Російсько-радянська імперія свого часу відкрила універсальний спосіб руйнування культур: знищуєш спільноти творців, замінюєш їх гуртами виконавців. Цей метод послідовно застосовували в Україні й отримали результат: здатність суспільства працювати для розвитку істотно постраждала.
Своєю людожерською політикою імперія трансформувала освіту, обмежила й цензурувала культурні процеси, насадила зосереджений на виживанні спосіб життя. З роками це змінило ментальність українців, але не вбило ідентичності.
Понад три десятиліття тому радянський союз упокоївся, але по-справжньому його тінь з України почала відступати тільки з початком повномасштабного вторгнення росії. Кращого часу для формування візії країни годі й шукати, однак для цього не обов’язково шукати щось нове. Історія Полтавщини зберігає приклади успішної побудови мережі спільнот, на ґрунті яких виростала українська культура.
Нагадати про ці кейси самоорганізації до Полтави приїздив економіст і стратег, декан Києво-Могилянської Бізнес-Школи Олександр Саврук. У інтерв’ю ЗМІСТу він розповів про феномен українського лідерства, основний недолік сучасної освіти, а також потребу переходу від логіки виживання до логіки розвитку.
Подолання колоніального спадку
Століття виживання в умовах агресивної політики сусідніх держав зміцнили здатність українців до організованого спротиву. Вчитися ж продуктивному об'єднанню доводилося радше всупереч обставинам.
«Наше суспільство сотні років вдосконалювалося в тому, щоб боротися з різного типу кризами: війнами, голодом, совєтським і царським режимом. Ми маємо одну засадничу проблему: у своїй культурі не дуже вміємо або відчуваємо, як працювати разом у розвиток, а не просто виживати. Це зовсім інша логіка мислення, інша природа енергії, що не передбачає залучення до процесу. У нас, на відміну від європейських спільнот, немає відчуття, як би нам було краще взаємодіяти зі зрозумілим для нас результатом».
Препароване тоталітарним режимом суспільство здатне забезпечити базову потребу – збереження свого існування. В інших питаннях його поступ обтяжений. Олександр Саврук говорить, що подолання проблеми має початися з її усвідомлення й звернення до взірців минулого, які, попри всі перешкоди, займалися розбудовою української культури. Ця місія була справою життя окремих діячів і цілих родин.
«Кожного разу, коли з’являється яскрава особистість, вона постає не одна. Поруч з’являється багато інших, які чомусь пов’язані й впливають один на іншу. Вони не просто виживають, а створюють і позначаються саме через набір рольових творчих спроможностей».
Історична Полтавщина належить до осередків пасіонаріїв, які генерували нове й втілювали проєкти попри спротив імперії. Оптика цих людей налаштована на майбутнє, чиї перспективи виходять за межі окремого життя.
Особливості українського лідерства
Схопити суть явища в назві важливо для його розуміння й представлення. Олександр Саврук говорить, що найменувати українських змінотворців словом «еліта» некоректно, адже на його значення вплинув контекст використання росіянами.
«У російськомовному поняттєвому просторі еліти трактуються як люди при владі та грошах. Це не збігається сутнісно з українським традиційним підходом до еліт, оскільки у нас інституційно були інші варіанти, не такі, як в сусідній імперії, де право на владу утверджували через фігуру Бога. Елітами там вважали людей, які сидять на вершині якоїсь піраміди, що вже well-established (англ. укорінені). Коли ми говоримо про еліти у нас, йдеться про інший тип людей, які спроможні брати відповідальність, генерувати рішення, які потім можуть реалізувати в ширших системах».
Продуктивне середовище для розвитку культури тримається на лідерах, правильних ідеях та можливостях об’єднуватися довкола них. Питання полягає в тому, чи готова культура мати таких людей.
«Цей типаж людей у нас, на жаль, нереалізований. Вони можуть бути потенційно спроможними до чогось елітами, але культурно ми їх не бачимо, не сприймаємо й не використовуємо. Людина з такими якостями, на жаль, сьогодні ще може пасти корів».
У минулі століття Полтавщина стала осередком мережі активних людей, на яких трималася освіта й культура, які своєю діяльністю компенсували відсутність інституцій.
Розквіт України корінням з Полтавщини
Спроможних творити, відкривати школи, економічно розвивати регіони, вкладати гроші в будівництво й підтримку церков дала Україні Полтавщина. Таких діячів Олександр Саврук називає людьми-інституціями, які завдяки своїй активності й чіткому усвідомленню, куди докладати енергію, здатні створювати нове. До них належать Григорій Сковорода, Ярема Вишневецький, Петро Ротач, Софія Русова, представники родів Маркевичів, Ґалаґанів, Скоропадських, Тарновських і десятки інших особистостей, які реалізували українську ідентичність, комунікували й об’єднувалися. Внесок цих людей не виміряти вкладеними в проєкти фінансами.
«На Полтавщині така кількість імен, що робила неймовірний вклад в побудову систем, які є перспективними, що їх треба перераховувати годинами. Не всі вони працювали через гроші, це важливо розуміти. На які гроші будували пам’ятник Котляревському? Багатіїв якихось? Дві третини на пам’ятник зібрали селяни Полтавської й Чернігівської губерній».
Паралельно з активними спільнотами в розбудову культури вкладалися меценати. Коштом уродженця Полтавської губернії Григорія Ґалаґана відкривалися заклади освіти, серед яких особливе значення має колегія Павла Ґалаґана, створена й названа на честь передчасно померлого сина мецената.
«Він створив школу, яка дала майже 40 академіків з хлопчиків. Агатангел Кримський, Олександр Богомолець з тої школи, представники Розстріляного відродження – Павло Филипович, Михайло Драй-Храма. Там викладали Мурашки, Анненські. У колегії створили таке середовище, яке потім лягло в основу інтелектуальної освіти України», – говорить Олександр Саврук.
Історія Полтавщини має приклад швидкого розвитку краю у 17 столітті, коли за менш ніж два десятиліття населення території зросло в понад 50 разів: із 4,5 тисячі до 230. Йдеться про задніпровські володіння Яреми Вишневецького.
«Були створені умови, які дозволили людям приїхати, розгорнути діяльність і тяга була на збільшення. Це зроблено завдяки одній людині – Яремі Вишневецькому, якого списали свого часу, бо він став на бік Петра Могили в православній церкві замість московської гілки, а потім покатоличився. Попри це він був дуже зацікавлений в розвитку України у своєму баченні того, у який спосіб це робити в економічній, культурній та релігійній площині. Підтримував Мгарський монастир та інші православні церкви».
Збереженням української ідентичності в найскладніші часи існування в складі російської імперії займалися козацькі роди Полтавщини.
«Оскільки я з Прилуцького козацького полку, то говорю про людей, які були в тій частині Полтавської губернії: Маркевичі, Галагани, Скоропадські, Тарновські. Від Маркевича пішла логіка появи нової генерації. Микола Міхновський створив візію самостійної України. Сім’я Міхновських дала генерал-хорунжого Армії УНР Василя Совачова. Юрій Міхновський був останнім настоятелем Софії Київської, якого знищили у 1937 році. Микола Міхновський прочитав свою «Самостійну Україну» в домі Русових у Полтаві вперше у 1900 році. Він і Совачови вплинули на формування Петлюри як політичного діяча».
Особливістю культурного життя Полтавщини, на якому акцентує Олександр Саврук, є мережевий тип взаємодії її лідерів. Сотні пов’язаних між собою людей спілкувалися й обмінювалися думками, на основі спільних ідей і цінностей працювали кожен у своїй ролі.
Розквіт цих спільнот заклав основу сучасної української культури, однак її розвиток постійно стримувала імперія, активізувавшись у добу радянського союзу в формі відвертих репресій і фізичного знищення. Наша постколоніальна культура за роки зовнішнього керування втратила можливість працювати над власними інституціями, компенсуючи це діяльністю мереж активних людей. Здобута незалежність нині дозволяє виправити ситуацію. Відправна точка для цього – освіта.
Налаштування фокуса освіти
Успадкована від радянського союзу система державної освіти України загрузла в імітації на всіх рівнях. За інерцією вона продовжує продукувати виконавців із набором навичок.
«Наша освіта – це сталінська система 20-30-х років, яка сутнісно походить із часів імперії. Це універсальна англійська система, яка була створена для того, щоб формувати по всьому світу в імперії виконавців для індустріальної епохи. Для того, щоб перепакувати цю логіку, треба вийти за межі: потрібно мати силу стратегічно та якісно іншої ідеї, яка визначається тим, який продукт ми хочемо отримати».
Як декан Києво-Могилянської Бізнес-Школи, Олександр Саврук займається організацією освіти. З його точки зору, зміни в цій сфері потрібно починати з переосмислення її мети й відповіді на питання, кого ми виховуємо: виконавця чи лідера.
«У раба можуть бути компетенції й навички. Закон закінчується тут, про ці речі у ньому не йдеться. Вимоги для школи й університету в цьому ключі не ставлять. Нормальна освітня система фокусується навколо розвитку спроможностей: творчих, лідерських. Думати самостійно, створювати, аналізувати, а не просто виконувати задачі. У нас відсутній рівень лідерства. Наша система на ці теми не заточується».
З цієї причини комплексно вдосконалити наявну систему освіти неможливо й позбавлено сенсу. Вона не формує наділений спроможностями й чеснотами тип людини, який має шанси на успіх у цьому світі. Саме тому спроби покращити освіту перетворюються на імітацію.
«Ми не говоримо про рівень налаштування системи, не говоримо про налаштування освітнього управлінця. Наприклад, директора школи. За правильного керівництва школа може бути радикально якіснішою за інші. Потрібен лідерський тип керівника, який би бачив, балансував і працював, зокрема й з громадою. Розв’язував політичні, фінансові питання».
Формувати суб’єкта, який може створювати, а не бути жертвою ситуації, – місія й виклик для сучасної української освіти. Історія свідчить, що це цілком здійсненно.
Обкладинка Юлії Сухопарової