У часи суспільних потрясінь література, освіта й гуманітарна політика держави важливі для збереження країни. Кризові ситуації дають їм поштовх для розвитку.
ЗМІСТ поговорив з письменницею, ученою та видавницею Мариною Гримич про перспективи для українського книжкового ринку, кризу в освіті та роман про майбутнє без історії, чиї події розгортаються у селі на Полтавщині.
Українська книга під час війни: нові можливості
До 2022 року українське книговидання перебувало в складній ситуації, а в умовах повномасштабної війни постало перед додатковими викликами. Марина Гримич знає книжковий ринок зсередини як письменниця та директорка видавництва «Дуліби». На основі власних спостережень вона виділяє три напрямки позитивних зрушень у галузі за останній час.
Перший – закордонні видавництва виявили масовий інтерес до української літератури, якого не було донедавна. Вони зв’язуються з видавцями й активно купують права на книги. Твори українських авторів дістаються книжкових ринків інших країн.
Другий момент – війна підштовхнула українців до зміни мовної ідентичності. Марина Гримич, як дослідниця антропології війни, побачила цю тенденцію під час експедиції у спілкуванні з жителями прикордонних областей – Сумщини та Чернігівщини. Процеси українізації відбуваються там попри істотно русифіковане мовне середовище.
«Я співпрацювала з навчальним закладом у Чернігові, який проводив студентську етнографічну експедицію влітку минулого року в населених пунктах, що були під окупацією. Не лише серед міського населення, а й серед сільського, яке роками було російськомовним. Студенти не зацікавлені в тому, щоб вигадувати те, чого немає. Вони просто зібрали інформацію, що люди зараз українізуються».
У перспективі ця суспільна налаштованість розширює коло потенційних читачів української книги.
Третій аспект – стирання межі між читачем і автором. Можливості для висловлення, які дають соцмережі, мотивують користувачів писати й публікувати свої роздуми, що зрештою можуть лягти в основу друкованих творів.
«Спершу читачі пишуть дописи про прочитані книги, а далі самі щось пишуть. Почалася війна й вони почали писати свої рефлексії щодо цього. Я бачу, як з’являється дуже багато авторів. Досвідчені письменники чи письменниці бояться братися за цю тему, а молоді – ні. Пишуть щоденники, звертаються до видавництв і ті беруться за публікацію, тому що ця тема дуже актуальна. У своєму професійному колі я спостерігаю, як з’являються нові імена. І це ще один поштовх: природно, що вони пишуть українською».
Криза в освіті: локальний та глобальний вимір проблем
Українська освіта уражена імітацією на всіх рівнях. На це вказують кадрові проблеми у школах та університетах, відсутність усвідомлення стратегії й мети виховання учнів та студентів, криза «виробництва» наукових ступенів. Успадкована від радянського союзу освітня система не здатна відповідати на виклики сучасності, проте саме на неї покладена місія формувати інтелект і світогляд нових поколінь українців.
Марина Гримич має ступінь доктора історичних наук, викладала та займалася дослідницькою роботою у вишах України та Канади. Вона пропонує розглядати явища в українській освіті як частину світових процесів.
«В усій світовій освіті сталася криза. Це сталося під час ковіду, бо люди перейшли на онлайн-навчання, але не всі діти можуть цілий день витримувати за комп’ютером без живої комунікації. Крім того, у розвинених країнах не всі діти, як не дивно, мають комп’ютери. Мені розповідали, як після першого року ковіду у США дуже багато дітей із бідних сімей безнадійно відстали від програми. Цей перехід на онлайн-освіту, з одного боку, врятував ситуацію, а з іншого – вказав на недоліки віддаленої освіти».
Марина Гримич викладала в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Двічі працювала як дослідниця в Альбертському університеті в Канаді. Вона говорить, що закордонні університети також зіштовхуються з проблемами й шукають рішення. Для України важливо долучитися до цього пошуку, не ізолюватися від світових тенденцій, аналізувати позитивний досвід і використовувати те, що можна застосувати.
«Я приїхала до Альбертського університету, де викладала 10 років тому, і побачила, що це два різні університети. Вони намагаються змінити структуру, адміністрацію, перейти на нові рейки. Але воно не працює так, як було. У мене більше дослідницька робота, не викладацька, а це те, що я чула від викладачів: вони дуже нарікають і дуже розгублені. На український контекст треба дивитися з точки зору світових процесів. Два роки [пандемії – прим. авт.] – це дуже багато. Це був стрес для світової освіти – і вищої, і середньої».
Досвід викладання в університеті імені Шевченка та керування кафедрою етнології та краєзнавства цього вишу дав Марині Гримич змогу відстежити внутрішні проблеми української вищої освіти.
«Я мала багато питань до системи захисту дисертацій. На мою думку, у деяких галузях було перевиробництво вищої освіти. Створили надто багато навчальних закладів, щоб все одно люди гналися за цією вищою освітою тільки як за способом десь просуватися».
На думку дослідниці, особливо гостро проблема стояла для приватних вишів, де ніхто не стежив за якістю освіти.
«У Могилянці, КНУ чи центральних університетах областей є багаж постсовкових часів, проте вони мають і певний стандарт якості. А приватні виші працюють, щоб швидко-швидко зробити, заробити гроші: дати бакалавра чи магістра незалежно від того, ходив чи не ходив. Різними шляхами, прямими й непрямими, дістати цей диплом».
Прикметно, що навчених у таких вишах фахівців урівнюють у правах із випускниками закладів, які дають серйозний рівень підготовки.
«Вугледар-2099»
У 2021 році вийшов друком роман Марини Гримич «Вугледар-2099», де змальоване майбутнє українських територій після розпаду росії. Локаціями для розгортання подій твору стало однойменне місто на Донеччині та село Піски Удайські на Полтавщині. Перше – університетський і технологічний центр світового значення, друге – «ковбойська околиця чорної діри», де мешкають старовіри-комзомольці за своїми традиційними порядками.
З легкою манерою викладу й іронічним тоном роман ставить питання майбутнього української освіти, політичного ладу, ставлення до історії та осмислення її ролі в житті суспільства.
Марина Гримич говорить, що ретельно обирала локації для подій твору. Спершу досліджувала місцевість, де розмістить університет майбутнього.
Вугледар – місто друзів та подорожей письменниці, що під час повномасштабної війни стало однією з найгарячіших точок протистояння ворогові. Перспектива його відновлення, як і всіх територій фронтової зони, – максимально невизначена. Руйнування, психологічно травмоване місцеве населення, замінованість стануть перешкодами на шляху до відбудови й розвитку міста та населених пунктів регіону.
Марина Гримич вважає, що ризик спустошення цих територій після завершення війни потрібно мінімізувати, адже від цього залежатиме майбутня реінтеграція.
«Мені здається, що коли ці території стануть більш-менш безпечними, усі будуть зацікавлені в їхньому відновленні. Бо якщо так лишити, то це породить ризик чогось нового. Обов’язково туди потрібно вкладати інвестиції в матеріали й у людей. Люди там мають побачити, що бути в Україні у 10 разів краще, ніж отам через кордон. Щоб вони відчували, що ця держава крутіша, за нею майбутнє. Це освіта їхніх дітей, це порядок, матеріальне забезпечення, задоволення культурних потреб. Мені здається, тільки так може бути, бо якщо лишити все напризволяще, це стане зоною ризику».
Іншу локацію – Піски Удайські – письменниця обрала, адже понад 30 років пов’язана з цим місцем.
«Я завжди пишу про ті місця, про які більш-менш обізнана, тобто не вириваю з карти. Ту місцевість я знаю, бо після Чорнобиля ми купили там хату, щоб вирощувати екологічну їжу. Вона розташована в яру, де відбуваються події роману. Оскільки роман із гумором, то ця топоніміка, топографія, рельєф і саме місцеве населення має дух, який можна назвати ковбойським. Туди й центральна влада дуже не втручається. Така собі автономія.
Напевно, я підставила себе трішки, адже знаю, що дехто образився, що я саме на цій території розмістила цей анклав, він випадає з географії. Але, з іншого боку, я хотіла прославити принаймні той шматочок, який знаю. Показати, як там класно: гумор, усю цю обстановку, романтику».
Чи можливе майбутнє без історії
Однією з центральних думок роману «Вугледар-2099» є ідея майбутнього без історії. Мисленнєвий експеримент, який пропонує читачеві авторка, полягає в роздумах про перспективи існування суспільства, яке забуло своє минуле, живе сьогоднішнім днем та дивиться в майбутнє, а не «голосить з приводу сконструйованих істориками ілюзорних картинок».
У зображеному Мариною Гримич майбутньому історію виключили зі шкільної програми, а сама ця наука стала справою виключно вчених – людей «із холодною головою і стабільною психікою». Своїм твором авторка також вдається до критики розмивання розуміння історії у суспільній думці. Вона проблематизує конфлікт між фахом та інтерпретацією цього фаху аматорами.
«Є історія фахівців, а є аматорська історія, де кожен, хто відкрив книжку й прочитав її, вважає себе істориком. Чи так само політиком або етнографом. Я не засуджую, бо це є особливість нашого часу: кожен має право висловлювати свої думки. Це цілий рух: аматорська історія, лінгвістика, етимологія чи літературознавство. Останнє дехто навіть не вважає наукою, бо вважає, що це інтерпретація. Кожен може інтерпретувати, як він хоче, це його право. В історичному колі дехто дуже серйозно й болісно це сприймає – існування паралельної аматорської історичної науки.
Хотілося б просто це заборонити й щоб історією займалися тільки спеціалісти, тому що це два різні наративи. Так воно в усьому світі, бо не можна усі нюанси розповісти, наприклад, у підручнику школи, щоб пояснити, яка суперечливість цієї політичної особи. Підручники, базовані на цьому, – біле й чорне. Історія ж уся різноколірна».
Нині для України перевідкриття історії стає складовою формування національної свідомості. Висловлена у творі ідея відмови від історії – нереальна, адже її можливість багато в чому ґрунтується на відсутності росії в тому вигляді, у якому вона зараз існує. Також роман привертає увагу до того, як тлумачення історії перетворюють на інструмент управління суспільством і яку дезорієнтацію може внести засилля інтерпретацій.
«У загальному дискурсі ми маємо більше дивитися на сучасне й майбутнє, ніж на минуле. Це моя думка, я розумію, що вона відрізняється. Тому що коли ми починаємо плести дурниці про дуже серйозні й складні для розуміння речі, це може нашкодити більше, ніж взагалі не давати можливості говорити на ці теми».
Письменниця розуміє, що у сучасному світі жодна сфера наукової думки не уникне профанації. Боротьба з цим лежить у полі відповідальності фахівців, адже їм потрібно навчитися поширювати знання так, щоб їх можна було легко засвоювати й не вдаватися до аматорських тлумачень.
Обкладинка Юлії Сухопарової