Війна не запитує, чи ти готовий до неї. Захищати свою родину й землю – це природне бажання зберегти те, що важливе твоєму серцю. Такий інстинкт прокинувся у багатьох українців у 2022 році, серед яких був Володимир «В’язь» В’язун.
Цей текст – присвята головному сержанту «Карпатської Січі» Володимирові В’язуну, який поклав життя у боях за Україну.
Як жив Володимир Вʼязун
Володимир Вʼязун народився 18 вересня 1994 року в Полтаві, там і жив з батьками та сестрою Юлією. Починаючи з 2008 року брат та сестра поступово залишилися самі. Спочатку померла мама, а потім тато. Жили в бабусі потім:
«Ми завжди підтримували один одного, були дружні. Він мені замінив і маму, і тата», – пригадує сестра воїна Юлія.
Хлопець навчався у звичайній школі, а потім у Кременчуцькому ліцеї з посиленою фізичною підготовкою. 3 2015-го року проходив військову службу за контрактом.
Свою дружину Тетяну Володимир В’язун зустрів у Полтаві. Вони жили неподалік, на одній вулиці в Яківцях:
«Я його бачила, але особисто не знайомилась. Подобався мені. На зупинці часто бачилися. Потім я їхала з роботи увечері додому, а він йшов зі своїм другом. Його друга я знала, а Вову ні. Я виходжу з магазину, падаю, він біжить, і зловив мене. І після цього ми “Вконтакті” (нині заборонена в Україні соцмережа - ред.) додались один до одного, почали спілкувалися, щовечора виходили гуляти».
Пара прозустрічалася чотири роки. Попри відстань, адже Володимир їздив на навчання в Харків на рік, працював далеко – були опорою одне для одного. Але потім закохані були постійно разом. Згодом Тетяна сповістила чоловіку радісну новину – вона вагітна. Володимир мріяв про сина і згодом став татом.
«Я прийшов, щоб захищати». Боротьба за Україну
Життя родини змінилося 24 лютого 2022 року. Володимир В’язун твердо вирішив, що має йти захищати країну. За спогадами дружини Тетяни, він постійно ходив у ТЦК, спочатку його не хотіли брати, але 15 березня все ж призвали:
«Він сам захотів піти. Я його просила, плакала, говорила, щоб не йшов, він казав: “Ні, я піду, я не можу вдома на дивані лежати”».
Спочатку захисник потрапив у 27-му бригаду, де головним завданням було – охороняти об’єкти. Володимир В’язун відчував, що він не на своєму місці і його місія інша, тож постійно писав заяви, щоб його перевели в бойові частини. Постійно казав, що прийшов до війська не для того, щоб сидіти й охороняти, а щоб захищати.
Після цього його перевели в 49-й окремий стрілецький батальйон «Карпатська Січ» імені Олега Куцина. Був головним сержантом 2-го штурмового взводу сотні «Білі демони». Мав позивний «В'язь». Там з багатьма побратимами подружився.
Сестра Юлія пригадує, що коли почалося повномасштабне вторгнення, брат дуже переймався за неї, адже вона працювала в Херсоні й опинилася в окупації:
«Дзвонив до мене щодня, казав “Я тебе визволю, не переживай, все буде добре”. Чотири дні ми виїжджали з окупації, на блокпостах стояли. А як вже виїхали, я йому подзвонила й розповіла, дуже радів».
За період служби захисник брав участь у наступальній операції під Кремінною на Луганщині та обороні позицій в районі Тернів на Донеччині у 2022-2023 роках. Був учасником боїв за Макіївку, оборонних та штурмових операцій.
Володимир зміг ненадовго приїхати до родини. Однак і вдома він був неспокійний, міг не спати ночами, казав, що просто так звик. Тетяна згадує, що, навіть, якщо засинав на кілька годин, чоловік говорив, викрикував імена, напевно снилися загиблі побратими.
25 січня 2024 року родині прийшла звістка про загибель їхнього героя на Луганщині. Дружина пригадує, що напередодні увесь день з ним говорила телефоном. А ввечері він сказав, що мусить вийти допомогти побратимам, бо щось сталося:
«Я дуже переймалася, говорила, щоб беріг себе. Він вийшов у посадку, побратими говорили, що їх закидали гранатами і як виходили, то Вова був ще живий. Але не довезли до лікарні. Він завжди хрестики ставив скрізь. Як тільки вони заїжджали десь в окоп чи в посадку, чи в будинок, скрізь хрестики малював і казав, що це його оберігає».
На момент розмови з дружиною та сестрою захисника, вони не знали точно чи 24 чи 25 січня він загинув:
«Я думаю що 24, бо увечері десь близько 10-ї вечора він виїхав, поки вони доїхали. Хлопці говорили, що його тільки після першої ночі забрали з поля бою. Це було вже 25 січня. Проте в документах про загибель – 24 січня», – говорила Юлія.
Про втрату батька синові довго не казали, десь пів року. У тривогу, коли родина ховалася в укриття, хлопчик завжди говорив: «Головне, щоб з татом все було добре».
Обкладинка ЗМІСТу
Записувала розмову Альбіна Ковпак