Замість весільної сукні 19-річна полтавка Єлизавета надягла чорну хустину. 12 лютого 2023 року бій у Бахмутському районі забрав життя її коханого Сергія Марьєнкова – снайпера і старшого солдата. Воїн освідчився їй за кілька місяців до трагедії. Майбутнє 26-річного бійця обірвала мінометна дуель.
Невдовзі минає річниця по загибелі воїна, але його наречена, сестра та батьки відмовляються прийняти цю реальність. Усе їхнє життя сьогодні – продовження справ, які не встиг завершити Сергій та збереження памʼяті про його славетний подвиг заради України.
У цьому матеріалі-присвяті воїнові найближчі жінки Сергія Марьєнкова розповідають ЗМІСТу про життєвий шлях захисника, бойовий шлях та прагнення родини увічнити пам’ять полтавця.
Спогади сестри та нареченої про Сергія Марьєнкова
Єлизавета мріяла взяти прізвище нареченого, тож після заручин стала Марьєнковою. Їхня історія розпочалася доволі давно, каже дівчина. Вони познайомилися понад 5 років тому, коли він ще опановував менеджмент у полтавському університеті і був далеким від військової справи. Тоді Єлизавета навчалася у школі, а зараз здобуває професію реабілітологині і паралельно навчається на факультеті кризової психології, яка пов’язана з лікуванням військових. Спільні жарти, тривала дружба та взаємопідтримка згодом перетворилися на кохання:
«Мені відгукується все, я пам’ятаю кожен момент з ним і ніколи не втомлюся берегти пам’ять про нього. Коли ми познайомилися, стали одне для одного “братанчиками”, а всі навколо хотіли, щоб ми були разом. Я помічала, що він у мене закоханий, але думала, що це мої вигадки. Виявилося, що ні, бо у нас обох зʼявилися сильні почуття одне до одного».
Сергій Марьєнков був хорошим другом, бо завжди підтримував та вислуховував людей, які цього потребували. Рідна сестра воїна Вікторія Марьєнкова каже, що її брат був дуже справедливим, кмітливим та відповідальним:
«Якщо за щось брався, то доводив до кінця. Він мав досить гарне почуття гумору і дуже любив дітей, як і вони його. З дитинства любив футбол і сам грав, вболівав за улюблені команди та за збірну».
Ці якості допомогли йому ще у 2019 році, коли він проходив строкову службу в 406-й окремій артилерійській бригаді у Миколаєві. Повернувшись з війська до Полтави, хлопець вирішив будувати цивільну карʼєру, але плани обірвала війна.
Після 24 лютого 2022 року його мобілізували до армії. Сергій Марьєнков свідомо пішов захищати Україну. Його головною мотивацією була оборона сімʼї, своїх рідних та близьких. У розмовах з найближчими він говорив, що відчуває відповідальність за свою участь в обороні держави:
«Говорив: “Якщо я не піду, так і ще хтось не піде, то хто захищатиме цю країну?” Випадок в Бучі дуже вплинув на нього. Після нього Сергій сказав, що стоятиме на захисті, щоб ніколи не допустити такого у будь-якому іншому місті», – говорить сестра героя.
Єлизавета згадує, що перший день повномасштабного вторгнення став першим в їхніх романтичних стосунках. Коли довкола палала війна, Сергій знайшов величезний букет квітів і приїхав до коханої перед відправкою за бойовою повісткою. Як йому вдалося 24 лютого 2022 року знайти квіти, воїн нікому так і не розповів.
Бойовий шлях захисника
Сергій Марьєнков мало розповідав про своє фронтове життя рідним. У розмовах з нареченою оберігав її та рідних й ніколи не згадував про напрямки, де воює. Щойно Єлизавета телефонувала, він брав слухавку й коротко відповідав: «Я працюю». Дівчина щодня молилася за свого снайпера й чекала дзвінка або нічного повідомлення, щоб почути його голос і знати, що він живий.
Більшість часу старший солдат Марьєнков перебував на фронті і зникав зі звʼязку на 5-6 діб. За словами Вікторії Марьєнкової, брат оберігав їх від своїх військових справ, але завжди намагався попередити коли з ним не буде звʼязку, бо він їде на позиції:
«Він навіть не одразу сказав куди його направили, знаючи те, як ми за нього переймаємося. Коли звʼязувалися, головним було дізнатися, що з ним все в порядку».
Протягом усієї служби сумлінно виконував накази командування на сході України. Побратими Сергія неодноразово розповідали його нареченій та сестрі, що з ним не страшно йти у бій.
«В його очах ніколи не було страху, тому з ним ніхто не боявся йти на бойові. Він серйозно до цього ставився, не говорив зайвих речей. Сергій – порядна, добра та волелюбна людина. Він не просто взяв зброю до рук, а був ідейним воїном. Ніхто не міг його переконати не йти до війська. Він просто виконував свій обов’язок перед Україною, пішов не вагаючись», – каже Єлизавета.
За здобутки під час служби воїна відзначали відомчими нагородами і кожна з них мала для нього неабияке значення. Це було визнанням його заслуг перед державою на полі бою. У мирному житті його головною нагородою могла стати власна родина й незалежна держава, але ворожий обстріл на Донеччині забрав його життя.
«15 лютого, коли ми отримали звістку, я відчула, що загинула разом з ним і моє життя перетворилося на існування. Я дуже довго не могла вийти з цього стану. Мені кажуть відпустити його, але як я його відпущу, якщо кожна моя клітиночка належить йому і час цього не змінить, не вилікує. Я знайшла розраду у піснях. Кожне слово у моїх творах присвячене йому. Я вдячна друзям, які мене підтримували, але родині найбільше», – згадує наречена захисника.
Про прагнення родини увічнити пам’ять полтавця
Рідним Сергія Марьєнкова досі складно усвідомити, що його більше немає – занадто мало відміряли для сповненого планами та ідеями молодого хлопця. Його загибель – несправедлива, але важливо вберегти памʼять про нього. Вікторія каже, що їй досі вкрай важко говорити про увічнення памʼяті про брата.
Тим часом подруга родини створила петицію про присвоєння Сергію Марьєнкову звання Героя України. Її підписали понад 25 тисяч людей.
«Суспільство має пам’ятати своїх героїв, усіх мужніх воїнів, які безстрашно захищали кожного з нас. Втрата Сергійка – це страшне горе і втрата не тільки нашої родини. Сергій та інші герої подарували нам миті, які ми маємо гідно прожити. Мені хотілося б сказати, що герої не вмирають, але мені до скреготу зубів боляче, коли я бачу як нехтують памʼяттю про них. Незрозуміло чому рідні і друзі воїнів мають благати про підписи петицій, якщо кожен полеглий – герой», – каже Єлизавета.
Дівчина мріє, що на честь її нареченого назвуть парк, куди могли б приходити пари, які гулятимуть як вони колись. Сергій дійсно цього заслуговує, каже його наречена. Впоратися з болем втрати їй допомагає родина, творчість та спільнота жінок, які втратили чоловіків на війні. Опісля загибелі Сергія, його наречена почала давати вуличні концерти у центрі Полтави під псевдонімом Issa Great, щоб збирати гроші на потреби Збройних Сил України.
Дівчина каже, що підтримка містян й музика допомагали втримати рівновагу в найскладніші моменти після втрати. Співачка відчуває підтримку з боку аудиторії й намагається зробити усе, щоб Сергій Марьєнков продовжував жити в її музиці. Єлизавета вірить, що одного дня зіграє концерт у сквері, що його назвуть іменем її Героя. Нехай так і станеться.
Обкладинка Юлії Сухопарової