27-річний «азовець» Іван Горулько торік втратив ногу в Серебрянському лісі. Відтоді він протезувався, грає у футбол й планує повернутися на службу до війська.
Як росіяни намагаються знеславити «Азов», чим допомогти воїнам, які занепали духом після поранення та чому мобілізація не обов’язково дорівнює окопу – розповідає Іван Горулько.
Іван Горулько – полтавець. Він має незакінчену військову освіту, яку розпочав у 2014 році – планував стати зв’язківцем. Проте у 2016 році поїхав до Польщі, де мав можливість залишитися жити, але вирішив повернутися до України.
Коли почалося повномасштабне вторгнення Росії, на другий день пішов до військкомату, а ще через день був у підрозділі.
«Я головний сержант взводу роти спеціального призначення. Задачі були різні: і оборонного типу в окопах, і штурмові дії. Були, так би мовити, рутинні завдання для розвідки, треба було дізнатися, скільки лежить наших хлопців в сірій зоні після штурму. Скільки наших, скільки не наших, аби при русі вперед група, яка буде збирати тіла, розуміла обсяг роботи. І треба було фотовідеозвіт, скільки там хлопців. Наш підрозділ не залишає своїх ні в якому стані: ні поранених на полі бою, ні загиблих».
Під час виконання бойового завдання у лісах під Кремінною Іван Горулько втратив ногу. Це сталося у вересні 2023 року. Встигнувши зібрати дані й передати їх командуванню, захисника уразила міна.
«На виході зачепив “Монку”, але вона дивилася не на мене. Це міна направленої дії, тож боковою хвилею зрізала мені ногу. Далі все було, як вчили: наклав турнікети й вижив завдяки героїзму того водія, який приїхав за мною. У лісі не так, як в полі. Там немає сірих зон по 2-5 кілометрів. Там все так – 200, 300, 400 метрів максимум. Водій метрах у 200 від ворога приїхав на пікапі: мене повантажили й поїхали. Завдяки героїзмові хлопців з моєї групи, які мене з сірої зони виносили, вдалося врятувати ліву ногу, бо там теж була масивна кровотеча. Зробили все, як вчили. Завдяки цьому врятували життя і більшою мірою здоров’я».
На початку повномасштабної війни Іван Горулько став до лав 12-ї бригади спеціального призначення «Азов», пройшовши всі етапи складного відбору. Захисник говорить, що жорсткий відбір і підготовка формує у війську справжнє братерство. Випробування можна припинити, вдаривши у дзвін.
«В “Азові” ставлять наголос на злагодженості – це зберігає життя. У нас є фраза, що піт рятує кров: чим більше роботи зробиш, тим більше крові збережеться. Переважно це хлопці по 20-24 роки, вони пройшли цей відбір не дивлячись ні на що».
«Потім ми з ними поїхали до Серебрянського лісництва, так званого лісу чудес: “їдеш в ліс, шукай протез”. У мене не найстрашніше поранення, яке може бути, тому все добре. За рік, що хлопці там, не здали жодного метра нашої землі. Це заслуга, я вважаю, усіх ланок: від солдата до командира бригади й усіх штабів. Дуже великими зусиллями це дається, і ворогу це також дорого коштує».
Війна зробила пейзажі Серебрянського лісу апокаліптичними. Іван провів серед них кілька місяців. Воїн описує свій досвід перебування там як морок і темряву. У цьому середовищі рятують злагодженість підрозділу, братерство й дружба.
«У лісах Кремінної перебував три місяці. Хто бачив фото з лісу, скажу, що ці три місяці – це не постійно там: ти п'ять днів на позиціях, п'ять днів на відновлення. Хто не читав Ремарка “На Західному фронті без змін”, прочитайте, і ви зрозумієте, що саме в цьому лісі діється».
Рятуючи своїх на фронті, військові також зберігають життя пораненим росіянам. Таким чином вдається поповнювати обмінний фонд, аби потім звільняти полонених українських воїнів і цивільних.
«Є росіяни реально нікчемні, є і солдати. Ми знали, що потрібен обмінний фонд, і в нас був наказ після штурмів їхніх поранених забирати, ну і полонених брати. Ми виносили й своїх хлопців на ношах, і росіян несли через той ліс. Хлопців з полону ми так і не дочекалися. Є велика надія, що вдасться домовитись.
У перший момент, коли береш полоненого і він у стані шоку, треба в нього дізнаватися інформацію. Не дай Боже не мучити. Це негідне заняття воїна – мучити полоненого».
За роботою військових на передовій стоїть масштабна тилова праця – розгалужена система забезпечення. Потребу в людях для неї зокрема має закривати мобілізація. Іван Горулько говорить, що війську необхідні різні фахівці.
«Зараз не 22 рік, коли формувалося багато нових підрозділів і командування подекуди могло бути не таке компетентне, як зараз. Нині вже всі працюють на доволі високому рівні. Так, штурмові завдання є, і відбиття штурмів, але є хлопці, які мобілізуються саме в штурмовики. Проте потрібні й зварювальники, водії. От у нас до підрозділу, він саме розширяється. Я можу прямо сказати, що якщо ви прийдете електриком, потрібні автоелектрики. Усі цивільні спеціальності потрібні армії, “Азову”. Це ж не так, що вас вдягли й усе: ви просто три роки воюєте».
Іван Горулько пройшов реабілітацію й планує повертатися до служби в бригаді «Азов». Проте поранені військові по-різному долають свій шлях до відновлення. Втративши кінцівки на полі бою, вони можуть занепадати духом і втрачати надію повернутися до нормального життя. Мотивацією в цій ситуації може стати повернення до війська чи нове заняття.
«З Азову не йдуть. Насамперед вам не захочеться звідти йти. Я побачив різну армію: ЗСУ й Національну гвардію, тож усім, хто з військовослужбовців, скажу: хлопці, прийшовши до нас, ви побачите саме ту армію, про яку мріє кожен військовий».
Фото – Аліна Гончарова
Проєкт реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в рамках Transition Promotion Program. Погляди, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки
