Колаж ЗМІСТу
71 тис. доларів, 1 тисяча 616 днів безперервного бігу, понад 300 надісланих мейлів локальним компаніям і доба безперервного руху у кисневій масці на межі галюцинацій. Такою була ціна, яку заплатила Наталія Іленко-Лобач, щоб стати першою жінкою з Полтавщини на вершині Евересту.
Цьогорічний сезон у Гімалаях був на межі зриву через льодовик та погодні ресурси, що показували протилежні прогнози. Намети команди альпіністів засипало снігом так, що над головою утворилася стежка. Попри це, підйом на Еверест усе ж став реальністю.
Про те, як вижити там, де організм відмовляється функціонувати, загиблих на маршруті та ефект відкритих дверей після повернення додому – альпіністка розповіла в особливій розмові ЗМІСТу..
Як розвивалася історія від бажання екстриму до підкорення Евересту?
За словами полтавки, її потяг до екстремального спорту з’явився, ще після закінчення університету. Першим виходом для цієї енергії стали шосейно-кільцеві мотоперегони, де Наталія у 2013–2014 роках виборола шість призових місць. Далі були парашути та байдарки. А ось інтерес до гір зародився після захопливої розповіді знайомого. Свою першу серйозну експедицію полтавка здійснила п’ять років тому – це було сходження на стратовулкан Казбек у Грузії.
«У школі та університеті я була дуже активна соціально. Обіймала посаду президент школи, а після – староста курсу. В мене було багато такого соціального навантаження, багато різних задач. І мені це подобалося. Я в цьому жила, я кайфувала, а потім, коли я закінчила університет, у мене з'явилося багато часу і я зрозуміла, що мені треба, чимось займатися, тому що оця оця енергія, яка йшла на соціальну взаємодію, вивільнилася і мені її треба в щось вкласти».
Висотну адаптацію проходили безпосередньо на місці за допомогою ротаційної акліматизації в умовах базового табору. Це повторювані виходи до вищих таборів із обов’язковим поверненням униз, щоб організм звикав до дефіциту кисню і встигав відновлюватися. Крім того, частиною підготовки став особистий біговий челендж, де Наталія бігала 1 тис. 616 днів поспіль. У 2024 році вона піднялася на Аконкагуа – найвищу точку Південної Америки.
«Після сходження на Аконкагуа я випадково відкрила ефір в Instagram про Еверест і почула фразу: "Якщо ви піднялися на Аконкагуа – можете готуватися до Евересту". Для мене це стало пусковим гачком. Протягом пів року я буквально "варилася" в цій думці. Потім сталася символічна історія. Я робила презентацію, і її останній слайд мав називатися "Моя велика мрія" на тлі фотографії Евересту. Мене на секунду відволікли діти. Я повернулася до клавіатури, дописала слово і раптом помітила, що замість "мрія" автоматично набрала "Моя велика мета". Так я отримала точну дату, коли мрія трансформувалася в ціль. До самого сходження залишалося півтора року».
Вартість підйому на Еверест у 2026 році становить 71 тис. доларів. Цілий рік альпіністка шукала спонсорів для фінансування експедиції. Вона зверталася до міської ради, шукала контакти місцевих бізнесів, надіслала понад 300 листів електронною поштою.
Залучити системну допомогу від міської влади чи великих компаній не вдалося. На заклик відгукнулися лише кілька людей та одне полтавське підприємство, які частково допомогли закрити витрати. Решту суми довелося шукати самотужки.
Намети під снігом та обіцянка на висоті 8 тис. 500 м
Цьогорічний сезон взагалі міг не відбутися. Через гігантську льодову брилу на льодовику Кхумбу шерпи довго не могли прокласти безпечний маршрут, і дата старту лишалася невизначеною. Погоду передбачити було неможливо, бо різні метеоресурси давали протилежні прогнози, а для альпіністів критично важливо знати силу вітру та ймовірність снігопаду. Під час перебування у третьому таборі стихія застала команду зненацька і намети повністю засипало снігом.
«Я прокинулася від дивного звуку прямо над головою, бо по моєму намету ходили люди. Одну сторону завалило снігом до самого верху, і нова стежка пролягла фактично по нашому даху. Я почувалася як у підземеллі. Через цей снігопад графік зсунувся, і ми вийшли на п'ять годин пізніше, ніж планували», – пригадує альпіністка.
Через затримку в альпіністів узагалі не було часу на відпочинок між третім та четвертим таборами. За лічені години треба було встигнути змінити кисневі балони, переодягнутися, відновити водний баланс і відразу йти на штурм вершини.
Додалися проблеми з видимістю – киснева маска на обличчі постійно замерзала. Зняти її не було можливості, бо сніг сліпив очі й екранував світло так, що рельєф зливався. На знаменитому ступені Гілларі вимагалася максимальна концентрація: потрібно було обережно спускатися по перилах і мотузках, вивіряючи кожен крок. Саме на цьому етапі в Наталії закінчилися сили. Вона сіла відпочити, фактично просто витрачаючи кисень, як казав провідник, але ця пауза була життєво необхідною.
«Почалося сильне запаморочення, дикий головний біль, нестерпно хотілося спати. Я розуміла, що якщо засну на такій висоті, є величезний шанс більше не прокинутися. Я сиділа, щосили притискала маску, дихала і згадувала свою старшу дитину. Вона дуже хвилювалася перед моїм від’їздом і взяла з мене обіцянку повернутися».
Ця експедиція забрала життя двох людей, які загинули на спуску через фатальний вплив висоти та брак кисню в організмі. Інша учасниця з Греції, яка частину шляху йшла без кисневої маски, отримала важкі обмороження й втратила пальці. За словами Наталії, зараз у Непалі суворо врегулювали евакуацію тіл загиблих. На всьому маршруті залишається лише одне тіло, яке технічно поки не можуть зняти – воно зафіксоване на мотузках на ступені Гілларі.
Головний інсайт Евересту – гостре відчуття життя
Гори приносять багато усвідомлень. Головне з них – це практична ілюстрація методу маленьких кроків. Сходження від четвертого табору до вершини й назад тривало цілу добу. Це години виснажливого, надто повільного руху вгору. Але якщо людина йде навіть по сантиметру, то врешті досягає мети. На самій вершині Наталія відчула те, що називає ефектом відкритих дверей:
«Після цієї доленосної точки з'являється стійке враження, що в житті можливо абсолютно все. Треба тільки чітко усвідомлювати, чого саме ти хочеш. Гори вчать приймати обставини. Є твій план, є схема, а є реальність, яка завжди відрізняється. Зміщуються графіки, псується погода і ти маєш навчитися швидко реагувати, діяти за ситуацією й без агресії приймати те, що дає простір».
Аналізуючи хвилини на межі життя та смерті, альпіністка зрозуміла найважливіше:
«Найгостріше відчуття, яке дає Еверест, – це відчуття самого життя. Коли ти побував на краю, починаєш цінувати буденність зовсім інакше. Оцей санскрит під шаром пилу та опалого листя нашої щоденної рутини – це найцінніше, що я привезла з Гімалаїв».
На найвищу точку планети Наталія підняла український прапор. Цей стяг мандрує з нею по всіх вершинах та марафонах. Для неї це не просто символ, а глибока особиста та національна позиція:
«Під час попередніх сходжень бували моменти, коли від утоми замерзав мозок і ти вже не знав, чи здатна зробити бодай крок. Але потім ти згадуєш, що попереду йде команда росіян, а в тебе на спині — український прапор. І ти миттєво знаходиш у собі приховані ресурси, щоб обійти їх, зайти на вершину раніше і підняти наш стяг вище. Довести перш за все собі, що саме так має бути».
Фото надані Наталією Іленко-Лобач
Колаж ЗМІСТу