Поки військові захищають цілісність України на фронті, волонтери разом з полтавцями стали для них надійною опорою та підтримкою.
Голова організації «Полтавський батальйон небайдужих» Наталія Гранчак має досвід у волонтерстві. У цьому інтерв’ю вона розповіла про об’єднання полтавських волонтерів, актуальні потреби військових та важливість кожної гривні для допомоги.
Як для вас розпочалася ця війна?
Більшість з моїх закордонних друзів ще з осені казали про напад Росії на Україну. Наприклад, у Німеччині ЗМІ дуже багато писали про це. Вони дивувалися, що ми ніяк не реагуємо. Але коли Верховна Рада прийняла рішення, що Кабмін може протягом трьох місяців сам розпоряджатися бюджетними коштами — я все зрозуміла. Не треба було жодних слів, красномовнішого рішення існувати не може. Виходить, що спочатку ти був впевнений, що повномасштабного вторгнення не буде, а потім стало важко усвідомити, що відбувається.
23 лютого, за день до початку повномасштабного вторгнення Росії на територію України, ми зібралися: я, архієпископ Федір, Олексій Сердюков, Олександр Скрипай, інші люди. Була інформація про завтрашній напад, тому ми мали б бути готовими: скласти речі, подумати про можливість вивезти дітей та жінок. Коли я прийшла на зустріч, побачила, що крім мене, ніхто нікуди не збирається. Говорячи простою мовою, «морозяться», а мене кудись відправляють.
У будь-якому випадку, я склала наплічник, попросила всіх близьких зробити те саме. Лягла спати й коли прокинулася, отримала ряд повідомлень: «Ну що, почалося, збирайся». Потім написала Владиці, він теж підтвердив, що Росія напала на Україну та запросив на нараду. О 8 ранку він зустрівся зі священниками, після цього ми зібралися тією ж компанію, що і ввечері 23-го. Паралельно велика когорта волонтерів, активістів, діячів, депутатів різних рівнів, полтавців, які завжди підтримували акції Батальйону, самоорганізувалися і самі запропонували: «Можна ми працюватимемо у Соборі?». Так і почалося — звичайно, всі залишилися у Полтаві.
Полтавці самоорганізувалися. Собор став їхньою територією і вони почали наводити тут волонтерський лад
Зараз більшість волонтерів у Полтаві об’єдналися. На яких принципах функціонує це об’єднання?
Як і у 2014 році, хаос став порядком. Звичайно, що ми з архієпископом Федором теж докладаємо для цього зусиль. Мені дуже подобається як все зараз влаштовано. Ми намагаємося сповідувати принцип схожий на церковний. Там є єпископи, вони всі рівні між собою, і є очільник-митрополит. За ним є право вести зібрання, робити оголошення, але рішення завжди соборні.
Насправді такі принципи ми завжди сповідували у «Полтавському Батальйоні Небайдужих», ще з 2014 року. Це одна з запорук успіху організації. Ми збираємо лідерів: кожен з них займає свою нішу і починає у ній працювати. Волонтери інших об’єднань або доєднуються до нас, або ми активно взаємодіємо з ними.
Наприклад, Наталія Панченко координує волонтерів і ми домовилися, що їх не шукаємо. Координацією складів займається Юлія Городчаніна: вона прекрасно справляється з цим. Медичним напрямком — Вікторія Лоза. Відвантаження координує Ігор Окіпнюк, Давид Джалагонія організовує евакуації. Інна Якобенко працює з гуманітарними вантажами з-за кордону.
Один народний депутат, що просить його не називати, зробив на складі організації великий логістичний хаб. Туди приходять щодня по 5 фур, які розподіляються на Харків, Суми, Охтирку. Багато працюють співробітники Yoda Consult. Саша Сиротенко добре знає, що робити, адже має вже 8-річний досвід волонтерства.
Дуже багато людей долучені — прошу вибачення якщо когось не згадала, але це реально десятки напрямів. Ми довіряємо волонтерам і вони відчувають, що можуть реалізуватися у своїй роботі.
Тобто структуру, яка є зараз, вибудовують самі люди, самоорганізовуючись. Наше завдання — зберегти те, що робимо зараз, і після війни. Тому що структура дуже сильна, сильніша, ніж у 2014 році. Ці люди готові перевернути світ.
Як ви думаєте, у чому секрет «Полтавського Батальйону Небайдужих»?
Я почала б з 2014 року. Мабуть, своїм здоров’ям, своїми силами ми завоювали авторитет у людей. 24 лютого, коли ми зібралися за кілька годин після початку війни, Олексій Сердюков запропонував говорити про Собор, про «Полтавський Батальйон Небайдужих», бо до нас є довіра.
Нам не потрібно було починати все з нуля, розкачувати цей маятник. Достатньо було сказати, що ми займаємося волонтерською допомогою. 25-го я зробила публікацію у соцмережах і ми до вечора зібрали 1,5 млн грн на потреби війська. Не кажу вже про те, що 26 лютого я не могла дійти до Собору. Мене не пускали, тому що не знали хто я така. Люди самоорганізувалися та працювали. Собор став їхньою територією і вони почали наводити тут волонтерський лад.
Як змінилася організація роботи, у порівнянні з 2014-м роком?
Якщо порівнювати з 2014 роком, все набагато технологічніше і системніше, це природньо. Тоді, 8 років тому, ми не знали, що війна — це надовго.
Тепер ми вибудовуємо роботу системно та ефективно. Спочатку продумуємо кожен процес, вирішуємо хто буде його адмініструвати, а потім запускаємо. У логістичному хабі, наприклад, виведена мапа онлайн переміщень вантажів Європою. Телеграм-канал «Ми готові. Полтава» часто дозволяє закривати потреби протягом години.
Але це все інструменти — головні тут люди, які готові підтримувати ресурсами, працювати фізично, приносити останнє, брати до себе евакуйованих на проживання. Найбільший вклад у нашу майбутню перемогу вносить саме колективний полтавець: небайдужий, готовий допомагати усім чим можна. Тепер про нас вже можна говорити — «Полтавський полк небайдужих”»
Виходить, зараз можна сміливо говорити про повне взаєморозуміння та єднання полтавських волонтерів?
Зараз немає того, що було у 2014 – 2016 роках. Люди не ідентифікують себе лише зі своїми організаціями. Насправді я теж була готова поступитися ім’ям Батальйону Небайдужих — взагалі забути цю назву.
Ще один приклад: коли відвантажується допомога у Луцьку, Чернівцях, Львові, волонтерам там не принципово на яку східну область її направляти. Головне, що допомога йде на цей напрямок, нам довіряють тут, на місці, її розподіляти. Зникла географічна прив’язка до сходу та заходу: Україна стала Україною. Це зробила війна.
Ми всі добре розуміємо — мало відстояти Україну, треба потім її відбудувати.
Як волонтери взаємодіють з владою?
У воєнний час має бути чітка вертикаль влади й повинні дуже чітко виконуватися накази, щоб досягнути перемоги. Хаос — це точно не друг під час війни.
Зараз війна і ми всі — армія. Керівник гуманітарного обласного штабу Катерина Рижеченко допомагає нам координуватися в роботі, узгоджуватися між собою. Якщо є якийсь запит від обласної адміністрації, ми реагуємо на нього. Водночас якщо проблеми є у нас – ми озвучуємо їх.
Це, мабуть, те, чого не вистачало у 2014 році і те, про що б варто було мріяти. Чомусь волонтерство було волонтерством, а державна система – державною системою. Вони не були інтегровані між собою, зараз ситуація змінилася.
Є перспектива говорити, що така взаємодія залишиться і надалі?
Після цієї війни, дякувати Богу, відпрацюється певна система взаємодії держави з волонтерськими організаціями. Вони не можуть злитися, бо мають різне призначення, але є повна взаємодія. Тим більше ми всі добре розуміємо – мало відстояти Україну, треба потім її відбудувати.
Частково ця робота ляже на державу, яка отримуватиме допомогу від великих макроекономічних фондів. А частково — на громадські організації, благодійні фонди та різні об’єднання. Вже зараз варто розуміти, як ми будуватимемо роботу в майбутньому, щоб досягти успіху.
Чи долучаються до допомоги полтавці, які зараз мешкають за кордоном?
Вони підтримують, присилають посилки, збирають гуманітарні вантажі: передають багато допомоги. З 2014 року вони утворили свої ГО в інших країнах, через них працюють. Величезна, дуже велика робота ведеться.
Люди розуміють, що їхні 20 гривень для армії теж роблять свою справу
Які зараз основні потреби/напрями роботи?
З 2014 року ми ніколи не купляли зброю, тому що «Полтавський Батальйон Небайдужих« — прицерковна організація. Нашим головним завданням були засоби захисту: бронежилети, каски, прилади нічного бачення, тепловізори. Все, щоб людина могла себе захистити. Зараз ми теж концентруємося на цих напрямах. Наприклад, збираємо кошти на тепловізори для бійців тероборони Полтавщини на платформі ЗМІСТ – вже вдалося залучити понад 300 тис. грн з необхідних 1,5 млн грн. Вже вдалося придбати понад 50 тепловізорів, але потреби ще дуже великі.
Розповім про ще одну причину, чому ми обрали саме цей напрям. У 2014 році, ще у перший місяць війни, ми закупили прилади нічного бачення. Вони були менш технологічні, ніж зараз — дозволяли бачити десь на 200 метрів.
Олександра Сиротенко, яка займалася і займається закупівлями, попросила направити один в Авдіївку. Потім подзвонили хлопці й говорять: «Якби цього приладу не було, ми б уже загинули. Йшли на засідку, але через нього побачили теплі тіні та змогли вийти живими, потрапити до своїх».
Це був глибокий момент внутрішнього перевороту. На жаль, зараз є проблема з бронежилетами і касками. Це те, про що ми мріємо.
Час від часу люди говорять, що соромляться робити маленькі внески. Начебто ця допомога не буде значною
Я такого не бачу. Люди розуміють, що їхні 20 грн теж роблять свою справу. Водночас хтось надсилає і набагато більші суми — і 40 тис. грн, і 50 тис. грн. Кожен допомагає у міру своїх можливостей. І якщо перерахувати 5 разів по 20 грн — це вже 100 грн.
У 2014 році я була біля Собору і до нас зайшла бабуся: вже кволенька, згорблена. Вона точно була тут вперше і запитала, чи приймають допомогу. Ця бабуся принесла дволітрову пляшку води. Уявіть: вона приїхала Бог зна куди, виділила з пенсії гроші й ідентифікує себе частиною допомоги, частиною захисту своєї землі. Це особливий момент, який я згадую з великим трепетом. І таких людей дуже багато.