25 травня, під час третього етапу великого обміну 1000 на 1000, повернулися 303 українських військових. Серед них – 33-річний захисник Ігор Березанець. Майже два роки неволі, допити та приниження довелося пережити воїну в російському полоні.
З початком повномасштабної війни Ігор Березанець став до лав Збройних сил України, служив у складі 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. У червні воїн не повернувся з бойового завдання. Як з’ясувалося, разом із чотирма побратимами, він потрапив до російського полону. Про умови тримання та дні у ворожій неволі ЗМІСТу розповів Ігор Березанець.
Ігор Березанець родом із Зінькова – невеликого містечка на Полтавщині. Коли хлопцю виповнилося шість, він пішов навчатись до Зіньківського ліцею №1. З дитинства був активним, займався спортом, з восьми років почав ходити на секцію вільної боротьби. Саме там загартовувався його характер.
«Я займався вільною боротьбою з восьми років. Спорт багато чому мене навчив», – каже захисник.
Отримавши атестат, Ігор Березанець обрав фах фізичного виховання та вступив до Сумського педагогічного університету. Після закінчення навчання повернувся у рідний Зіньків, щоб працювати тренером із вільної боротьби та передавати свої знання зі спорту молодому поколінню.
Ігор Березанець прагнув, аби його вихованці мали змогу проявити себе, тому регулярно возив вихованців на змагання в різні міста області, зокрема й до Полтави. Досягнення своїх вихованців часто публікував у зіньківських газетах. Пропрацював тренером понад шість років та після 24 лютого 2022 року з початком повномасштабної війни, чоловікові довелося покинути кар’єру й піти захищати Україну.
Позивний «Береза»: бої, полон та місяці у колонії
Ігор Березанець служив у складі 95-ї окремої десантно-штурмової бригади, де обіймав посаду командира відділення. Побратими знали його як «Березу» – позивний природно виник із прізвища та швидко прижився серед своїх. Восени 2022 року його підрозділ брав участь у звільненні Харківщини, а вже наступного року виконував бойові завдання біля населеного пункту Кремінна на Луганщині.
За час служби воїн здійснив понад сорок бойових виїздів і ротацій, які зливалися в єдиний виснажливий досвід. Бої для захисника здавались нескінченними та нестерпними, але найбільше полегшення приносила лише одна річ – можливість повернутися живим.
30 червня 2023 року, під час штурму позицій противника поблизу Кремінної, виконати завдання не вдалося. Група Ігоря Березанця була змушена відступати. У темряві, евакуюючи поранених, українські військові натрапили на іншу групу, спершу вони сприйняли її за своїх. Кілька секунд зволікання вартували свободи – противник першим розпізнав українських воїнів і захопив їх у полон.
«Було темно, ми натрапили на групу людей і спершу не розібралися – свої чи чужі. Щоб не ризикувати й не відкрити вогонь по своїх, зробили маленьку паузу. Вийшло так, що вороги швидше зорієнтувалися, дістали зброю та взяли нас у полон», – розповідає «Береза».
Згодом у мережі з’явилося відео із побитими українськими військовими, за яким ідентифікували полонених, серед яких був Ігор Березанець. Уже в перші години після затримання до нього застосовували фізичну силу – били та допитували. Під час допитів намагалися отримати інформацію про місця розташування підрозділів, техніки, складів пального, запитували й про особисті дані військовослужбовців.
«Фізичний контакт застосовували відразу, а потім почали допити – питали, де розташовані наші війська, скупчення машин, звідки паливо, де артилерія, хто контрактник, а хто мобілізований», – розповідає воїн.
Умови утримання в полоні складно назвати людяними. Спершу це був підвал, потім комендатура, далі – слідчий ізолятор, а з осені 2023 року – Суходільська виправна колонія №36 на Луганщині. Там «Береза» провів 20 місяців до обміну.
Воду в колонії вмикали лише на одну годину в день, п’ять разів на тиждень. Харчування було одноманітним і низькокалорійним – запарені каші, порошкове пюре, шматок хліба, без солодощів чи м’яса. Лише згодом раціон трохи розширили, проте він залишався вкрай убогим.
«У колонії я був з 12 вересня 2023 року по 23 травня 2025 року. Воду там давали на годину в день і тільки п’ять разів на тиждень. Спочатку давали кашу і порошкове пюре, пізніше розширили харчування, але нічого нормального не було: ні м’яса, ні солодкого, тільки шматок хліба і та сама каша».
Як у неволі українських воїнів готують до обміну: досвід «Берези»
Наприкінці 2024 року, Ігоря Березанця викликали для уточнення особистих даних. Такі процедури, як правило, відбуваються напередодні можливого обміну, однак все завершилося лише формальним збором інформації. У нього взяли відбитки пальців, зробили талактоскопію, зібрали зразки ДНК для бази даних. І після цього запитань більше не ставили.
За словами «Берези», деяких полонених представники ФСБ викликали на додаткові допити та пропонували співпрацю з перспективою швидшого обміну в разі згоди. За умови співпраці людину включали до списків на обмін, очікуючи, що вона надалі передаватиме інформацію про українські позиції. «Береза» припускає, що інші українські полонені могли й погодитися.
«Когось там питали за співпрацю, хтось погоджувався та якщо згоджувався, його могли швидше поставити на обмін. Потім вони мали передавати інформацію про наші позиції. Думаю, були й ті, хто погоджувався. Колаборанти», – розповідає захисник.
Життя у колонії продовжувалося в рутині. Полоненим дозволяли дивитися телевізор, звідки вони дізналися про можливий великий обмін «1000 на 1000». Більшість сприйняла цю новину скептично – масштабних обмінів за час їхнього перебування там не відбувалося. Однак надія все одно жевріла.
«Ніхто не вірив. Бо скільки ми були в полоні, таких великих обмінів не було. Але все одно всі чекали й вірили», – каже Ігор Березанець.
Зрештою почали уточнювати дані тих, хто погоджується на обмін. Полонених фотографували, переписували їхні імена та питали, чи хочуть вони повертатися, чи залишитися. Невдовзі воїнів почали одягати більш пристойно, бо за увесь період перебування одяг та взуття видавали один раз.
Після повернення до України, перше про, що Ігор Березанець подумав – побратими та товариші, які досі залишаються у російській неволі. Зустріч на українській землі йому запам’яталася теплом і підтримкою.
Реабілітацію «Береза» проходив на Вінниччині: там працювали військово-лікарська комісія, надавали психологічну допомогу, допомагали адаптуватися після полону. Реабілітація тривала приблизно місяць. Далі відпустка, під час якої він планує лікуватися вже удома.
За словами Ігоря Березанця, загалом він почувається усвідомлено. Шокового стану не було, хоча адаптація річ індивідуальна: комусь легше, комусь складніше.
«У мене все добре. Хоча спочатку було незвично – постійна тривога, відчуття, що ось-ось щось трапиться. Була звичка, що в будь-який момент можуть вдарити чи накричати на нас. Але зараз цього вже немає. Єдине, що не відпускають думки про побратимів, які ще там та постійне очікування їхнього повернення», – каже воїн.
Про повернення до війська Ігор Березанець поки не говорить остаточно – каже, що спершу треба пожити вдома, а потім думати про подальші плани.
Обкладинка Юлії Сухопарової