Обкладинка Юлії Сухопарової
Процедура засудження в окупованому Донецьку від початку мала вигляд формальної. Станіславові Панченку інкримінували «підготовку до насильницького захоплення влади» та «зміну конституційного ладу». За цими статтями бойовики засудили його до 17 років позбавлення волі.
14 серпня 2025 року воїн повернувся додому після шестирічного полону. До України повернулися військові, які довгий час перебували у російському полоні. Серед них – молодий воїн Станіслав Панченко. Йому судилося пережити допити, побиття, зйомку в пропагандистських відео та формальний суд, який засудив його на 17 років.
Народжений у багатодітній родині, Станіслав Панченко з раннього підліткового віку мріяв стати військовим. Згодом він вступив на контрактну службу у 58-му окрему мотопіхотну бригаду, аби захищати Україну. Він пройшов через суворі умови утримання у Гауптвахті, слідчих ізоляторах і колонії в Макіївці.
Воїн жив практично без зв’язку з рідними та в постійній психологічній напрузі через російські натиски. В інтерв’ю ЗМІСТу Станіслав Панченко розповів про умови тримання в полоні, як проходить засудження Росією та про кота, якого йому вдалося вивезти з неволі.
Як у воїна формувалося бажання стати солдатом
Станіслав Панченко народився у багатодітній родині у Миргородській громаді. У сім’ї він був наймолодшим серед п’яти дітей – чотирьох братів і сестри. Через це дитинство хлопця було активним і насиченим. Старші брати постійно брали його із собою, а він завжди йшов за ними «хвостиком». Тому особливих власних хобі чи захоплень у той час він не мав. Усього було потроху, але головним було життя поруч з родиною.
«Я був найменший у сім’ї. У мене чотири брати й одна сестра. Життя в нас було дуже насичене, бо старші мене всюди з собою брали. Куди вони йшли – я теж, завжди за ними хвостиком. І так, щоб мати якесь одне улюблене заняття чи справжнє хобі, навіть не скажу. Мене постійно тягали туди-сюди, і мені того вистачало», – розповів захисник.
Справжні інтереси почали формуватися вже у підлітковому віці, коли на сході України у 2014 році розпочалися бойові дії. Тоді Станіславу Панченку було майже 14 років, і саме в цей час з’явилося сильне, навіть фанатичне бажання йти воювати.
На рішення впливала також і сімейна атмосфера. Двоє його братів уже мали військовий досвід. Один із них брав участь у боях з 2014 року, інший пішов на службу у 2015 році, щоправда, перебував не на передовій, а на другій лінії оборони.
«Моє справжнє захоплення з’явилося вже тоді, коли почалася війна у 2014 році. Тоді мені було майже 14, але я вже дуже хотів піти туди. Це було якесь шалене бажання, яке неможливо пояснити словами. Просто відчував, що мушу там бути. Один брат у мене з 2014-го вже воював, інший у 2015-му теж пішов, хоч він і не на “нулі” був, а на другій лінії. Я бачив їх приклад і теж хотів стати поряд», – каже Станіслав Панченко.
Приклад старших став для хлопця стимулом піти служити. Тому після навчання у професійному ліцеї хлопець вирішив укласти контракт і служити у війську. У 2017–2018 роках, він займався підготовкою у Цивільному корпусі «Азов» у Полтаві.
Мати категорично не схвалювала такого вибору, намагалася відмовити його від служби, вважаючи це небезпечним і непотрібним. Станіслав Панченко був упевнений у своєму рішенні, тому постійно говорив, що як тільки йому виповниться 18 років, він обов’язково піде до війська. У 2019 році він таки підписав контракт і став на шлях, до якого йшов ще з підліткових років.
Свій бойовий шлях Станіслав Панченко розпочав у складі 58-ї окремої мотопіхотної бригади з єдиною метою – не допустити окупанта на українську землю. Після навчання у навчальному центрі він уже у 2019 році вирушив на передові позиції Луганщини, зокрема в Кримське, де провів понад чотири місяці.
«Завдання у нас було одне – не допустити окупанта на нашу землю. Після навчального центру я поїхав на “нуль” в Луганськ у Кримське. Там провів понад чотири місяці. Потім була підготовка на пункті постійної дислокації, полігон, навчання – і знову фронт», – каже воїн.
Після цього його частина проходила підготовку на пункті постійної дислокації, де військові займалися тренуванням та навчанням на полігонах, щоб готуватися до наступних ротацій на фронт. Після завершення підготовки Станіслав Панченко повернувся на Донеччину, де перебував до моменту потрапляння у полон.
Як захисник потрапив до ворожого полону
17 січня 2019 року Станіслав Панченко потрапив у полон. Того дня його підрозділ заступав на нічне бойове чергування на позиції, яку називали Голланді. Він займався чищенням двох кулеметів і допомагав товаришам із їхнім озброєнням.
Під час переміщення на пост, приблизно за 400 метрів від нього, відбулося те, що він описує як дивне «прокидання» вже у підвалі, де він зрозумів, що опинився в полоні. Воїн не пам’ятає точного моменту захоплення, лише усвідомив, що потрапив у пастку.
«Я пам’ятаю той день, 17 січня 2019 року, як сьогодні. Ми заступали на нічне чергування на позиції Голланді. Я чистив два кулемети, допомагав хлопцям, а потім йшов на пост. І тут дивне “прокидання” вже в підвалі. Не пам’ятаю, як потрапив туди, лише зрозумів, що це жах», – розповів Станіслав Панченко.
У полоні одразу почався процес встановлення його особистості та військової посади. Він повідомив, що був навідником ДШК калібру 12,7 мм. Цей факт привернув увагу лише частково. Його військове звання не цікавило ворогів, а посада, яку він назвав, стала причиною отримання медалі вже після повернення. Його вивели з підвалу, зробили фотографії, зняли українську форму та повністю зафіксували обличчя й руки скотчем, після чого його посадили в машину та вивезли з позиції окупантів.
Вже у перші два дні сидіння під контролем ворога залишалася сильна надія, що все тимчасово, можливо, через місяць чи два відбудеться обмін. За його словами, з часом реальність ставала жорсткішою. Коли його перевели з Гауптвахти до СІЗО, де перебували українські військові, які пізніше були обміняні, Станіслав Панченко зрозумів, що чекати швидкого визволення марно.
«Спочатку ще була надія, що все тимчасово, що місяць-два, і можливо буде обмін. Сидів на “губах” у ворога, намагався триматися цією надією, але з кожним днем вона танула. Коли мене перевели з Гауптвахти до СІЗО, де вже перебували наші хлопці, які пізніше були обміняні, я зрозумів, що чекати швидкого визволення марно», – каже воїн.
Кожен день, який воїн провів у полоні, лише підсилював відчуття безвиході й робив думки про майбутнє важчими. Надія залишалася, але вона вже не давала такого полегшення, як на перших етапах.
Умови перебування в російському полоні
Маршрут і місця утримання за весь цей час змінювалися. Спочатку його тримали в так званій Гауптвахті – там він провів майже місяць. Умови тюрми на початку були суворі: постійна напруга, заборона підіймати голову, холод у камері, нічне патрулювання, загальна атмосфера приниження.
«Там, як до тебе ставилися? Ніяк. Ти завжди головою вниз ходив. Не дай Боже, піднімеш голову – уже отримуєш удари й по печінці, й по нирках. Не дай Боже, ти помітиш якогось іншого начальника, а там дуже багато їх їздило, і наші полонені тоді були, і їхні солдати. Там була, так би мовити, спільна зона. І якщо ти голову піднімеш усе, тебе одразу заб’ють, мало не до смерті», – розповів захисник.
Далі його возили на слідчі заходи – їздили по різних комендатурах Донеччини, підписували папери й оформляли справи. Після цього короткий етап перебування припав на ІВС у Донецьку (два дні слідчих дій), потім – СІЗО №5 у Донецьку, де він перебував до 18 грудня 2019 року. Після СІЗО його перевели до Макіївки – у виправну колонію ВК-2, де він провів наступні роки.
Умови в колонії довго залишалися тяжкими, але змінювалися залежно від періоду. Були місяці повного відключення світла і води – особливо під час ескалацій і воєнних дій, коли місяцями не було централізованого водопостачання і світла. Дезінфекцію майже не проводили, і лише згодом, після критичних перебоїв, адміністрація «зашевелилася» й частково відновила базові потреби.
«Ну як сказати, якихось жахіть, щоб прямо нелюдські – такого не можу сказати. Були моменти: води немає, світла немає. Один місяць після початку їхнього так званого СВО ми жили без світла, без води, тоді навіть дезінфекція пішла повністю. І лише коли ситуація стала зовсім поганою, вони “зашевелилися”, то дали воду, дали світло», – каже боєць.
За словами Станіслава Панченка, колонія за структурою і побутом не дуже відрізнялася від «звичайних» виправних установ. Інфраструктура була близька до тієї, яку можна побачити в типовій колонії. Жодної спеціальної «секретної бази» або окремого закинутого будинку, за його спостереженням, не було – просто звичайні приміщення, де селили й засуджених, і полонених.
Ставлення охоронців і персоналу змінювалося залежно від статусу – до суду і після нього. На етапах без вироку фізичного тиску було більше, загострення відбувалося під час переведень і допитів, а після засудження частота «візитів» з боку сторонніх людей і провокацій зменшилася, але постійний психологічний тиск залишався.
«Фізично мене вже не чіпали. З певного часу всі ці “дядьки” перестали приїжджати. Але морально тиснули постійно, особливо через тату. За два з лишком роки я просто втомився доводити очевидні речі», – розповів воїн.
Одним із засобів морального приниження ставали «ярлики». Татуювання на шиї Станіслава Панченка не раз використовували, щоб клеймити його. Співробітники й інші ув’язнені називали його «нацистом», «скінхедом», звинувачували у злочинах, яких він не вчиняв. Довгий час доводилося витрачати сили на спростування або просто витримувати образи, але з роками втома від доказів змусила його припинити займатися поясненнями:
«Психологічний тиск був постійний. У мене тату – квітка паприки на шиї. І от двічі на тиждень, коли приїжджало їхнє начальство, хтось обов’язково вказував: “Ти нацист, ти скінхед, ви всі нацисти”. Я спочатку намагався пояснювати, що це за малюнок, а потім утомився. Кажу їм: “Подивіться в інтернеті, дізнайтеся самі”. І більше нічого».
Уже з початком повномасштабної війни росіяни намагалися нав’язати певну дисципліну. Полонених змушували вчити та виконувати ворожі пісні, зокрема російський гімн. Ці вправи мали створити ілюзію контролю та покори, хоча серед тих, хто сидів поруч зі Станіславом Панченком, було і чимало людей, ув’язнених без реальних підстав.
За словами захисника, полонені почали поступово усвідомлювати, що внутрішня ієрархія й система заохочень і покарань у таборі більше хаотична, ніж логічна. Між ними розгортався неформальний «бунт». Люди сперечалися з начальством, намагалися визначити, хто вони насправді – політичні в’язні чи засуджені за кримінальні статті:
«Місцеві, які сиділи там зовсім ні за що, поступово почали розуміти, що відбувається, і між собою виникали конфлікти, всі почали сперечатися з начальством. Виникало питання: “Чого так? Ви кажете, ми зеки, ми політичні в’язні, тож визначтеся, хто ми такі”. Ми військові теж, можна сказати, підштовхували їх на це, і так створювався маленький бунт. Ми намагалися «качати гойдалку», щоб нам хоч якось були якісь плюси».
Побут у таборі теж змінювався з часом. Ще до початку війни їжу приносили прямо у житлові приміщення: сніданок о 6:30, обід о 12:00, вечеря о 18:00. Полонені їли в колі свого «короткого» колективу, майже як удома. Після початку повномасштабної війни ситуація ускладнилася. Новий начальник вирішив, що полонені мають самостійно ходити до їдальні.
«Після того, коли почалася “СВО”, у нас помінявся начальник установи, і він сказав: “Та якого фіга? Вони що, не такі, як всі, хай ходять на столову самі”. І нас почали водити на столову. Там, припустимо, одна локалка поїла, одні засуджені, то інші засуджені», – каже захисник.
Там, поділені на групи, вони проводили по 10-15 хвилин за їжею. Каші, які подавали на сніданок, були настільки неприйнятні, що Станіслав Панченко намагався обмежувати себе, аби уникнути їх вживання.
Як ворог намагався використати Станіслава Панченка у своїх відео
Станіслав Панченко потрапив у полон 17 січня. Перші години та дні він провів у повній ізоляції на «губах». До нього ніхто не підходив, контакту з людьми не було, лише іноді виводили, закутаного скотчем, щоб дати їжу.
19 січня 2019 року Станіслава Панченка почали допитували. До нього заходили двоє чоловіків, один у масці, інший без. Питання стосувалися розташування українських підрозділів, чисельності особового складу, наявної техніки. Один із них спокійно записував відповіді, інший, більш агресивний, на кожну неповну відповідь реагував ударами ногами чи дубинкою.
«На наступний день приїхали двоє дядьків. Один з них у масці, один без. Вони проводили допит – питали, де знаходяться підрозділи, відомості, які я знаю, чисельність особового складу, яка є техніка. Ми спілкувалися годину-півтори, і кожному щось могло не подобатися. Той, що сидів у масці, спокійно записував і дивився, я показував, що знаю. Інший стояв біля мене. Щохвилини йому могло не подобатися, що я скажу. Він починав бити ногами та дубинкою».
Під час іншого відео до його камери зайшов інший чоловік. Він приніс готові листки з текстом, який потрібно було озвучити. На кожному листку було по кілька сторінок із прописаними словами. Молодому воїну пропонували або вивчити текст на пам’ять, або перефразувати його власними словами, але зміст мав залишатися тим самим.
Відеозйомки відбувалися кілька днів у різних локаціях: на губах, у Донецьку, біля церков та зупинок. Йому наказували виголошувати пропагандистські тези, зокрема щодо нібито застосування хімічної зброї українськими військами та незаконної участі у боях з 18 років.
«Потім мене повезли в Донецьк. Дорогою змушували вчити нові тези про нібито хімічну атаку, про те, що я пішов воювати в 18 років, а це, мовляв, незаконно, бо Порошенко підписав, що з 18 років служити не можна. У самому Донецьку вони вже знімали відео на різних локаціях – на якійсь зупинці, біля церкви. Усе це тривало кілька днів, десь чотири, поки вони знову й знову записували потрібні їм кадри», – розповів воїн.
Попри тиск і вимоги, Станіслав Панченко відмовлявся брати участь у відеозверненнях до українського президента чи інших пропагандистських матеріалах. Воїн каже, що він усвідомлював, що будь-яке його слово може стати інструментом російської пропаганди й не приносить користі Україні. Після кількох днів на губах його перевезли до Донецька, а згодом – на СІЗО, де не записували більше відео.
У макіївській колонії №32, журналісти телеканалу «Росія 24» продовжували намагатися отримати від нього слова для пропагандистських матеріалів. У 2020-2021 році вони намагалися зняти відеозвернення, у якому його мали змусити говорити про те, наче вони вбивають дітей чи навмисно руйнують житлові будинки. Станіслав Панченко відмовлявся від участі у цих записах, пояснюючи, що це «спектакль», у якому він не має жодної користі.
«У Макіївській колонії до мене приїжджала журналістка з російського “24 каналу”. Це був, мабуть, 2020 чи 2021 рік. Я вже тоді розумів, де знаходжуся і скільки часу минуло. Вона каже мені: «Нужно сказать, что вы убиваете детей». Я відповів, що такого я казати не буду. У той момент я вже не тримав язик за зубами. Вона ще намагалася зачепити мене особисто, мовляв, тебе ніхто не чекає, ти залишився сам. Навіть десь в інтернеті є відео з тієї зустрічі», – каже Станіслав Панченко.
Пропозиція співпраці: як намагалися зламати полонених
Після затримання Станіслав Панченко неодноразово стикався з пропозиціями співпраці. На початку, під час первинних зйомок і допитів, йому двічі натяками заявляли, що його можуть звинуватити в самовільному залишенні частини та посадити. Натяки супроводжувалися інсинуаціями й психологічним тиском.
Проте Станіслав Панченко заявив, що, якщо його обвинувачення підтвердяться, він готовий відсидіти – ніякі компроміси з совістю чи сім’єю для себе не розглядав. Така позиція, за його словами, викликала у тих, хто допитував, більше роздратування, ніж переконання.
«На самому початку, коли тільки знімали відео та проводили допити, мені разів двічі пропонували співпрацю. Казали: “Тебе там посадять, тебе подали як самовільно залишив частину”. Я відповідав: якщо так, то сяду тут. У мене сім’я, і мені було б соромно за себе, якби погодився. Я навіть глузував з них: казав, що в мене велика родина, і мені є за кого триматися», – розповів воїн.
Поступово спроби вербування ставали дедалі прямішими. Йому висунули кримінальні статті – у Донецьку його звинуватили в підготовці до насильницького захоплення влади, за що, за їхніми твердженнями, передбачалося до 17 років позбавлення волі.
До нього не раз приїжджали «представники народної міліції» й офіцери ФСБ, які напередодні обміну знову пропонували «допомогу» в обмін на співпрацю: мовляв, допоможеш нам – і ми допоможемо тобі швидше повернутися додому.
«Останній раз вони приходили за п’ять днів до обміну, в Макіївській колонії. Уже ФСБшники казали: “Ми тобі допоможемо швидше додому повернутися. А ти допоможи нам”. Хотіли, щоб я займався бойовою, розповідав, що і де відбувається. Я їм відповів, що мені десять днів залишилося сидіти і я відсиджу», – каже Станіслав Панченко.
Були люди, які частково йшли на угоди. Проте, це поодинокі випадки і про юридичні підписи Станіслав Панченко не чув.
Суд «за 25 хвилин»: як Росія засудила Станіслава Панченка на 17 років
Уся справа складалася з майже двох томів документів. Коли йому їх передали, охоронець відразу пояснив, що читати заборонено, можна лише підписувати. За кілька хвилин Станіслав Панченко поставив підписи на сотнях сторінок, не маючи можливості ознайомитися з текстами, які фіксували його долю.
«Мені дали майже два томи справи, сказали лише підписувати, читати не можна. За якихось п’ять хвилин я розписався на кожній сторінці, ставлячи підписи там, де показували. Після цього мене відправили до СІЗО», – розповів Станіслав Панченко.
У жовтні 2019 року його викликали на судове засідання. Воїн очікував, що його вивезуть до зали, але замість цього відправили в кабінет, де мало відбутися слухання по відеоконференції. За словами Станіслава Панченка, зв’язок був настільки поганим, що розібрати слова судді чи прокурора він майже не міг.
Уся процедура тривала не більше ніж 20–25 хвилин. Йому оголосили вирок за кількома статтями та повідомили, що за «тяжкі обвинувачення» передбачена участь адвоката. Однак жодного незалежного захисника йому не надали. Натомість призначили «свого», який був присутній, але фактично нічого не робив.
«Думаю, зараз поведуть у залу, буде якийсь процес. А мені кажуть: “Ні, у тебе суд по відеоконференції”. Я зайшов у кабінет, а зв’язок такий, що нічого не чути. Сам суд тривав хвилин 20-25. Вони просто сказали: засуджений по таким то статтям. Адвокат там був – але який адвокат? Їхній, підставний. Він нічого не робив, тільки формально сидів», – каже воїн.
За два тижні після цього Станіславу Панченку вручили папери з остаточним рішенням. Він мав лише підписати документи й повернутися в камеру. Доступу до матеріалів справи не давали, апеляцій чи пояснень не передбачали.
Як військові підтримували зв’язок з рідними та дізнавались новини про Україну
У Станіслава Панченка під час перебування в СІЗО практично не було можливості підтримувати зв’язок із рідними. Будь-які телефонні дзвінки були заборонені, листування також не дозволялося. За словами Станіслава Панченка, у слідчому ізоляторі за ув’язненими ретельно стежили, щоб вони навіть не намагалися передати бодай якусь звістку.
«У СІЗО про будь-який зв’язок навіть думати було марно. Телефонні дзвінки чи листи нам не дозволялися. Там постійно за нами дивилися, щоб навіть нічого не надумали. Нас сиділо лише вісім із ЗСУ», – розповів Станіслав Панченко.
Лише після переведення до колонії ситуація дещо полегшилася. Там серед засуджених було чимало місцевих, які мали можливість час від часу користуватися телефонами. За невелику винагороду вони могли поділитися пристроєм на 10–15 хвилин раз на тиждень.
Інколи домовлялися, щоб хтось із місцевих під час побачення передав інформацію рідним ув’язнених. У такий спосіб у Станіслава Панченка з’явилася хоч якась можливість передати матері кілька слів чи отримати відповідь через знайомих. За словами воїна, більш-менш стабільний «ланцюжок» зв’язку вдалося налагодити лише у 2021 році.
«У колонії вже трохи легше стало. Там було багато місцевих, і через них можна було хоч зрідка передати новини. Вони могли дати телефон хвилин на п’ятнадцять, раз на тиждень. Я виходив і коротко казав мамі: "Все нормально". Іноді просив когось передати через знайомих моїй мамі, що я живий», – каже воїн.
Окремою проблемою залишалася інформаційна ізоляція. Спершу ув’язнені ще могли знаходити можливість подивитися українські телеканали через кабельне телебачення. Але якщо адміністрація дізнавалася про це, телевізори одразу вилучали.
Воїн каже, що дізнатися про початок повномасштабного вторгнення було складно. Спершу Станіславу Панченку повідомили, що по Полтаві почали бити. Він подумав, що це жарт, але вже за кілька хвилин ці слова підтвердили.
Втім, цей канал інформації швидко перекрили. Приблизно за місяць після 24 лютого 2022 року в колонії встановили спеціальні «глушилки», які не дозволяли ловити сигнал українських телеканалів. Проте, воїни та цивільні знаходили можливість дізнаватися новини.
Іноді джерелом інформації були побачення місцевих в’язнів із їхніми родичами. Вони приносили чутки й свіжі новини про ситуацію на фронті та в українських містах.
Як військових готували до обміну
Звістка про можливий обмін надійшла до Станіслава Панченка несподівано. 13 серпня, близько шостої вечора, один зі знайомих тихцем «передав на вухо», що в колонії ходять розмови, ніби його прізвище є у списках на звільнення. Подібні чутки виникали не раз, тому більшість в’язнів ставилися до них як до жорстокого жарту. Проте цього разу інформація підтвердилася.
«Про обмін інформацію передавали через знайомих, бо багато хлопців вже були розкидані по всій колонії. Хтось на кухні, хтось на господарських роботах, хтось на чергуванні. Особисто я отримав цю новину 13 числа, близько шостої вечора. Ніхто офіційно нічого не повідомляв, адже це була абсолютно секретна справа. Усі навколо думали, що це черговий обман, що знову щось піде не так, що знову поганий жарт», – розповів Станіслав Панченко.
Наступного ранку, під час чергової переклички, в барак зайшли поліціянти з паперами в руках. Вони зачитували прізвища по черзі, кожного змушували знімати кепку й виходити вперед. Усе відбувалося під запис. Російські силовики фіксували кожен крок. Коли назвали й ім’я Станіслава Панченка, йому наказали зібрати речі та підготуватися до виїзду. На це дали лише годину.
Перед самим відправленням усіх примусили підписати низку документів. «Помиловку», за якою колишнім полоненим заборонялося протягом десяти років відвідувати Росію, папери про відсутність претензій до адміністрації колонії, знімки на підтвердження, що «не було побоїв».
«Під ранок нас підняли, почали зачитувати прізвища по черзі, знімати кепки, перевіряти речі. Дали всього годину, щоб упакувати свої речі й виїхати. Ми підписували документи, що не маємо претензій до колонії, що з нами не чинили насильства», – каже військовий.
Вже в автобусі, дорогою до українського кордону, відчуття справжньої свободи ще не приходило. Станіслав Панченко каже, що після більш ніж шести років неволі він просто не міг усвідомити, що повертається додому. Воїну хотілося просто відпочити й відчути себе вільною людиною, яка може вийти туди, куди забажає.
Найбільшим здивуванням стали перші дні після звільнення. У шпиталі, куди привезли колишніх полонених, їх оточила увага зовсім незнайомих людей. Українці приносили солодощі, допомагали з речами, пропонували підтримку.
Як Станіслав Панченко доглядав та вивіз кота з полону
Під час перебування у російському полоні Станіслав Панченко доглядав за котом, який став його супутником у камері. Маленького кота йому передав один із в’язнів, який помітив, що воїн немає чим зайнятися. Там вже мешкали кілька тварин, хоча їх було зовсім небагато – чотири чи п’ять на всю установу. У воїна кіт швидко прижився. Його годували тим, що вдавалося отримати від інших полонених – кашею, супом, навіть ковбасою, а інколи й солодощами. Кіт їв усе, що приносили, хоча купатися не любив і демонстрував це гучними нявканнями.
«Він їв все у мене: кашу, суп, ковбаску, хто що дасть, він їв все. Були такі моменти, що я їв “баунті” й запивав яблучним соком. Там один хлопець каже: “А дай коту”. Я даю коту, він пожував “баунті”. І пацан каже мені, щоб я дав йому запити. Я даю йому яблучний сік, він запиває і все», – каже захисник.
За словами Станіслава Панченка, щооб підготуватися до можливості обміну, разом з іншими ув’язненими, які працювали на швейних або господарських роботах, пошили для кота спеціальну сумку. Її виготовили ще тоді, коли кіт був маленьким, готуючись до того, що колись можуть обміняти ув’язнених:
«Ми з хлопцями, які працювали на швейних майстернях та господарських роботах, зробили для кота маленьку сумку власноруч. Вони підбирали тканину, шили акуратно, щоб Мишко міг у ній вільно сидіти, і навіть робили маленькі отвори для повітря. Все це робилося тихо, майже як секретна операція, бо ніхто не мав знати про кота».
Коли настав день звільнення, Станіслав Панченко не хотів залишати тварину, адже розумів, що інакше її можуть викинути. Один із товаришів переконав його забрати кота з собою, і сумка стала життєво необхідною.
Коли настав час підписувати документи та залишати колонію, він звернувся до першого заступника з проханням дозволити вивести кота. Йому відповіли, що можна брати всіх котів, яких він знає, і що це не їхня справа, що станеться далі. Під час пакування та підготовки до виходу з колонії Станіслав попередив охоронців, що з собою він має сумку з живим котом.
Під час обміну воїнам руки замотували скотчем, речі перевіряли, інколи доводилося ставати на два кроки вліво під контролем російських сил. Попри це, сумка з котом пройшла через усі перевірки.
«Коли настав час залишати колонію, я підійшов до першого заступника й попросив дозволу вивести кота. Він сказав, що можна взяти навіть усіх котів, яких знаю, і що їм “пофіг”. Вихід відбувався майже як на Хрестовому поході: очі замотані скотчем, стяжки на руках, і я йшов, тримаючи сумку з живим котом. Спочатку охоронці не вірили, що кіт живий, дивувалися, але нічого йому не зробили», – розповів Станіслав Панченко.
З котом, який отримав ім’я Мишко, Станіслав Панченко зустрівся з мамою вже після обміну. Він передав їй його 16 серпня, коли матір змогла приїхати за тваринкою, і тепер Мишко живе в родині. За словами Панченка, кіт залишався з ним у полоні понад рік і вісім місяців.
Обкладинка Юлії Сухопарової