За місяць до повномасштабного вторгнення учитель з двома вищими освітами Сергій Маник разом з другом став до лав територіальної оборони. Через рік він напише: «Ми вистояли. Героїчно утримували свої позиції. Жодного метру не було віддано ворогу».
За спиною колишнього педагога, який став воїном, – оборона Полтавщини та Сумщини й утримання українських позицій під Бахмутом. Сьогодні Сергій Маник служить заступником командира роти з морально психологічного забезпечення 3-ої стрілецької роти 147 батальйону 116-ої бригади територіальної оборони.
В інтерв’ю ЗМІСТу він називає своїх побратимів героями, розповідає про військову службу й Парасковіївку на Донеччині, яку не забуде вже ніколи.
Замість навчального класу – служба Україні
У січні 2022 року Сергій Маник зайшов до класу й сказав своїм учням, що має для них важливе повідомлення: він звільняється і йде на військову службу. Понад 6,5 років чоловік віддав вчителюванню:
«Одного разу стало зрозуміло, що щось намічається і мій друг сказав, що ми не можемо двіжуху пропустить. Є таке слово "пасіонарій". Це нам потім уже сказали, що це про нас і нам так сподобалося. Ми з другом не служили, у нас немає військових кафедр і працюючи в школі у нас був карт-бланш. … 20 січня ми пішли і підписали контракт з лубенською теробороною і ще місяць я не говорив рідним. Місяць вони мене питали чого я не в школі, а я, знаючи їхню реакцію, просто клав у багажник речі, їхав у кафе переодягався. Тільки потім вони помітили берці і кажуть, що щось нечисто».
23 лютого ввечері тероборонівцю телефонували знайомі й казали, що він дарма пішов на службу, а наступного дня о шостій ранку він отримав повідомлення з вимогою усім терміново з’явитися у частину. На той момент Сергій Маник перебував під Лубнами і першим його завданням була охорона важливого об’єкта. Потім він займався адміністративною роботою про різноманітні дані, складання нарядів тощо.
Наступним етапом стало навчання на зв’язківця й отримання звання молодшого сержанта. Невдовзі за успіхи на службі Маник став молодшим лейтенантом.
Ось так цивільний Сергій став військовим з позивним «Брама». До 10 січня вони з побратимами прикривали кордон Сумщини. Хоча боїв не було, обстріли майже не припинялися. Тероборонівці орієнтувалися, що надовго лишатимуться на цих позиціях і обживалися, аж раптом командир батальйону припинив усі відпустки. Військові отримали наказ на висування на Донеччину.
Бої з ворогом
«Брама» каже, що заїхавши 16 січня на бахмутський напрямок він бачив дещо більше за багатьох солдат, бо має відповідальну посаду. Якщо солдати виходили на позиції, а потім мали відпочинок, то командування підрозділу безперебійно опікувалося забезпеченням, наявністю боєкомплектів та продуктів.
«Якби питали, чи ми готові, то більшість би сказала, що ні. Завжди є перелік речей, яких солдат потребує, завжди чогось не вистачає. Усе залежить від командування, прямих командирів рот. До прикладу, коли я обирав роту, то я попросився до командира. Відчував, що там для мене буде весело, бо він постійно ганяв особовий склад. Якщо у решті рот крізь пальці дивилися на деякі речі, то наш командир одразу сказав, що нас не омине пряма участь».
Чимало тероборонівців почали купувати спорядження, щоб бути готовими до наказу вирушати у зону бойових дій, якщо він буде. У перші дні повномасштабної війни у тероборону йшли, щоб захищати конкретно свої громади, а вже згодом ТрО прирівняли до ЗСУ з можливістю поїхати на виконання бойових завдань у будь-яку точку країни:
«Звісно, кожен міг сказати, що не підписувався на це, але й кожен дав присягу країні. Це не було новинкою для нас. Одразу закинули на кордон і довго ми були у близькій до бойової обстановці. Наш підрозділ обстрілювали, хоча ми просто в полі були. Наша рота приймала удар і ми жартували, що якби не ротний, то нас може це б і оминуло. І все це окупилося коли почалося, як я всім кажу, пекло. Там було пекло. Як ви уявляєте, так і було».
Бахмутський напрямок
Усі жахи війни, які можна уявити, знає Бахмутський район. Їх бачила й полтавська тероборона. Травми, смерті, вбивства, частини тіла, обпалені війною домівки та автомобілі.
Підрозділу «Брами» випала задача статично утримувати позиції у населеному пунктів у Парасковіївці:
«Нас обстрілювали, наступали, все як каже ТікТок. Зранку кілька годин мінометний обстріл, 2-3 години нас штурмують, потім це все повторюється, а на вечір люди відпочивають. Теж треба відпочити. У військових фільмах завжди на задньому фоні є звук, де щось летить і розривається. Я думав, що накладений спеціально, але усі відео, що я робив, завжди були з шумом. Позаду щось розривається, стріляє і ти до цього звикаєш й ніби не сприймаєш. Я днями дивився записи, то завжди щось є».
Третя рота воювала проти вагнерівців, яких Україна уже визнала терористами. Якось бійці перебували неподалік Соледару і Парасковіївкою, поряд було село Благодатне. 26-27 січня тероборонівці знайшли у фейсбуці відео, де вагнерівці стоять перед знаком «Благодатне» і кажуть: «Освободили Благодатно. Идем дальше на мирное население».
Військові почали міркувати як діяти:
«Ми розуміємо, що це за 2 км від нас і ми стаємо в передню лінію. Тероборона стає, хоч всі так ставилися до неї. Почався прямий контакт. До цього були обстріли, вони намагаються йти, нас прикривають, але в моменті командири роти, підрозділів і я задумалися, що нам робити. Ми відкрили карту і побачили, що нас можна легко обійти і в нас був лише день підготуватися. Командування знало, що Благодатне уже не наше і ми сповіщали про це теж. Наш командир взявся за план і мав РПГ, міни й гранати. Вирішили: давайте все пустим в діло».
Коли почався наступ, тероборонівці хвилювалися як мине перший бій. Військові знали, що коли протягнути перше зіткнення, далі буде легше. Перший бій багато військових не витримували й покидали позиції, але їхня рота витримала. Далі пішов азарт. Кожен воїн рахував скільки поклав ворогів й стежив за ситуацією на фронті.
«У нас були люди, які відступали, але це не масово було. Люди тримали позиції. Коли вони штурмували, у хлопців з’являвся азарт. Вони починали робити те, чого не було раніше».
Про ці бої багато писали у соцмережах, а хлопці з третьої роти слідкували за повідомленнями про розташування ворога й проявили ініціативу, міркували як їх знищити. Ще колись кожен з них дивися на карту з позначенням бойових дій як на статичну, але тепер завжди дивитимуться на Парасковіївку, де відбивали штурми. Сергій Маник каже, що точно ніколи не забуде невелике село під Бахмутом.
Фронтова історія
Тактика найманців терористичної ПВК «Вагнер» була примітивною. Полтавській теробороні здалося, що російські командири не рахувалися з особовим складом й ті монотонно намагалися штурмувати кожен метр території.
«Дуже добре працює їхній танчик або міномет. Ми жартували, що коли ти не бачиш міномет, то це не означає, що його немає. Якось жартували коли хтось дістав цигарки і там напис про те, що куріння вбиває. Так ось, 120-ий міномет робить це швидше».
Росіяни намагалися зачепитися за кожну позицію, будинок і рухалися по метру. Попри великі втрати, вони не могли й не можуть просунутися на кілометр через потужний опір українського війська. Те, що роблять ЗСУ щодня – подвиги, за якими стоять незламні воїни, які щодня ризикують життям. До вашої уваги історія Сергія Маника:
Відео – Євген Чорний, Олена Стадник
Фото Юлії Сухопарової