Полтавщина втрачає свої соломʼяні хати, показала експедиція дослідників традицій проєкту «Хащі» у 2024 році. Доглянуті побілені хати під соломою або очеретом сьогодні можна побачити хіба на околиці Києва у музеї просто неба в Пирогові.
У цьому музеї кожна хатина, вітряк або церква розповідають про побут, традиції та ремесла різних регіонів України. Серед різноманіття експозиції представлена й народна архітектура Полтавщини. Хати з різних куточків області, викуплені та перенесені до музею у первозданному вигляді. Начиння зібране за оповідями місцевих мешканців. Тут зберегли спогади, традиції та побут.
У репортажі ЗМІСТу розповідаємо та показуємо врятовані від забуття хати полтавської знахарки, кузню коваля Прокопа Мякушки і майже 200-літню весільну хату із села Бобрівник.
Унікальна 200-літня кузня з-під Нових Санжар
На вході до експозиції зустрічає кузня, тут не просто кували чи відливали залізо, тут творилася історія, яку трепетно зберегли музейники. Збудована на початку 19 століття споруда належала ковалю Прокопу Мякушці з колишнього Новосанжарського району. Майстер мав власне клеймо й ставив його на виробах.
Кузня – це однодільна, каркасна споруда із дубовими сохами (великі дерев'яні бруси). Її стіни заплетені лозою по осикових глицях й мащені червоною глиною:
«Раніше у кожному селі була кузня. Селяни приходили до коваля, щоб окувати колесо, підкувати коня, виготовити або відремонтувати плуг, борону. Також можна було зробити лопату чи сапу, ключ, окуття до скрині, клямку тощо», – розповідає завідувачка відділу «Полтавщина та Слобожанщина» Тетяна Карандєєва.
Основними елементами інтер’єру кузні є піч із горном, ковальський міх, ковадло на грубій колоді. Також збереглися різні інструменти майстра. Для гартування металу стояла діжка з водою.
Тетяна Карандєєва говорить, що і нині за потреби тут працює коваль, аби показати яким було ремесло сотні років тому.
Хати знахарки, гончаря й хлібороба: побут жителів Полтавщини сотні років тому
На одному із подвір’їв стоїть сільська хата із Ревазівки Новосанжарського району. Її збудували в середині 19 століття за принципом каркасно-зрубної конструкції, що була панівною на той час. Споруда дводільна: має хату та сіни:
«Така конструкція передбачала, що будівля зроблена з дерева лише частково. Наприклад, до вікон йшов каркас, а вище йшов зруб. Хата вкрита очеретом».
Тетяна Карандєєва розповідає, що у такій хаті мешкали переважно бідні селяни, або як у цій – жінка-знахарка. Саме тому в побуті цього експонату представлені різні трави, з яких робили відвари тощо.
Інтер’єр традиційний: є велика піч, піл, лави, мисник, мальована скриня, що слугувала столом. Одяг зберігали на жердці та скрині. Хата прибрана рушниками, які привезли з Гадяцького району, рушниками-кілковиками.
Будівлю підтримують сволоки, які на свята натирали яєчним білком, щоб вони виблискували. На покуті – ікони, саме у цій хаті їх декілька. Тетяна Карандєєва говорить, що від соціального статусу людини залежала кількість ікон в хаті. Чим багатші – тим більше образів. Також в будинку є народна картина з пейзажами. Такі можна було придбати на ярмарку.
Уже у сінях стоять дерев’яні скрині, столик та стільці, який щодня могли використовувати для обідів. У кутку є ступа для розмелювання маку, пшона, ячменю тощо:
«Тут є прядки, гребінь і днище. Після Покрови усе це заносили до хати і взимку починали робити ниточку. Процес тривав протягом пів року до Великодня, бо потім розпочиналася робота в полі».
Переходимо на інше подвір’я, де стоїть хата з Шишак, яку збудували у 1896 році. На відміну від попереднього обійстя, тут є й інші господарчі будівлі. Наприклад, саж – будівля для відгодівлі свиней. Він датується кінцем 19 століття, будівлю перевезли з Гадяцького району.
За сажем – хата господарів. Вона рублена, створена з дерева, чотиридільна. Зазвичай споруда містила хату, хатину, сіни й комору:
«До вікон хата зведена з дубових плах, далі – використовували інші види деревини. Стіни, крім комори, знадвору мащені, а всередині – миті. Стеля хати викладена на поздовжній і поперечні сволоки. На одному зі сволоків вирізьблені імена та прізвища тих, хто колись її будував – Андріян Білик із майстрами Шовкоплясом і Темченком», – говорить Тетяна Карандєєва.
При вході, у сінях, стоїть верстат для виготовлення рогожок. Такими виробами могли застеляти дитячі колиски, долівку та, навіть, затуляти вікна в негоду. Також відомо, що із рогозяних матів робили домовину для чумаків, які помирали в дорозі.
Інтер’єр хати, як каже Тетяна Карандєєва, традиційний: є піч, лави, мисник, піл, обов’язково скриня. На жердці – одяг із Миргородщини, сорочки переважно були вишиті «білим по білому» за лічильною технікою.
У різних куточках хати представлені вироби з кераміки, яку привезли переважно з Опішні та Великої Грем’ячі.
Замість столу стоїть ткацький верстат, на якому майстри виготовляли плахти, які відомі в Україні щонайменше з 15 століття. Такі елементи одягу перетикали вовною, шовком, сріблом, гарусом. За орнаментом, кольором і формою вони називалися так: «червонятка», «синятка», «картата», «повна», «неповна» тощо.
«Зверніть увагу, що тут вже більше ікон, ніж у попередній хаті. Це говорить про те, що ця родина заможніша».
Тетяна Карандєєва розповідає, що господарі використовували й іншу частину будівлі, наприклад хатину – як кухню. Все, що не було потрібно переносили на горище, чи в комору.
Далі прямуємо в хату з Лелюхівки, що значно більша за попередні. Її звели наприкінці 19 століття.
«На той час господарі цієї хати були багаті, останнім власником вважається козак-хлібороб Коваль. Але під час колективізації його родину розкуркулили. Все їхнє майно забрали, а самих господарів вислали. Саму ж хату передали місцевому колгоспу Маяк й облаштували тут сиротинець для діток, які залишилися без батьків».
Хата тридільна: на дві половини: ліворуч - робоча частина, посередині сіни, праворуч – світлиця. Хата зовні та зсередини валькована глиною, мащена та побілена. Натомість сіни рублені, виконані лише з дерева, тут є двоє наскрізних дверей – головні та допоміжні.
У робочій частині знаходиться піч мурована, обкладена в чотири яруси геометричними кахлями. Такі печі краще зберігали тепло і мали гарний вигляд.
На покуті – ікона Богоматері Печерської, яку придбали на прощі в Києві. Також є образи Ісуса Христа та Божої Матері. Поряд на стіні знаходиться картина, як символ Ісуса Христа. На ній зображено пелікана, який своїм дзьобом розбиває груди, щоб прогодувати своїх маленьких пташенят.
Пройшовши через сіни, де зберігали все необхідне по господарству, можна потрапити в світлицю. Тут все святково прибрано, у цій частині будівлі переважно зустрічали гостей. Також цю частину хати могли віддати молодшому сину, який за традицією залишався з батьками, аби допомагати та доглядати їх.
Кімната обставлена гарними меблями: стільцями, лавами‑диванами з фігурними спинками, мальованою скринею, ліжком з ажурним підзором. Столи застелені килимами, а стіни прикрашені народними картинами, одна з них «Козак Мамай». Серед іншого, можна помітити дзеркала, вишиті рушники, старі світлини.
«Інтер’єр доповнюють різні дрібниці: маленька скринька для прикрас парчевий очіпок, жіночі черевики на шнурівці, музичний інструмент. Почесне місце в цій кімнаті займає піч, прикрашена орнаментальними «вікнами», усередині яких – хрест», – пояснює Тетятяна Карандєєва.
Далі переходимо на обійстя, де Тетяна Карандєєва відкриває двері в хату гончаря із села Велика Павлівка. Споруда датується 1897 роком, вона п’ятидільна: є хата, сіни, хатина, комора, причепа. Стіни виконані з рублених плах, мащені й білені. Натомість в причепі вертикально закріплені шальовані дошки, їх не мастили й не білили. Знадвору віконниці та випуски верхніх вінців оздоблені декоративним різьбленням.
В робочій частині хати є піч, лави, стіл, піл. Також є дитяча колиска, а над нею висить яскравий пояс, його носили переважно молоді дівчата, а для діток це була забавка.
«Саме в цій кімнаті жінка щодня поралася, готувала їсти, топила піч. На жердці вішали одяг. Стіни, вікна, сволок прикрашено кілковими рушниками рослинного та геометричного орнаменту з Гадяччини. Традиційно на покуті розміщені образи», – каже Тетяна Карандєєва.
На лавах, полицях й долі представлено багато гончарних виробів: ринки, глечики, носатки, тикви тощо.
Особливість цієї хати в тому, що тут обладнано майстерню для господаря-гончара. Тут знаходилося все необхідне для цього ремесла, а на подвір’ї знаходилося горно для випалювання готових виробів:
«Там високо на полицях майстерні стоїть сирець, ото як зробили їх, так воно і залишилося. Вони у нас вже стоять понад 50 років».
У сінях стоять жорна для розмелювання свинцю, піску, барвників, яких додавали до поливи. А у стоять дві скрині, одна – розмальована для святкового вбрання, інша звичайна – для повсякденного.
Наступною в експозиції є хата із села Попівка, збудована у другій половині 19 столітті. За дослідженнями, це була хата селянина-хлібороба, а останньою власницею вважають М. Скорупу, яка отримала її у спадок від матері.
Тут розширений тип будівництва, світлицю переділили навпіл, так вийшла і світлиця, і хатина. Загалом у хаті п’ять приміщень: світлиця, кімната, хатина, комора, сіни. Хата рублена з липової деревини, поставлена на дубові стояни. Хата мита. Вікна мають одностулкові віконниці з боку хатини, а з боку світлиці – шибки, обведені червоною глиною.
Зайшовши в хату, у сінях можна помітити двоє наскрізних дверей. Також тут знаходиться димар, який використовували для виведення диму з печі, однак, не рідко там коптили ковбаси, сало, рибу та готували їсти.
«Взимку, коли засипало хату, могли відправляти когось через димар на вулицю, щоб відкидати сніг. Як то кажуть, вибиралися на світ Божий».
У коморі зберігали солом’яники для зерна, кайдуби для борошна, коряки, мірки, решета, сита тощо. Пройшовши до світлиці, можна побачити гарні рушники-кілковики, на яких вишите дерево життя. У кімнаті є диван, стільці та стіл з різьбленнями. Також стоїть масивна, мальована піч. На покутті розміщені ікони, а на стінах, картинах й дзеркалі висять рушники, вишиті червоною заполоччю.
«Тут щосуботи прибирали, мили лавки, мастили долівку, білили піч. Це було обов’язково. В народі говорили: “У суботу помий, помаж і спати ляж”».
Інша частина хати має традиційний буденний інтер’єр: піч, піл, до сволока причеплена колиска. На жердці вішали одяг, а в разі потреби – прядиво, сушили цибулю тощо Вийшовши з хати, ліворуч на подвір’ї стоїть клуня. В цьому приміщенні зберігали різне господарське приладдя. Наприклад, лопата для зерна, вила, ціп, коса, коток.
Весілля на Полтавщині 19 століття
Уже на сусідньому обійсті знаходиться хата із села Бобрівник, яку збудували в кінці 19 століття. Хата рублена із вільхових плах, тридільна та складається з хати, сіней та комори. Сама хата мащена та білена, крім зрубу сіней і комори. Стіни та стеля хати «небіловані», на них фарбами відтворене настінне малювання.
Особливістю цієї хати є те, що вона прибрана до весілля. За традицією на столі наряджене «гільце», коровай із «сосонками», «прорізний» калач, шишки, пряники‑«медівники». На покуті застелений кожух, на який, за звичаєм, садили молодих. На жердці – весільне вбрання молодої, на стіні – вінок.
По периметру хати висять найкращі рушники, які були у господарів. А біля столу стоїть мальована скриня із Козаком Мамаєм. У цій хаті піч глинобитна, мурована, з комином, який оздоблений неполив’яними рельєфними кахлями. За традиціями, наприкінці весілля на печі «записували» подарунки «свайбових». Уже вранці невістка мала довести до ладу: помазати та розмалювати.
Усе це відтворили дослідники, які вивчали традиції не лише побуту, а звичаї весіль, які справляли на Полтавщині.
Коли залишаєш територію музею, здається, ніби повертаєшся з іншої епохи. Тут, у полтавських рублених хатах, ще досі відчувається сила українських традицій, що колись були усім для людей, які зводили ці хати, розмальовували печі й ткали рушники.
