20 жовтня, 13:10
20 жовтня, 13:10

Час віддаляє нас від подій Другої світової війни, однак відкривається доступ до того, що може їх наблизити. Архів Служби безпеки України Полтавщини розсекретив матеріали радянських спецслужб, тому доступ до справ мають дослідники та ті, хто цікавиться долею своїх репресованих родичів.

ЗМІСТ поспілкувався з завідувачем сектору пам’яткознавчих досліджень відділу пам’яткознавства Полтавського краєзнавчого музею імені Кричевського, істориком Олегом Скирдою. В архівному підрозділі Управління Служби безпеки України Полтавщини він досліджує справи, пов’язані з окупацією області під час Другої світової війни.

«Понад 20 років я досліджував, збирав матеріали, виїжджав до сіл. Мені це цікаво, бо я народився неподалік урочища Шумейкове, де відбувалися трагічні події, де були знищені штаб Південно-Західного фронту та члени Військової Ради. Розповіді старожилів я з захопленням слухав, і ще хлопцями ми ходили в урочище на 9-те травня», – говорить Олег Скирда.

Дослідник вивчав історію в Полтавському педагогічному університеті імені Володимира Короленка, а в краєзнавчому музеї працює 14 років. На основі власних досліджень Олег Скирда створив книгу «У вересні 41-го. Київське оточення. Спогади, свідчення, документи», яку наразі планує доповнити і перевидати.

Олег Скирда говорить, що давно хотів потрапити до архіву, але якийсь час вважав це неможливим через секретність його матеріалів:

«Для мене архів Служби безпеки України у Полтавській області був ніби табу. Думав, що, мабуть, ніколи сюди не потраплю, а мені ж так хотілося. Добре, що вони відкрилися і з ними можна працювати».

Олег Скирда

Упродовж останніх 7 років історик відвідує архів у пошуках матеріалів для своїх досліджень.

«Я називаю свою тему, а працівники архіву намагаються розібратися в ній. Може бути, що немає такого матеріалу, який я хочу. Приміром, тема Південно-Західному фронту досить широка, тож мені пропонують подивитися певні матеріали, щоб знайти щось у них».

У архівних матеріалах можна знайти протоколи допитів, постанови про арешт, судові вироки, фото та інші документи, що стосуються людей, яких переслідувала радянська влада. Завдяки їм в архіві можна знайти інформацію про репресованих родичів.

Олег Скирда говорить, що до нього часто звертаються люди з проханням дослідити історію своєї родини:

«Часто думають, що достатньо прийти в архів і назвати прізвище рідні, щоб одразу отримати інформацію. Люди звертаються, і я їм пояснюю, що в архіві потрібно посидіти. Можна і за цілий день нічого не відшукати, або знайти зовсім трохи. Тому я раджу їм звернутися сюди і дізнатися, чи є матеріали про те, що когось із їхньої рідні репресували».

Архівним справам десятки років: матеріали друкували й часто записували вручну, тож для дослідника іноді створює труднощі манера написання.

«Усе залежить від почерку. Буває почерк незрозумілий: дивишся-дивишся, а щоб прочитати, доводиться звертатися за допомогою до працівників архіву. Наприклад, коли я зараз читаю, то зрозуміло. Але люди писали по-різному, тож бувало складно. Іноді навіть лупа потрібна, щоб розбирати», – каже історик Олег Скирда.

Зараз є можливість досліджувати матеріали не тільки в архіві, але й фотографувати. Також можна замовити цифрові копії справ з інших архівів.

Розстріли та репресії: про що оповідають архівні справи

Серед знайдених в архіві справ безліч трагічних історій. Під приводом пошуків ворогів та шпигунів, радянська каральна машина ув’язнювала, розстрілювала, примушувала до рабської праці мільйони людей.

Олег Скирда говорить, що під час пошуків матеріалу для своєї книги він знайшов розповідь військової, яку заарештували через понад десятиліття після подій Київського оточення:

«У цій справі вона розповідає, як виходила на Полтавщині з оточення, як зрізала чоловікові своєму петлиці – знаки розрізнення, і як її взяли в полон. Описала, як під'їхав до них верхи на коні військовий з їхньої частини і сказав іти до машини. Коли вони підійшли, там уже були німці. Жінка запідозрила, що він на них працював. Так вона потрапила до полону».

Також в архіві вдалося знайти історію репресованого, про яку не знали родичі. Олег Скирда розповідає, що його землячка Ольга Дерев’янко, яка фінансово допомогла з виданням книги про Київську окупацію, звернулася до нього стосовно долі її діда:

«Вона знала, що її діда репресували. Він був родом із Миргородського району. Каже, у 38-му році діда забрали і пізніше надіслали документ, що він чи то загинув, чи був розстріляний у 42-му. Але коли ми звернулися до архіву СБУ, виявилось, що існує справа на її діда. Вона була дуже вражена, коли її прочитала, тому що діда розстріляли ще в 38-му. Найімовірніше, в урочищі Триби. Але всі думали, що в 42-му році».

Дізнавшись правду про свого діда, жінка щороку їздить в урочище Триби вшанувати пам’ять, а у рідному селі хоче поставити на його честь пам’ятний знак.

Однією з тем, над якими працює Олег Скирда, є дослідження історії військовополонених у Полтаві:

«На території артскладів був табір для військовополонених. Переважно матеріали зосереджені в архіві Служби безпеки: тут є протоколи допитів людей, які ймовірно були наглядачами в таборі, а також розповіді людей, яких утримували в там і які вижили в тому пеклі. За день у цих таборах помирали по 300 полонених. Особливо взимку 1941-42 років. Від хвороб, голоду, холоду, бо умови там були нестерпні».

Працюючи над темою артскладів і військовополонених, історик знаходив справи про розстріли мирних жителів переважно єврейської національності в листопаді 1941 року. За словами Олега Скирди, в архіві збереглися свідчення поліцаїв, які оточували територію: є  описи, як до тиру заводили і розстрілювали дітей, жінок, літніх людей:

«Важко було, коли я переглядав матеріал про те, як вивозили психічно хворих з лікарні до Гришкіного лісу. Їм казали, що їх везуть до Харкова. Натомість їх машинами вивозили до лісу і там розстрілювали. Пізніше робили ексгумацію, яку і описали в матеріалах».

За словами дослідника, на Полтавщині розстрілювали єврейське населення, мирних жителів, підпільників та партизан у кожному районному центрі. У розстрілах брали участь поліцаї.

«Після повернення радянської влади вони намагалися відступати з гітлерівцями, бо знали, що на них чекає. Тим, хто не брав участі в розстрілах, давали 10 років таборів. Тих, хто брав участь, розстрілювали, якщо вони потрапляли до рук СМЕРШу (організації контррозвідки СРСР – прим. авт.)», – говорить Олег Скирда.

Історик каже, що не розповідає нащадкам фігурантів справ про деякі знайдені свідчення з етичних міркувань:

«Важко, коли переглядаєш списки поліцаїв і знаєш, що їхні рідні зараз живуть в тому ж селі: онуки і діти. Не можна цього їм казати. Коли мене питають, я завжди мовчу і цього не розказую, тому що є живі нащадки, і поширювати якісь чутки не хочу».

Інформацію про події тих часів дослідник отримує також зі свідчень і розповідей людей, хоч деякі з них перевірити документально не вдається:

«Коли ми обстежували Гадяцький район, до нас підійшов місцевий краєзнавець і розповів, що у них жила сім’я аптекарів: чоловік з жінкою і дочкою 14-15 років. Люди знали, що в них може бути золото, тому поліцаї, коли до них прийшли, били й катували родину, вимагаючи його віддати. Донька не витримала і зізналась, що вони дещо поковтали. Поліцаї вбили сім’ю і забрали золото. На час, коли про це розповідали, один із них ще був живий (а було це років 15 тому), мешкав в Австралії і все хотів приїхати».

Невідоме з історії Шумейкового урочища

Ключовою темою в дослідженнях Олега Скирди є події у Шумейковому урочищі. У вересні 1941 року там потрапили в оточення штаб Південно-Західного фронту та Військова Рада. Під час боїв загинув командувач фронту Михайло Кирпонос.

Олег Скирда розповідає, що довгий час шукав справу про роботу у Шумейковому комісії Народного комісаріату оборони СРСР, яка розслідувала події того часу. За словами історика, матеріали вдалося знайти в Галузевому державному архіві СБУ в Києві. Справу надіслали у відповідь на запит архівного підрозділу Управління СБУ Полтавщини. Дослідник говорить, що матеріали справи розсекретили у 2009 році. 

За словами Олега Скирди, остаточних відповідей на питання про долю загиблих в урочищі військових вона не дає:

«У цій справі є свідчення про те, що місцеві жителі показали могилу біля криниці, де були поховані чотири людини. Ексгумація встановила, що один із похованих, ймовірно, є Кирпоносом», – каже Олег Скирда.

Зі слів історика, ексгумацію виконали в 1943 році: у вересні прийшли радянські війська, а в листопаді розпочала роботу комісія:

«Досі точно ніхто не скаже, де похований командувач Південно-Західного фронту: у Шумейковому чи в Києві. Номінально могила є, але її чотири рази переносили. У радянських джерелах пишуть, що поховали одні люди, а в пізніше знайдених документах йдеться, що вони не знали, хто хоронив командуючого. Це могли бути місцеві жителі». 

Олег Скирда говорить, що про останні дні життя Михайла Кирпоноса мало точних даних:

«Можливо, у Шумейковому він уже був поранений. Він же розумів, що може бути з його сім’єю. Він міг навіть попросити свого якогось охоронця, щоб пристрелив його і все. Це мої припущення. Я пишу про це у своїй книзі, тому що такий тоді час був».

З матеріалів роботи комісії стало відомо, що під час ексгумації знайшли начальника штабу фронту Василя Тупікова.

«Він був похований поряд на полі, яке на той час вже двічі переорали. Місцеві жителі вказали, де шукати, і його знайшли за годинником. Він мав годинник з п’ятьма стрілками. Мабуть, на них ще й напис був», – каже Олег Скирда.

Матеріали про події в Шумейковому урочищі зберігаються також у Центральному архіві Міністерства оборони Росії. Олег Скирда говорить, що там знаходяться протоколи допитів тих, хто виходив з оточення. Однак доступу до цих архівів немає.

Обкладинка Юлії Сухопарової

Дякуємо за сприяння у підготовці матеріалу пресслужбі Управління Служби безпеки України в Полтавській області