Для полтавців ім’я Володимира Короленка є знайомим. Тут розташований університет, названий на його честь, працює музей, а вулиця у центрі міста названа його іменем. Свого часу Короленко зробив великий внесок у життя Полтави, розвиток міського простору та допомогу містянам.
Народившись на Волині, яка стала батьківщиною для таких митців української літератури як Леся Українка та Улас Самчук, Короленко усе своє життя працював на спадщину російської культури. Він завжди говорив, що є частиною цього простору та приписував себе до нього:
«І якщо пізніше я вже свідомо знайшов свою батьківщину, то це була… велика область російської думки й російської літератури, область, де панували Пушкіни, Лермонтови, Бєлінські, Добролюбови, Гоголі, Тургенєви, Некрасови, Салтикови… », – писав Короленко.
За часів радянської влади Короленко вважався одним із прогресивних російських письменників та публіцистів. Про його погляди на Російську імперію, ставлення до більшовиків та української культури говорити не було прийнято.
У цьому матеріалі ЗМІСТ розповідає про постать Володимира Короленка за матеріалами видання Віктора Ревегука та Надії Кочерги «В. Г. Короленко. Громадська діяльність письменника 1917-1921 рр» та інших наукових праць.
Життя у Полтаві
Із Санкт-Петербурга до Полтави Володимир Короленко переїхав разом зі своєю родиною наприкінці 1900 року. З невеликими перервами він прожив тут до своєї смерті 1921 року. У центрі Полтави збереглася могила публіциста, яка знаходиться неподалік його садиби, біля парку «Перемога».
Полтава мала б стати для Володимира Короленка місцем відпочинку та душевного спокою. Тут письменник планував займатися лише літературною роботою. Він сподівався, що у Полтаві буде вільним від журналістики, навкололітературних чвар, офіційного та світського оточення. Так і було, адже у будинку, де згодом відкрили музей Короленку, він займався літературною та редакторською роботою. Він вважав Полтаву – своїм «домом», куди радий був повертатися після кожної поїздки.
Проросійська інтелігенція міста радо сприйняла переїзд Короленка. Попри те, що приїхав до міста шукаючи усамітнення, він все ж не покинув громадську діяльність, цікавився культурним життям міста та продовжував брати у ньому участь. Так Володимир Короленко став головою комітету міської громадської бібліотеки, підтримував зв’язок між місцевими та владою і працював.
Письменник взаємодіяв і з українською інтелігенцією. Один із яскравих прикладів – дружба з Іваном Тобілевичем (Карпенком-Карим). Якщо той приїжджав до Полтави, то завжди відвідував Короленка й особисто приносив квитки на спектаклі, з якими приїздив на гастролі до Полтави. У гарних стосунках він був і з Панасом Мирним, Христиною Алчевською, Гнатом Хоткевичем.
Поруч із літературною працею Короленко займався публіцистикою і правозахисною діяльністю у Полтаві. Особливо активно працював після приходу до міста червоноармійців. У цей час полтавці відчули на собі ще більші прояви деспотизму та свавілля влади, аніж за часів російського самодержавства. Тоді у місті загострилася суспільно-політична ситуація, бо більшовики принесли з собою купу проблем для народу. Люди зникали прямо з вулиць, їм постійно погрожували, довкола панували страх, вбивства та бідність.
Короленко, користуючись своїм становищем, вирішив рятувати звичайних людей. Попри національність, соціальний стан чи політичні переконання, він намагався допомогти якомога більшій кількості місцевих.
«Мені доводилося захищати мужиків-вотяків у В'ятській губернії, російських мужиків у Саратовській, сорочинських українців у Полтавській – проти мордувань російських чиновників. Вотяк, черемис, єврей, великорос, українець – були для мене в однаковій мірі пригнобленими людьми. І кожного разу при цьому лунали натяки на інсинуації... Я до цього звик», – писав письменник.
Короленко адресував звернення до леніна та українського командування, використав свої сили у журналістиці, писавши статті до газет із закликами зупинити позасудові розправи. У складні для міста часи Короленко, який завжди позиціонував себе поборником людських прав та письменником-гуманістом, отримав звання почесного голови Полтавського політичного Червоного Хреста. Це відкривало перед ним усі службові кабінети посадовців як українського, так і радянського боку. Метою його правозахисної діяльності було одне – припинити громадянську війну.
Володимир Короленко намагався «пробудити людяність серед озвіріння», закликав до злагоди й примирення. Проте він швидко переконався у злочинній суті комуністичного режиму та червоної армії, якій не притаманні почуття честі, людяності й знання про цивілізовані методи.
До української сторони Короленко звертався із закликами не уподібнюватися більшовикам, «не давати волі сліпій ненависті та жадобі помсти й за будь-яких обставин залишатися цивілізованими людьми». Він особисто ходив до штабу українських військ просити звільнення заарештованих та не чинити самосуду до арештованих.
Ставлення до України
Володимир Короленко виріс в Україні, навчався у гімназії. Народився у родині, де мати – полячка, а тато – українець, письменник був добре ознайомлений з українською літературою та культурою. У гімназії познайомився з поезією Тараса Шевченка, які виховали в нього почуття відрази до несправедливості в політичних діях російської влади на теренах України. Він співпереживав українцям та іншим народам, які стали жертвами окупаційної політики царя, а згодом, червоної армії.
Особливо його бентежило мовне питання. Короленко поважав українську мову, вивчав її та вважав важливим дозволити українцям творити саме нею. Він неодноразово наголошував, що в основі української літературної мови має лежати полтавсько-київський діалект, так звана мова Івана Котляревського та Тараса Шевченка. Сам же письменник говорив, що розуміє цю мову, але писав свої твори лише російською.
Володимир Короленко поважав постать Котляревського. У 1903 році сталася ситуація, яка надихнула Короленка написати велику та сміливу статтю «Котляревський і Мазепа».
Під час відкриття пам’ятника основоположнику нової української літератури Іванові Котляревському сталася обурлива ситуація. Серед присутніх на події були провідні тогочасні письменники української літератури: Леся Українка, Олена Пчілка, Борис Грінченко, Василь Стефаник та багато інших впливових творців культури. Хвиля обурення охопила присутніх, коли вони побачили, що написи на постаменті написані російською. Переклали навіть уривки вірша Шевченка.
«Можна було передбачити, що на святі українського слова й промови будуть українські. Не треба бути пророком, щоб це передбачити, і не треба бути мудрецем, щоб ухвалити наперед єдино розумне рішення», – писав Короленко у статті про цей вчинок.
Зазначимо, що самого Короленка на відкритті не було, бо він перебував за кордоном. Усі деталі йому розповів Михайло Коцюбинський. З ним Короленко також товаришував, що ще раз показує його близькі стосунки з представниками української інтелігенції.
Яка «батьківщина» у Короленка
Попри своє українське походження, дитинство та роки життя на теренах України, своєю батьківщиною Короленко вважав росію. Він залишався з переконаннями великодержавника. Україна для нього була тільки географічним поняттям.
«Моє життя склалося так, що в той час, коли визначаються літературні нахили й нагромаджуються найглибші й свідомі враження, я знаходився далеко від України... Зрозуміло, що Україна залишилася для мене у вигляді спогадів дитинства та минулого, тому й у моїх творах відобразилася лише такими оповіданнями, як "Ліс шумить" або "Судний день", а Росія й життя її народу ввійшли у свідомість як сучасне, як частина мого власного життя».
Через роки Короленко розчарувався у Російській імперії. Він зрозумів, що єдність царської країни трималася на насильстві та придушенні прагнень народів розвиватися. Імперія була тюрмою народів. Попри це письменник продовжував вірити у відродження «великої Росії» та турбувався за її майбутнє.
Своїми острахами Короленко ділився з відомими російськими громадськими й культурними діячами, оприлюднював у численних публіцистичних працях та своєму щоденнику. Він був упевненим у тому, що росія має стати єдиною у демократичному сенсі тільки шляхом децентралізації й автономії областей.
На прагнення українців відділитися від імперії він реагував зі страхом. Виступаючи проти великодержавного російського шовінізму, який поширювався на територіях інших народів, він боявся їхньої дерусифікації. Будь-які прагнення українців до відділення від імперії відкидав та не допускав думки про можливість існування незалежної Української держави. Він був впевненим, що вона здатна існувати автономно, але будучи частиною росії.
Полтава після смерті Короленка
У 1921 році червоноармійці повністю окупували місто та встановили тут комуністичну владу. Російському публіцистові призначили продовольче забезпечення та безкоштовне лікування, від якого він відмовився. Володимир Короленко помер у холоді та злиднях, так і не дочекавшись возз'єднання великої держави.
Його смерть дуже засмутила місцевих жителів. За той час, що він жив у місті, полтавці знали, що Короленко здатний допомогти їм та розраховували на його допомогу. Аби відгукнутися суспільству, родина гуманіста створила музей у місті. Важливо, що вони не нав’язували громадськості необхідності створення місця для вшанування його пам’яті, а відповіли на їхній запит.
Будинок, де ще за життя вирувало жваве життя, не припинив приймати відвідувачів і після смерті відомого громадського діяча міста. Основною роботою по створенню музею займалася його старша донька Софія. Вона доклала багато зусиль для збереження артефактів і деталей, які оточували письменника в цьому будинку за його життя.
Музей працює і нині на тому ж місці у Полтаві, де за життя перебував Короленко. Будівлю доводилося повністю відбудовувати, адже її зруйнували за часів Другої світової війни. Для максимального наближення до атмосфери, у якій жив письменник, на території музею доглядають за садом і квітником та бережуть пам’ять про Короленка, який свого часу чимало зробив для Полтави.
Обкладинка Юлії Сухопарової
Цей матеріал було підготовлено за фінансової підтримки Європейського Союзу. Його зміст є виключною відповідальністю ЗМІСТу і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
