09 листопада, 09:11
09 листопада, 09:11

Ніхто не може напевно сказати, де і як зародилося мистецтво вишивання, кому першому спало на думку перенести на тканину за допомогою ниток бачення світу. Через недовговічність ниток і тканин збереглися тільки зразки народної вишивки, датовані кінцем XVIII – початком XIX століття. Про це говорить Ірина Наніашвілі у книзі «Українська вишивка».

За даними археологів, літописців і мандрівників, основи мистецтва вишивання сягають глибокої давнини. Елементи українського орнаменту можна побачити в розписі посуду трипільських племен, а за свідченням Геродота, скіфи (мешканці причорноморських степів) прикрашали вишивкою свій одяг.

Дивлячись на орнаменти на кераміці трипільської культури, можна припустити, якими візерунками прикрашали одяг трипільці (Фото – vsviti.com.ua)

Мистецтво художньої вишивки існувало і за часів Київської Русі. Сестра Володимира Мономаха Анна – Янка організувала у Києві, в Андріївському монастирі, школу де молоді дівчата вчилися вишивати золотом і сріблом.

Італійський мандрівник Жільбер де Лануа, який перебував у 1412 та 1421 роках на території сучасної України, згадував, що рукавиці й шапки тутешнього люду оздоблювали вишивкою, дізнаємося з книги «Художнє вишивання» авторів Олени Гасюк та Марії Степан. 

У процесі розвитку і взаємодії з іншими народами, вишивка набула різноманітності технік і мотивів, залишаючись самобутньою. Український народ створював свій унікальний стиль, постійно його вдосконалюючи.

За часів натурального господарства у кожній родині самостійно виробляли все необхідне для життя. Зокрема ткали полотно і самі шили з нього одяг, прикрашали його вишивкою. Займалися вишиванням у вільний час зимовими та осінніми вечорами, у години відпочинку. 

Вишивали практично всі елементи одягу: сорочки, плахти, кептари, головні убори. Вишивку застосовували для оздоблення не тільки одягу, а й постільної білизни, рушників, скатертин, серветок. 

Готуючись вийти заміж, кожна дівчина, як правило, повинна була мати багато різних вишиванок. Більш заможні дівчата готували собі 50, 80, а іноді й 100 сорочок. Менш заможні дівчата вдягалися в сорочки з грубого полотна, але за оздобленням їх одяг нічим не поступався. Дівчата змагалися між собою в доборі візерунку, у композиціях елементу орнаменту, в майстерності вишивання.

Василь Васильєв. Вбирання молодої, кін. ХІХ ст., (Фото – ethnography.org.ua)

У XIX столітті мистецтво вишивання вийшло за межі домашньої творчості. З’явилися артілі та невеликі об’єднання вишивальниць. Вишивка стала промислом.

У XX столітті народна вишивка стала предметом досліджень. З’явилися музеї народної творчості у яких етнографи збирають унікальні колекції зразків художньої вишивки. 

Зараз на території України відомо понад 150 видів і способів вишивання. Сучасні народні майстри та професійні художники, працюють над відродженням, розвитком, популяризацією та вдосконаленням народної вишивки, про це говорить Ірина Наніашвілі у книзі «Українська вишивка».

Орнаментальні мотиви українських вишиванок сягають своїм корінням у місцеву флору та фауну, в історичну традицію. За мотивами орнаментів вишивки поділяють на три групи: геометричні (абстрактні), рослинні, зооморфні (тваринні).

Традиційний вишитий одяг полтавців (Фото – Полтавський краєзнавчий музей)

Народна художня вишивка України при своїй єдиній стильовій основі дуже різноманітна. В кожній області вона має свої відмінності. Отже, розпочнемо знайомство з особливостями регіональної вишивки  Полтавщини.

 Полтавські вишиванки

У вишивці Полтавського регіону, як сказано в книзі «Український рушник» авторів Алли Бойко та Валентини Титаренко, сконцентрувалися найбільш важливі локальні риси вишивання всієї Лівобережної України. Це виявляється у великій кількості та різноманітті технік, насиченості орнаментальними та рослинними формами, стійким збереженням традицій та сприйнятливістю до нових форм.

Серед багатогранності української вишивки полтавська посідає особливе місце. Головний художній ефект – не в багатстві кольорів та їх поєднанні, а у співвідношенні пастельних відтінків (винятком є червоний колір) блакитного, коричневого, зеленуватого, відтінків сірого та білого – найбільш поширених на Полтавщині, про це сказано в книзі «Полтавська народна вишивка» Тетяни Кари – Васильєвої.

На Полтавщині застосовують лиштву – лічильну гладь, полтавську гладь, мережки, вирізування, виколювання, або «солов’їні вічка».

Існувало багато народних методів фарбування ниток: корою дерев, корінням, листя, квітками, плодами багатьох рослин. На Полтавщині чорний та сірий кольори отримували від фарбування дубовою корою, а іноді сажею. Жовтий відтінок отримували від соку щавлю, лушпиння цибулі, гвоздики, квіток соняшника. Зелений з гарбузового листя, шкарлупи горіхів, блакитний з відвару лісової материнки, червоний з люцерни, бузковий – з шовковиці.

Нитки запікали в житньому тісті, після чого вони не втрачали свого кольору протягом тисячоліть.

Полтавська техніка вишивання білим по білому 

При вишиванні білим по білому утворюється малюнок високого рельєфу зі світлотіньовим моделюванням. Залежно від напрямку світла, візерунок по – різному то відбиває, то вбирає світло. Вишивка білим по білому - своєрідний художній засіб, який асоціюється з морозними візерунками, що знайшло відображення в народних піснях: 

«По білому білим шила,

Інеєм рубила,

Сороченьку чумаченьку,

Що вірно любила».

Вишиваючи білим по білому, майстрині для підкреслення світлотіні додають сіру, або сірувато – жовту нитку. Колористична гама при цьому формується на поєднанні м’яких, пастельних відтінків: сірого, зеленого, вохристого, коричневого. Вся увага приділялася декоративному вирішенню, за допомогою переходів від світлого до темних кольорів. 

Така техніка вишивки насичує її рухом. Майстри часто користуються протиставленням теплих та холодних відтінків. Більші частини орнаменту – розетки, ромби, трикутники та інші, вишиваються теплішими відтінками, ніби виступаючи на передній план, а дрібніші виконуються в холодних тонах, підкреслюючи рельєфність узору.

Вишивання білим по білому, яке до цього часу характерне для Полтавщини, зустрічається в інших регіонах України: на Вінниччині, на Прикарпатті, на Чернігівщині, що свідчить про широкі культурні зв’язки різних областей України та їх взаємовплив. 

Можна припустити, що традиція вишивання білим по білому, передувала поліхромному вишиванню, як більш доступний засіб, що пов'язаний з фарбуванням ниток.

В кінці XIX століття, замість домотканих ниток, починають використовувати фабричні яскраві нитки. Це кардинально вплинуло на всі сфери народного мистецтва ткацтво, килимарство, вишивання. Розпочали випуск альбомів з візерунками та орнаментами.

Сорочка жіноча додільна вишита біллю, орнамент геометричний та рослинно-геометризований - ламане гільце, дубове листя; хрести, квіти, безконечники. Чернігівська обл., Прилуцький р-н, с.Журавка (Полтавщина). Поч. ХХ ст. (Фото – honchar.org.ua.)

Вже з початку XX століття при вишиванні сорочок переважає контрастне поєднання червоного та чорного кольорів, відбувається творче освоєння нової гами й техніки. Контрастні вишивки швидко витісняють техніку білим по білому, які продовжують носити переважно люди літнього віку. Ідеал сорочки молодої дівчини, щоб рукава були щільно вишиті червоним кольором.

Полтавські рушники

«Я візьму той рушник, простелю, наче долю, 

В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров.

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю: 

І дитинство, й розлука, і вірна любов.»

Андрій Малишко

Особливе місце у вишивці Полтавщини займають рушники. Здебільшого полтавські рушники виконуються червоним та білим кольором, трапляється чорний, рідше інші кольори. Червоний колір – це колір радості, гідності, лідерства. Білий колір – абсолютної свободи, початку, чистоти, чорний колір – позиція протесту проти своєї долі.

На полтавських рушниках радість і впевненість межують з сумом і протестом, про що свідчать червоні та чорні візерунки. На рушниках Полтавщини не буває жодної зайвої лінії, кожен компонент візерунку має своє певне місце і значення.

Рушник займав чільне місце у побуті. Відповідно до тих функцій, яке він виконував йому надавалася назва: утиральник (цей рушник мав кілька видів: для обличчя, рук, ніг), стирок (це були рушники для посуду, столу і лав), покутній (його головним призначенням було декорування ікон, що як правило вішалися на покутті).

На Полтавщині, рушник досі використовують для художнього оформлення інтер'єрів. Це рушник навколо фотографій, портретів історичних постатей.

У весільному обряді рушник залишається головним атрибутом донині. Рушником пов’язували старостів, якщо на заручинах доходили згоди. Викуп молодої подавали на рушнику. Батьки нареченої благословляли молодих на спеціальних рушниках, а також зустрічали їх з церкви хлібом – сіллю на рушнику. Під час вінчання рушником зв’язували руки молодим. Молоді ставали на рушник під час вінчання. Тому дівчина до весілля мала вишити 15 – 20 рушників. Весільні обряди відрізнялися, навіть в селах, що стояли поруч, але рушник завжди був в центрі ритуалу.

На рушник приймали новонародженого. Довгим рушником – наміткою жінки покривали голову, чоловіки зав’язували рушник на поясі. Рушник був символом щасливої долі й пам’яті про родинний дім.

Найпоширенішими орнаментами, що використовувався в рушниках Полтавщини, були:

Берегиня – найважливіший елемент орнаменту, особливо весільного рушника. Зображується у вигляді квітки або квітучого дерева, букету або вазону. Берегиня символізує материнську силу жінки. То сама мати - природа, яка творить, захищає, оновлює та несе гармонію в життя.

Птахи – то символи людських душ. На родинних рушниках птахів вишивали при корені, середині стовбура і віття з обох боків дерева життя. Це свідчило про міцність та незнищеність роду. 

Ромби – символізують нематеріальне начало. Перетин його діагоналей утворює хрест - символ вічності.

Дуб – символ світового дерева, що росте в раю і з’єднує світи. Це також дерево бога грому і блискавки Перуна, бога сонячної чоловічої енергії, розвитку, життя. Наші предки шанували його за міцність, красу, довговічність. Вважалося, що в дубі живуть душі хоробрих воїнів і він має наймогутнішу владу над злими силами, оберігає людину від усіляких пошестей, від злого чаклунства.