Обличчям великої війни в Україні стали не лише військові. Значний внесок роблять й парамедики, які ведуть боротьбу за життя та здоров’я захисників. Один медик на фронті – це сотні врятованих життів, тому інколи вони й стають ціллю для ворога попри міжнародні правила ведення війни.
Катерина Галушка з Полтави уже понад 4 роки служить парамедикинею. Ще студенткою вона обрала шлях військової та опинилася на передовій.
Своє життя Катерина Галушка пов’язала з волонтерським медичним батальйоном «Госпітальєри», бійці якого щоденно ризикують власним життям, рятуючи військових. «Заради кожного життя!» – гасло добровольців батальйону.
Надихнувши своєю історією та чіткою позицією, дівчина з Полтави стала прообразом нової фігурки LEGO від компанії The Brothers Brick, що створили колекцію на тему російсько-української війни. Саме так Катерина Галушка стала одним із символів боротьби українців у цій великій війні.
Про роботу парамедиків на фронті, шлях до «Госпітальєрів» та своє ставлення до імперських пам’ятників у Полтаві читайте у цьому інтерв’ю.
Боротьба Катерини Галушки з «Госпітальєрів»
Катерина Галушка родом з Полтави. Тут вона виросла, захоплювалася історією, тому після школи вирішила здобувати професію у цьому напрямку. Після школи поїхала навчатися до Києва, де для неї відкрили нові можливості, знання та знайомства. Так дівчина стала волонтеркою військового шпиталю, де українські захисники проходили реабілітацію та лікування. Після знайомства з бійцями, дівчина вирішила піти на фронт, щоб допомагати їм просто на полі бою:
«Я розуміла, що ці хлопці сьогодні власноруч творять історію. Спілкування з ними надихнуло мене стати такою схожою на них, творити майбутнє власноруч. Тоді я задумалася, що потрібно шукати можливості, щоб не стояти осторонь, а діяти. Поступово я й прийшла до того, що хочу піти на фронт».
У 2019 році захисниця мала чітку мету – вступити до лав ЗСУ та потрапити на передову, але згодом натрапила на добровольчий медичний батальйон «Госпітальєри». Вона пройшла вишкіл, отримала необхідні знання для роботи медикинею та приєдналася до батальйону. Так для Катерини Галушки розпочався шлях боротьби у найгарячіших точках лінії зіткнення.
Відтоді дівчина опинилася на передовій. Ротації до будиночку неподалік Маріуполя, який вона орендувала разом з іншими добровольцями, стали мимовільним відпочинком. Усе інше – боротьба.
Катерина каже, не помилилася вибором піти в «Госпітальєри», а відчула це коли їй запропонували підписати контракт зі Збройними силами України. Одразу вона відмовилася, бо відчула, що не хоче втрачати свободу, яку давали добровольцям у цьому батальйоні:
«Хоч і поняття ‘‘свободи” на війні дуже умовне, особливо під час повномасштабної, але тут ти сам можеш обирати час, коли поїдеш на ротацію, термін свого перебування там і підрозділи. Що не менш важливо, тут можна самостійно обирати напрямок своєї роботи. Так кожен для себе вирішує, де твоя робота буде ефективнішою та якіснішою. Він цього залежить і життя військових, яких я лікуватиму на передовій».
До початку великої війни в «Госпітальєрах» готувалися, тому її початок не став для добровольців батальйону великим сюрпризом. Але вони не очікували, що росіяни розпочнуть наступ одразу з усіх боків кордону. Катерина війну зустріла в Києві:
«Пам’ятаю зранку слова моєї посестри: ‘‘Бомлять’’. Я заперечувала, не вірила їй, але після слів близької людини, яка була на Луганщині, була впевнена, що розпочалася справжня велика війна, яка потребуватиме боротьби. Після цього розпочався страшний сон на кілька діб, з якого неможливо було вибратися. Повне усвідомлення всіх подій навколо не приходило одразу».
За кілька днів до вторгнення Катерина склала собі тривожну валізу, тому зранку 24 лютого, швидко зібравшись, вийшла зі свого будинку. Повернулася туди вже у середині квітня, аби забрати ще кілька необхідних речей перед поїздкою на схід.
У перші дні вторгнення, парамедикиня стала до роботи на своїй посаді в ЗСУ, яка стосується інформаційної роботи. Її завданням був збір оперативної інформації про обстановку у Київській області.
Про виклики, які кидала війна
Особистим викликом на війні для Катерини Галушки стало її нове звання – командирка загону парамедиків у «Госпітальєрах». Тепер на війні вона несе відповідальність не лише за себе, а й за всю команду парамедиків. Убезпечити увесь екіпаж «Госпітальєрів» на війні зараз стало важче, бо побільшало поранених. Робота парамедиків потребує швидкої реакції та дій, бо поранення бувають дуже складними. Це все виснажує фізично та психологічно. Добровольці постійно займаються евакуацією українських військових з передової на безпечніші території. Кожен виїзд доволі складний. Катерина згадує, що серед поранених буває чимало знайомих, бо на фронті доволі тісне ком’юніті:
«З більшістю воїнів я знайома, адже всі вони зверталися до нас. Інколи, навіть плутаючи парамедиків із сімейним лікарем (сміється). Важко, коли поряд полеглий герой, а я розумію, що переді мною Всесвіт. Ця людина жила, сміялася, боролася. Кожна втрата – це великий біль».
Катя говорить, що до війни ніколи не можна підготуватися сповна. Люди з багаторічним досвідом на фронті переживають багато болю та втрат, тож до цього неможливо підготуватися. Воїни помирають просто на руках парамедиків. Коли стається трагедія, парамедикиня звинувачує у втраті лише себе, бо на той момент шкодує, що не змогла врятувати людину:
«Після таких моментів вчишся інакше сприймати реальність та жити далі. З’являється ПТСР, від якого я свого часу також лікувалася. У 21 рік я побачила багато смерті, обстрілів, втрат рідних та стресу. Від цього проблема почала розростатися все більше. Хтось справляється з цим, але, на жаль, витримують не всі».
На війні є місце для кожного та кожної
Майже за 4 роки на передовій Катя Галушка не раз зіткнулася з дискримінацією та стереотипним мисленням про жінок на фронті. Доводилося чути, що вона має бути в безпеці, вдома, а якщо й на фронті, то на більш безпечних відстанях. Через це її та інших жінок з батальйону часто не відпускали на поле бою, аби вберегти їх від небезпеки:
«Сили оборони – це досить про маскулінний світ. На війні високий рівень агресії та стресу, від якого мене та інших дівчат намагаються вберегти. Вони знають, що я зможу впоратися там, але все одно не дозволяють відправляти у те пекло. З досвіду скажу: якщо командир вирішив не пускати тебе на передок, то це рішення остаточне. Тут вже ніяк не вплинеш на нього, бо командир є командир».
Попри всі небезпеки та виклики, які стоять перед жінкою на фронті, серед оборони їх стає все більше. Важливо розуміти, що в армії у першу чергу є солдати, а не жінки та чоловіки. Тут є місце кожному та кожній, хто зможе витримати складні моменти, чітко виконувати свої обов'язки та критично мислити у всіх ситуаціях.
Питання форми та спорядження для жінок гостро постало під час війни. Зі збільшенням кількості військовослужбовиць, зросли й обсяги потреб для них:
«Одяг зараз нам надають здебільшого волонтерські групи. Я впевнена, що в майбутньому цим займатиметься держава, але зараз в майже все фінансування йде на пріоритетніші напрямки. Насправді в цьому немає великої проблеми. Якщо у нас й з’являються потреби, то їх закривають дуже швидко. На фронті ми потребуємо ж не лише форми. Як сказала одна моя гарна знайома: “Що потрібно жінці на війні? Їй потрібні набої”. Усе інше – це другорядний момент».
«Люди повертаються до того стану, що був до 24 лютого»
З початку великої війни Катя Галушка та інші військові відчули неймовірну підтримку від українців. Але зараз, коли ворожі війська вибили на схід, люди ніби знову повертаються до стану, в якому були до цього всього. Російська музика усе частіше з’являється в українських чартах, а російською мовою вже не так соромляться говорити:
«Здавалося, що уже все найстрашніше сталося, а люди все одно повертаються в минуле. Ми ж усі зрозуміли, що мова ворога робить нас близькими до мислення та традицій імперії. Але найбільше мене вражають результати музичних прослуховувань українців під час війни. Не всі, але є люди, які продовжують слухати музику тих, хто платить податки російському уряду, який купує всі снаряди, які потім же летять на нас. Ми самі фінансуємо те, що вбиває українців щодня».
У Катерини ще є віра у повернення українців до пошуку своєї ідентичності, вивчення історії та свого роду. Сьогоднішня війна сприйматиметься інакше, якщо люди знатимуть, що боротьба з росіянами триває століттями. Тож питання національної ідентичності для Катерини Галушки вкрай важливе. Дівчину дивує, що в її рідній Полтаві досі тримаються за імперські пам’ятники, а у військових постає питання: для кого вони виборюють свободу та чи всі розуміють чому росіяни знову хочуть нас захопити.
Дерусифікація простору – справа громади, тому твердження «військові прийдуть – розв'яжуть проблеми» не працює. Люди в тилу не мають чекати на щось чи на когось і теж мають боротися за відновлення української ідентичності:
«Мотивує, коли бачиш людей, які мітингують, борються за знесення пам’ятників, підтримують дерусифікацію та інше. Донати – також дуже дієвий метод підтримки військових. Економічна ситуація в країні складна, податків не вистачає, аби забезпечити всю нашу армію необхідним. Тому фінансова підтримка також дуже цінується. Але звісно ж, не менше моральної. Тому якщо ви бачите військового, не намагайтеся одразу розпитувати його “а коли воно там завершиться”. Ми не знаємо й не можемо оцінювати, але продовжуємо боротьбу, аби перемога прийшла якомога швидше. Вона буде довгою, тому варто сприймати дійсність такою, якою вона є, щоб потім сильно не розчаровуватися».
Перемога – це не просто завершення військових дій на передовій. Після цього на українців чекає відновлення країни та стабілізація ситуації. Катерина Галушка каже, що нашою перемогою стане звільнення усіх окупованих територій та усвідомлення на століття вперед, що росіяни – не брати. Перемога на фронті залежить від українських героїв, тих, хто їх рятує та сильного тилу. Тож борімося – поборемо.
Випущено за підтримки ERIM - Equal Right & Independent Media
