Вони були разом понад 20 років. Побачили світ, виховували двох синів та будували плани на майбутнє. Одного дня все змінилося: він не зміг спокійно дивитися, як його країну руйнують, а вона не змогла його зупинити.
Сергій Биба жив цивільним життям та ніколи не торкався військової справи, проте став на захист держави з перших днів повномасштабного вторгнення. Тоді йому виповнилося трохи за 40. Воїн до останнього подиху боровся за незалежність, аж поки 14 жовтня не прийняв свій останній бій.
Після загибелі Сергія Биби «Малиша» минуло понад 5 місяців, зараз його дружина бореться за пам‘ять про її чоловіка й прагне, щоб вона ніколи не згасла й збирає підписи під петицією про присвоєння йому звання Героя України:
«“Я не можу сидіти вдома, мені буде соромно дивитися дітям в очі”, – так він мені пояснював свій вчинок. Зараз останнє, що я можу для нього зробити – це увічнити пам‘ять. Він житиме поки про нього пам‘ятатимуть».
У цьому матеріалі ЗМІСТ розповідає про загиблого воїна, його родину як причину сакральності державних нагород для сімей, які втратили найрідніших.
Життя до війни
Сергій Биба народився та жив у Біликах на Полтавщині. Мав дружину та двох синів: 21-річного Богдана та 5-річного Єгора. Дружина Людмила Биба згадує про нього як про люблячого чоловіка та батька, а також турботливого сина для своїх батьків:
«Серьожа був веселим, я називала його “позитивчиком”. Знав безліч анекдотів, ніколи не давав сумувати, міг підтримати та підбадьорити в тяжкі часи».
Чоловік понад 15 років працював за кордоном, був фахівцем у будівництві. Виконував замовлення різної складності, робив все досконало та натхненно. Щоразу намагався швидко здати об’єкт та повернутися до сім’ї. Попри шалений ритм та життя на кілька країн, у родині ніколи не було розмов про переїзд. Сергій Биба бачив різні держави, а все одно прагнув жити лише в Україні:
«Він дуже любив нашу країну й місце, де ми живемо. За кордоном завжди з українським прапорцем їздив. На національні свята надягав вишиванку, яку я вишила. Він її дуже цінував. Любив наші традиційні свята, мав державницьку позицію».
До війни чоловік, окрім роботи, займався вдома садівництвом, на власній ділянці вирощував виноград, інжир, хурму та лохину. Був прибічником активного відпочинку, разом з родиною подорожував країною. Йому подобався туризм, тому їздили родиною на море з наметами, а у вільний час займався рибальством.
Вступ до лав ЗСУ та військовий досвід: з Біликів до донецької Курдюмівки
Війна застала Сергія Бибу вдома, тоді він якраз приїхав додому з-за кордону. О пів на 5-ту ранку подружжя прокинулося від дзвінка старшого сина Богдана, який був на навчанні у Харкові:
«Мамо, прокидайтеся, розпочалася війна, Харків бомблять», – прокричав у слухавку син.
Людмила згадує, що того дня не могла усвідомити усе, що трапилося й намагалася слідкувати за новинами. Тоді вперше за понад 20 років подружнього життя її Сергій мовчав.
«Ми були шоковані та не вірили, що дійсно таке відбувається, що танки їдуть на людей. Він ніколи таким мовчазним не був. У 2014 році він мені сказав, що якщо росія розпочне повномасштабне вторгнення, то він піде боронити країну. Я не надала цьому великого значення. І от лише зараз згадала».
Раніше Сергій Биба не був дотичним до військової справи. Через життєві обставини він не служив в армії та не мав жодних спеціальних навичок. Але відсутність досвіду не зупинила чоловіка, тому він з власної ініціативи став до лав ЗСУ.
25 лютого чоловік стояв у черзі, аби записатися до тероборони, а вже наступного дня йому зателефонували з селищної ради та попросили прийти з необхідними речами. Того дня закінчилося його цивільне життя.
«Увечері він мені зателефонував і сказав, що все добре, він в роті охорони. Чомусь тоді я не усвідомила, що це ЗСУ. Думала, що мій чоловік в теробороні, проте інші чоловіки бували вдома і лише ходили на чергування, а мій Сергій з’являвся лише інколи й був майже увесь час в частині. Тоді вже Богдан зізнався, що тато в ЗСУ, але просив мені цього не казати», – згадує дружина воїна.
Сергій Биба чергував на блокпостах та заспокоював Людмилу, що він поряд. На початку червня його роту розформували і він у складі 62-ої бригади поїхав на військові навчання до Полтави. Там здобував досвід протягом місяця. Дружина говорить, що він викладався на повну. Ще до занять виходив на пробіжку, намагався опанувати навички ведення бою, тактики та не відставати від хлопців, які мали бодай якісь знання та вміння.
З липня Сергія та його бригаду відправили на Чернігівщину. Там захисники стояли на кордоні з Білоруссю. У вільний від патрулювання час чоловік рибалив та готував їжу для побратимів.
«Він навіть коли служив, мені нічого не розповідав, все завжди перевертав в позитив. Ніколи не жалівся на умови чи самопочуття. Оскільки був кухарем, то питав як і що готувати, навіть до цього ставився відповідально».
Після трьох місяців служби на державних кордонах Сергій потрапив на Донеччину. Дорогою на схід його підрозділ проїжджав поряд з Біликами. Тоді, у жовтні, родина зустрілася востаннє.
З позицій поблизу Курдюмівки Сергій телефонував рідко, але намагався щодня давати про себе знати. Дружині говорив, що він в безпеці і з ним все гаразд. Навіть, ризикуючи життям, воїн думав про майбутнє та вірив в перемогу.
«Будучи вже там, він говорив, що мріє про перемогу і обіцяв, що всі разом поїдемо в наш Крим. Коли ми з ним говорили я чула вибухи і розуміла, що вони десь зовсім близько до ворога. Він говорив, що бачить Бахмут».
13 жовтня Людмила Биба востаннє чула голос чоловіка. Жінка ще не знала, що 14 жовтня о 14:40 її коханого вбив ворожий мінометний обстріл. Вона хотіла привітати його з Днем захисника України, але так і не дочекалася дзвінка. Про страшну звістку їй повідомили 15 жовтня працівники військкомату.
«Я не могла повірити, що його не стало. Мене ніби вбили того дня разом з ним, тільки він загинув, а я залишилася доживати. Ніби крила відрубали, а ти повзаєш по цій землі».
Для дітей подружжя – 21-річного Богдана та 5-річного Єгора – втрата батька стала великим ударом. Для старшого тато був в авторитеті, він завжди дослухався до батьківських порад. Молодший теж болісно сприйняв втрату, переживає її, але по-своєму.
Єгор добу після того, як прийшли з повідомленням про загибель, вимагав від мами пояснення, що сталося з татом. На похорон його не взяли, але наступного дня всі разом поїхали на могилу до Сергія Биби:
«Збиралися на кладовище і я сказала Єгору, що ми їдемо до тата, але моя помилка була в тому, що я не пояснила дитині куди і навіщо. Він подумав, що їдемо на Чернігівщину, бо ми вже їздили до нього раніше».
Коли родина приїхала на могилу до Сергія, Єгор запитав: «А що нашого папу ви тут закопали?». Людмила згадує, що після цих слів син відвів її подалі й заплакав. Єгор не розумів чому тата не врятували. Зараз він каже, що його тато поліг смертю хоробрих і «спостерігає за ним з хмаринки».
Посмертна нагорода та увічнення пам’яті
Після загибелі чоловіка Людмила разом із сином Богданом хотіли, щоб пам’ять про Сергія жила вічно, аби його відзначили достойно на державному рівні.
Так виникла ідея створити на сайті Президента України петицію щодо присвоєння найвищої державної нагороди – Герой України:
«Хотілося щось для нього зробити, я розумію, що вже не поверну його. Нагороди дуже важливі для родин загиблих. Це можливість увічнити пам’ять про рідних, які віддали найдорожче – життя. Я не погоджуюся з тим, що люди говорять, що нагороди не важливі, адже людину не повернути. Так, я не поверну Сергія, але я повинна зробити все, аби віддати йому гідну шану».
Наразі збір підписів досі триває, підтримати її можна за посиланням.
Зараз родин намагається щодня нагадувати у соцмережах про петицію, адже для них це не просто відзнака. Вони вважають це справою, яку мають довести до кінця заради воїна «Малиша», який поклав життя заради них та країни.
Вічна пам’ять українському захисникові!
Обкладинка – Юлія Сухопарова