10 листопада, 14:11
10 листопада, 14:11

Багатьох людей російсько-українська війна змусила опановувати нові сфери діяльності, щоб бути корисними для країни й допомагати на фронті. Правник, громадський діяч та публічний інтелектуал Геннадій Друзенко заснував Перший добровольчий мобільний шпиталь імені Миколи Пирогова, який об'єднує медиків з усієї країни для порятунку захисників. 

Геннадій Друзенко – фахівець із європейського та конституційного права, голова правління Центру конституційного моделювання. У жовтні він відвідав Полтаву. В інтерв’ю з правником ЗМІСТ поговорив про діяльність ПДМШ, ризики концентрації влади та візію перемоги України.

Як працює Перший добровольчий мобільний шпиталь

Усе почалося зі створення у 2013 році добровольчих мобільних медичних бригад, які надавали пораненим учасникам Революції Гідності першу допомогу. У січні-лютому 2014 року вони масштабувалися в громадські підпільні шпиталі. Майже рік тривала підготовка проєкту ПДМШ та підписання меморандумів із владою, а вже в грудні до зони АТО на ротацію вирушила перша команда медиків-добровольців.

«Ми на фронті з 2014 року. З того часу там побували не менше 600 медиків-добровольців, починаючи від водія-санітара закінчуючи професорами й кандидатами наук. Наш начмед – Всеволод Стеблюк, герой Іловайська, професор, доктор, полковник медичної служби. Тобто весь зріз медичної спільноти України, при чому з різних міст, зокрема були й з Полтави, особливо під час АТО/ООС. Світлана Скляр, яка працювала на швидкій, а нині вона на фронті в ЗСУ. Зараз у нас з Полтавщини працює Ірина Бабіч, яка з одним зі спецпідрозділів уже не перший місяць забезпечують медевак», – розповідає Геннадій Друзенко

Геннадій Друзенко

В основу ПДМШ поклали ідею залучення цивільних медиків до надання на фронті медичної допомоги пораненим бійцям та цивільним. Попри те, що у порівнянні з 2014 роком українське військо забезпечене значно краще, брак лікарів відчувається. Геннадій Друзенко говорить, що на Донецькому напрямку, де команда добровольців пліч-о-пліч з військовими працює близько 5 місяців, потік поранених потребує кваліфікованих хірургів, травматологів, анестезіологів, лікарів невідкладних станів. Як і комбатанти, медики на фронті дістають поранень та гинуть. Станом на 1 жовтня тільки на Донбасі через руки лікарів ПДМШ пройшли майже 3 тисячі пацієнтів, понад третина яких – у вересні. 

«Наші медики виїжджають на місяць. Вони проходять невеликий вишкіл на тиловій базі під Києвом і потім на 30 днів потрапляють по суті на фронт. Якщо раніше це було поруч, то зараз, у зв’язку з тим, що війна набула ракетно-артилерійського характеру, поняття “червона”, “помаранчева”, “зелена” зони дуже розмиті. Там, де стоїмо неподалік Бахмута чи Слов’янська, це не секрети, приходи були за кількасот метрів і, на жаль, уже не один раз. Але працюємо, стоїмо».

Осінній контрнаступ українських захисників на Харківщині та Херсонщині супроводжується змінами характеру поранень. Перехід ініціативи до піхоти під час звільнення територій призвів до зростання кількості кульових поранень.

«Раніше було 5-10% кульових, усе решта – мінно-вибухові. Зав’язуються контактні бої, а вони свідчать про появу динаміки на фронті. Там, де є динаміка, як на Херсонщині (але немає статистики), на Харківщині ми в цьому брали участь, характер поранень трохи змінюється. Але куля, навіть коли це автоматична зброя, має набагато менші можливості ураження, ніж “Гради”, “Урагани”, ствольна артилерія».

Робота медиків ПДМШ (Фото – medbat.org.ua)

Ризики концентрації влади після закінчення війни

Розв’язана Росією повномасштабна війна триває майже 9 місяців. Попри кинуті ворогом на підкорення нашої держави величезні ресурси, українські захисники не лише тримають оборону, а й звільняють окуповані території. Диво самоорганізації, яке Україна показала світові під час повномасштабної війни, ефективно спрацювало в кризовій ситуації, а потреба в ньому після перемоги тільки посилиться.

«Щойно ми відвоюємо кордони, справжня робота тільки почнеться. Бо українці довели, що заслуговують на набагато краще майбутнє, ніж було до війни. Треба тепер здивувати світ вдруге: не тільки перемогти Росію, а й побудувати тут країну, якою ми будемо пишатися і за яку буде не соромно перед усіма, хто поклав за неї життя», – говорить Геннадій Друзенко.

Війна посилює й інші тенденції в суспільстві: корупцію, авторитаризм. Встояти проти них особливо складно незрілим демократіям, до яких належить і Україна.

«Війна потребує концентрації влади в одних руках, бо це оперативність ухвалення рішень, це сувора вертикаль. Під час війни те, що називають стриманнями й противагами всередині влади, зникає. Сьогодні в Офісу Президента фактично немає стримувачів. І це звичайно небезпека, бо, окрім того, що повноваження сконцентровані в Офісі, Зеленський неймовірно популярний в Україні та світі. А коли тобі здається, що ти селебріті, а він зараз справжній селебріті, то ми знаємо, що це величезне психологічне випробування для будь-кого незалежно від прізвища».

Для керівництва країни, що воює, завжди існує спокуса навіть після перемоги продовжувати концентрувати владу у своїх руках, а не віддавати її демократичним інститутам. 

«Небезпека полягає в тому, що війну ми раніше чи пізніше виграємо, а чи вдасться нам повернутися в нормальний складний мирний процес з багатьма думками, плюралізмом, критикою влади, яка не сприймається як зрада й робота на Кремль, – це питання, бо сьогодні центральний інформаційний простір фактично монополізований. Ми бачимо, що по суті внутрішня цензура працює. Деякі спроби, певні волонтерські ініціативи наткнулися на кримінальні справи, які стали відомими. Очевидно, держава ревнує, коли хтось стає популярним».

Централізація влади й перетворення Уряду на суто виконавчий орган має свої переваги під час воєнного стану. Геннадій Друзенко зауважує, що втрата політичної суб’єктності у мирний час може стати поганим сигналом, адже саме Кабінет Міністрів є легітимним органом влади, який несе політичну відповідальність за свої дії, тоді як суспільство навіть не знає імен більшості чиновників Офісу Президента.

«Можна перемогти Росію й стати маленькою Росією. Не забувайте, що Путін почав із боротьби з олігархами й перемоги над Чечнею. Нам треба весь час пам’ятати, що Мао Цзедун був переможцем, як і Сталін, Ленін, Кім Ір Сен. Дуже багато переможців виграли війну, але програли майбутнє. І вже зараз час говорити не тільки проти кого ми воюємо, це очевидно, це лежить на поверхні, а за яку Україну ми воюємо, чого ми хочемо на виході, окрім відновлення кордонів. Чим ми наповнимо нашу незалежність».

Геннадій Друзенко говорить, що в майбутньому після перемоги Україна потребує переходу на класичну парламентську систему, де основною фігурою буде прем’єр-міністр. 

«Ми маємо вплив на президента раз на 5 років. Тобто видаємо йому чек із підписом без цифр. Далі його зняти нереально. Ми бачимо, що навіть в Америці жодного разу імпічмент не відбувся. Прем’єр знімається в будь-який час, щойно він вийшов за якісь “червоні лінії”. Достатньо зібрати парламент і його зняти. Притому, що як би ми не ставилися до депутатів, вони набагато краще інформовані про те, що відбувається за політичними кулісами, ніж пересічні громадяни, як ми з вами, у яких дуже багато щоденних клопотів. Тому якщо ми збираємося в Європу, як ми декларуємо, то потрібно пам’ятати, що там немає таких сильних президентів, як в Україні. Це ще один урок, який ми маємо винести з цієї війни». 

Візія майбутнього України

Нині Україна потребує звільнення від окупаційних військ не менше, ніж очищення публічного простору від імперської символіки, виплеканої за радянських часів у колосальних масштабах. Геннадій Друзенко каже, що відкладати цей процес на після війни не варто, адже його, як і будь-яку хворобу, потрібно лікувати під час загострення. Однак важливо не ігнорувати складності історії й не кинутися в іншу безодню, уже не чужорідну, а створену власними руками.

«Одновимірність сама по собі дуже шкідлива. Це спрощення. Думаю, Україна в цьому плані має брати за зразок Америку з її плюралізмом, а не Росію. Конфедерати програли громадянську війну, але пам’ятники стояли до недавнього часу. Це говорить, наскільки непроста історія. Спрощені наративи завжди перетворюються на пропаганду. Ми перемагаємо цю недоімперію, відповідно у нас вистачає сил дивитися правді в очі. Намагатися не знести, а зрозуміти, переосмислити й відповісти на питання, чому було так».

До початку повномасштабної російсько-української війни та у перші дні після її початку світова спільнота не вірила у спроможність України давати відсіч окупантам. Керівництво найвпливовіших країн займалося розрахунками прогнозів, скільки протримається спротив, але реальність перевершила їхні сподівання. Геннадій Друзенко каже, що саме Україна нагадала Заходу, що означають цінності, які вони декларували й часто не дотримуватись. Якщо Майдани не дали країні скотитися в прірву авторитаризму, то після цієї війни потрібно покласти край старій системі. 

«Можливо, 21 століття буде століттям України, але для цього нам треба виграти не тільки війну проти Росії, а й війну за майбутнє. Зараз є велика спокуса відкласти все на після війни, але тоді вже двері зачиняться, бо влада буде в дуже сильному становищі, а коли вона на піку своїх можливостей, слави, нічого міняти не хочеться. Про те, що ми бачимо зараз, не говоримо дуже гучно: корупція квітне, неправові розв'язання питань процвітають. Уже зараз, коли ми бачимо, що екзистенційна загроза існуванню української державності відійшла на другий план завдяки ЗСУ, ми маємо думати про майбутнє: як нам відстояти майбутнє гідне тих, хто віддав за нього життя». 

Завданням найближчого майбутнього є відбудова країни після перемоги, її розвиток і реформування. За даними Організації Об’єднаних націй, станом на 8 листопада в Європі перебуває майже 7,8 мільйона біженців з України. Тож відновленням країни, у першу чергу, займатимуться ті, хто не виїхав за кордон або повернувся.

«Більшість не повернеться, як би ми там не говорили. В Європі жити комфортніше, особливо коли ти пережив цей період переїзду, більш-менш вписався, знайшов роботу, легалізувався. Якщо ж нам вдасться створити українське диво, як у Німеччині після війни, як у Японії, Ізраїлі. Тоді звичайно люди почнуть повертатися, бо тут є величезний бонус – це твоя земля.

Система влади в Україні досі має не сервісну природу, щоб забезпечити максимально ефективне функціонування суспільства, а репресивно-рекетирську, тобто бере свою “мзду” й перерозподіляє на тих, хто контролює владу. Якщо нам цей основний гріх вдасться подолати й перетворити владу на сервісну, я думаю, сюди почнуть не тільки повертатись, а їхати люди з дуже багатьох країн, як їхали два століття в Америку, щоб реалізуватись. Україна має стати землею свободи й можливостей».