26 квітня, 12:04
26 квітня, 12:04

35 років тому, 26 квітня 1986 року, людство зазнало чергового удару – сталася аварія на четвертому енергоблоці Чорнобильської атомної електростанції. Для ліквідації наслідків техногенної катастрофи у зону відчуження прибули тисячі простих людей.

ЗМІСТ розповідає історію Миколи Лучина – одного з героїв-ліквідаторів від першого імені.

Сталося це першого червня 1986 року

Того дня я порався у дворі і пішов косити кролям траву. Коли ж прийшов додому, побачив, що повістка вже красувалася на столі, а в ній моє ім'я – Микола Лучин. З листа дізнався, що відправляють мене на 50-денну військову перепідготовку. Виявилося, що листоноша прийшов, коли мене не було, а повістку за мене підписала дружина. Тепер жартую, що мене через неї призвали на службу. 

Фото в молодому віці

Почали мене з того дня збирати: я взяв сумку, одягнувся та поїхав на місце, що було вказано у повістці. Збирали нас тоді у школі на вул. Курчатова. Там довелося заночувати, а вранці сіли в машини та поїхали до с. Пологи, на Полтавщині. На цьому місці перечекали ще одну ніч, а зранку приїхали інші автобуси. У новеньких «Ікарусах» ми поїхали до Лубен, де дислокувалася 25-та Чапаєвська дивізія. 

Уже там нас почали готувати до наступних дій: дали спецодяг та поділили на взводи по 30 людей. Там я змінив свою соколочку з зірочками, що ще в Москві купував, на іншу військову форму. Свою довелося віддати хлопцям, які залишалися у місті. 

Фото на службі

Мене призначили командиром першого десантно-переправного взводу. Після всіх махінацій знову повантажили в автобуси. Не знаю навіть, куди нас повезли. Пам'ятаю, що покажчик на с. Лазорки був біля дороги. А так ми ще дні зо три були на посадці, витоптали всю траву на пункті та знову посідали в автобуси. Попрямували у бік Чорнобиля.

Ми вже точно знали, куди нас везуть, лише керівництво без кінця повторювало, що нічого не знає. По-перше, все мало надто секретний вигляд (везли нас на так звану перепідготовку). По-друге, тоді вже інформація про аварію ходила серед людей, тому гадати довго не довелося. 

Знову на нас чекала зупинка. Цього разу в с. Грушне, що в Білорусі. Туди відселяли людей з зони відчуження. У селі нам відвели окрему ділянку, де вже встановили намети колишніх ліквідаторів. Два чи три дні ми проспали на голих подушках та матрацах, а після почали будувати собі нари з дощок, бо спати на землі якось не хотілося. Я жив тоді в офіцерському наметі разом з п'ятьма іншими хлопцями. З цього пункту почали нас на роботи возити.

Біля п'ятої години ранку ми виїжджали та приїжджали опівночі. Згадую, їдеш – місяць на небі, а приїжджаєш – місяць на небі. Нашому батальйону, де було 700-800 людей, сказали огороджувати 30-кілометрову зону. 

Помри, але зроби

Ми розставляли стовпи, натягували колючий дріт по периметру протягом тижня, а може й більше. Ми без роботи не сиділи, тому коли закінчили обносити зону, почали засипати торфовища.

Фото зони відсудження (Джерело – chernobylzone.com.ua)

Де торфовища були слабкі, ми накладати великі дерев'яні колоди – гаті. Потім нас перекинули на канали, що залишалися після осушення боліт. Канали впадали у Дніпро, а вода у них була заражена, тому ми почали їх активно засипати. За технологією, спочатку засипали гравієм, а після туфом та щебенем. Нам говорили, що так вода очиститься, а як там справді було, не знаю.

Після цього ми виїхали на роботи до Чорнобиля. Шлях туди я досі пам'ятаю: спочатку їхали повз р. Прип'ять, а потім повертали направо вже у місто. Коли були вже на під'їзді, нам давали такі «циліндрики». Всередині поміщали червоні таблетки, котрі ми кожного дня приймали. Нам не говорили їхнього прямого призначення, тому я і досі не знаю, від чого вони та навіщо. Багато хлопців навіть відмовлялися від ліків, але не я. 

Про лікування та запобігання радіації – це взагалі окрема тема

У наметі я жив з нашим лікарем Анатолієм Кузнєцовим. Кожного ранку він разом з санітарами носив по табору велике відро йоду, який по декілька ложок розводили на склянку води. Я щодня міг випивати одну-дві порції. 

Перед сном ми мазали йодом стопу, а вранці вона знову була біла, як сніг. Мабуть, щитоподібна залоза тягнула до себе. Ще Анатолій мені радив вітаміни приймати, більше меду та сала. Після повернення додому мій раціон помітно збагатився на ці два продукти.

Коли я вперше приїхав до Чорнобиля, у мене було враження, що дерева навколо начебто обпалили паяльною лампою. Сосни стояли всі жовті, мляві якісь. З фруктами та овочами також щось дивне скоїлося: полуниця у склянку не вміщалася, а яблука розміром з невелику диню. Мабуть, що врожай закладався якраз у момент вибуху, тому радіація так вплинула. Пейзаж доповнювало й те, що до ЧАЕС знаходилася у мене прямо перед носом.

Фото зони відсудження (Джерело – chernobylzone.com.ua)

Після нам роздавали респіратори, в яких ми ходили протягом дня, не знімаючи. Ввечері ті можна було викидати, бо поролон, який знаходився всередині, починав віддавати фіолетовим кольором.

Першим нашим завданням було обгородити склад паливно-мастильних матеріалів або просто склад ПММ. Нас туди приїхало дуже багато – майже 150 тисяч людей зі всього Союзу. Командир наш так сказав: «Чим швидше зробите, тим швидше поїдете додому». Роботу ми виконували дуже швидко, як для себе: ставили ворота, вішали замки, закопували стовпи по розмітці.

Поряд з нами розміщувалися дезактиватори – пристрої для ліквідації радіоактивних елементів. Коли ми вже готувалися до від'їзду, нас перевіряли на рівень радіації. Якщо пристрій подавав звукові сигнали, то ми брали спеціальні мильні порошки, якими знезаражували одяг.

За роботою минав час, то засипали канали, то обносили території та будинки, які знаходилися найближче до ЧАЕС. У своєму таборі ми збудували собі сцену на пилорамі, де кожного вечора нам з кінобудки показували фільми.

Годували нас взагалі відмінно. І м'ясом, і ковбасою з маслом. Під кінець служби тушкованка вже нікуди не лізла. Нам розповідали, що першим ліквідаторам давали кагор, але на нас, мабуть, вже не напаслися. Так ми пробули до вересня.

У вересні вийшов указ, щоб ми починали вкапуватися у землю для зимівлі. Солдати бунтували так, що приїхав міністр оборони Леонід Соколов для роз'яснювальних робіт щодо ситуації, наступних дій тощо. Трохи заспокоїлися, викопали яму та перенесли туди намети. Ми тоді жили в таких невеликих наметах, а особистий склад (наймані війська – прим. ред.) з дерев'яною підлогою та буржуйкою. Як заведено.

Щотижня у нас була баня, де ми могли помитися та почистити одяг. А форма в нас була незвичайна, а просякнута свинцевим пилом. Її було просто неможливо вдягати на голе тіло, тому піддягали кальсони та сорочку.

Потім мене, як командира взводу відправили на переправу на Дніпрі, якраз навпроти Чернігова. Були в нас такі плавучі танки середні (ПТС), куди входили машин п'ять. ПТС під'їжджав, відкривався задній кузов та всередині розміщувалися звичайні автомобілі. Після цього, ми спускали його на воду. Коли набираєш швидкість, позаду такі величезні фонтани б'ють з турбін. Так ми моталися між берегами – переправляли техніку.

Фото Миколи Лучина поряд з ПТС

У січні нарешті ми отримали приємні вісті – сказали збиратися додому. Наш табір порушили: ані наметів, ані дощок після нас не залишилося. Цікаво навіть, куди їх поділи. 

Запам'ятався мені ще такий момент. Була у нас книжка, куди записували наші дози рентген-опромінення. Мені наміряли 19 рад. Як віддали начальникам свої книжки з даними, так їх більше і не бачили. Хтось з хлопців їздив за ними до Лубен, а їх направляли до полтавського військкомату та навпаки. Як кажуть, і кінці у воду. 

Нас повезли вже по знайомому маршруту – у Лубни. Перевдяглися ми у громадянську форму, отримали воєнні білети та довідки, де записувалися зони та проведені там дні. Сказали, що ці довідки будуть враховуватися при оформленні пенсії, але у 2005 році їх вже й скасували. 

Фото воєнного білета
Фото довідки

Звідти поїхали до Полтави, а я у свою рідну Климівку. Після прибуття у військкоматі нас нагородили медальками, так і закінчилася моя 97-денна епопея.

Фото нагороди