цій церкві, щоб коли били дзвони, це було як звістка про те, що його душа жива», – розповіла мама воїна..
Також вона продовжує займатися волонтерською допомогою військовим і має намір робити це й надалі, як руками, так і фінансово, підтримуючи тих, хто зараз на фронті.
Окрім цього вона намагається виконати прохання сина, яке він передав через побратима незадовго до загибелі. У разі, якщо з ним щось станеться, він хотів, щоб вона взяла на виховання дітей з дитбудинку. Зараз вона займається оформленням документів і планує реалізувати це рішення.
«Найбільше, що я хочу зробити у своєму житті – це виконати його прохання. За декілька днів до загибелі Вова передав через побратима, що якщо з ним щось станеться, щоб я взяла діток з інтернату. І зараз ми збираємо документи, і я хочу виховувати їх так само з любов’ю, з мужністю, з розумінням, що треба допомагати один одному».
Пам’ять про сина Наталія Чорна хоче зберегти у конкретних і зрозумілих речах. Зокрема, планує встановити криницю в рідному місті як символ життя і тривалості пам’яті. Для неї це також спосіб нагадати про цінність простих речей – чистої води, землі, яку потрібно берегти, і відповідальності кожного за те, якою вона буде.
Говорячи про молоде покоління, вона каже на простих принципах: повага до людей, до природи, до країни. Вона переконана, що зміни починаються з особистої відповідальності, з того, як людина поводиться сама, без огляду на інших. На її думку, майбутнє країни залежить від щоденних рішень кожного.
«Любіть Україну такою, як вона є, і будуйте її ще кращою. Цінуйте людей і старших, і молодших, цінуйте природу, кожну рослину, кожну тварину. І починайте з себе: не дивіться, хто що зробив не так, а дивіться на себе, критикуйте себе, працюйте над собою. Бо все майбутнє залежить від нас самих».
Війна не змінила Володимира Чорного як людину кардинально. За словами Наталії Чорної, він не став жорсткішим чи грубішим, а радше ще більше почав цінувати життя. Він і до війни був активним, організованим, умів планувати час і намагався використати кожну можливість. Війна, за її словами, лише підсилила цю рису, навчила його ще більше цінувати кожен день і навіть кожну окрему мить.