Антон Соколенко здобуває освіту на 5-му курсі Полтавського державного медичного університету медичного факультету №1. Одночасно з цим працює в обласному військовому госпіталі на посаді операційного медбрата хірургічного відділення.
За час війни Антон Соколенко мав відрядження до прифронтових територій, де рятував поранених військових. Нещодавно його роботу відзначили медаллю «За військову службу Україні».
ЗМІСТ поговорив із військовим медиком про роботу на фронті й у тилу, мотивацію мобілізуватися та життя після перемоги.
– Останній рік ви поєднуєте навчання у медуніверситеті й роботу у військовому шпиталі. Розкажіть, як почався ваш шлях до медицини, військової зокрема.
– Мій шлях до медицини розпочався з того, що я здав ЗНО і доволі непогано. Моїх балів було достатньо, щоб вступити на той момент ще до Української медичної стоматологічної академії, яку перейменували на університет. Рішення не скажу, що було заплановане, воно було досить спонтанне, яке ми ухвалили в родинному колі. Так воно й пішло, і ось уже 5 років я навчаюся.
До військової медицини я потрапив з початком війни. За кілька днів до повномасштабного вторгнення я поговорив зі своїм другом Олександром Клименком – ми дуже схожі з ним за патріотичними поглядами – і ми вирішили, якщо чутки про війну справляться, ми підемо до військкомату.
Домовилися тільки щоб піти не з перших днів війни, а 26 числа, тому що до своєї служби в госпіталі я працював в обласній лікарні на посаді анестезист відділення інтервенційної радіології. 26 лютого я відпрацював останню зміну і зранку, прийшовши додому й переодягнувшись, зателефонував другу й пішов до військкомату.
Планували йти не в медицину. Ми навіть не знали, що таке можливо – потрапити в медицину, бо чіткого розподілу в військкоматі не було. Ми прийшли туди, пройшли швиденько медкомісію та з іншими майбутніми військовослужбовцями стояли в черзі й чекали розподілу.
Нам дуже пощастило, що по військкомату ходив і набирав особовий склад хірург-офтальмолог. Він поговорив з нами, коротко розпитав про навчання й роботу. Вивів із військкомату, посадив у машину й привіз прямо до командира в частину. Так нас мобілізували.
Я перебуваю на посаді операційного медбрата в хірургічному відділенні, а друг служить операційним медбратом у лор-кабінеті.
– Яку медичну спеціальність ви планували обрати до початку повномасштабної війни?
– Спеціальність обирають після 6 курсу. Хотілося бути хірургом-травматологом. Зараз обираю між двома напрямками: хірург-травматолог і хірург-уролог.
– У чому полягає робота операційного медбрата? Як вона відрізняється в тилу й на фронті?
– Моя робота полягає в тому, що я перебуваю безпосередньо з хірургами на операціях. Працюю разом із ними, забезпечую їх всім необхідним для роботи: умови, інструменти. Якщо хірургам потрібні додаткові руки, можу асистувати. Чим відрізняється від прифронтових ділянок? Тим, що на віддалених точках, як-от наш полтавський госпіталь, хлопці приїжджають уже в стабільному стані. А безпосередньо на бойових виїздах ми рятуємо бійців, тому що допомогу потрібно надати якомога швидше.
– У тилу є медики, які розмірковують над варіантом долучитися до роботи на фронті. З вашого досвіду, до чого потрібно бути готовими людям, які планують на це наважитися?
– Потрібне терпіння, у першу чергу, бо хоч це й медицина, але все-таки військова. Тому багато чого побачиш, різні ситуації переживеш. Тому необхідно мати терпіння, витримку, готувати себе до того, що може бути й складно, але завжди тримати в голові, що все можна здолати.
– Ви мали досвід відряджень до прифронтових територій. На якій відстані від фронту працювали найближче? Якою ви побачили цю війну?
– Від того, на якій точці ти перебуваєш у відрядженні, залежить те, як далеко від тебе бойові дії. Десь, де я зі своєю командою був на точці, це була перша лінія. Як нам говорили, за кілька кілометрів тривали бойові дії – нульова лінія. На інших точках, коли ми переїхали, це була друга лінія й далі – відносно спокійніша територія.
– Пригадайте свій перший день роботи у відрядженні. З чим можна порівняти добу медика в прифронтовому шпиталі? Опишіть її в загальних рисах.
– Я в обласній лікарні вже працював, то це можна порівняти з ургентним чергуванням у лікарні, коли тобі постійно доводиться працювати. Ти приїздиш на точку й не встигаєш навіть речі нормально розпакувати, підготуватися. Усе, що привіз з собою для роботи, одразу хапаєш, стаєш і працюєш.
Упродовж відрядження були й спокійні дні. Були періоди розвантаження, коли роботи не було. Були дні з помірним та інтенсивним навантаженням, що ми могли цілий день і ніч стояти й працювати.
– Які найбільше потоки пацієнтів ви спостерігали, можливо, підраховували?
– Ми не рахували. Не було для того часу, усе було потоком, тому рахувати нам не доводилося.
– Розкажіть історію, яка вас найбільше вразила з початку повномасштабної війни.
– Для мене позитивною історією за час служби було моє нагородження, за що я безмежно вдячний. Це приємно, коли твою роботу оцінюють, а нагороджує сам президент. Я вдячний своєму командирові, який, я впевнений, висунув мене на це нагородження.
За весь період служби з бійцями спілкуєшся, багато історій від них чуєш. Хтось перебуває в негативному настрої, хтось налаштований позитивно, готовий повертатися після лікування на фронт.
Є одна історія, доволі класна. Ще на початку своєї служби, я ще займаюся в госпіталі перев’язками, познайомився з одним пацієнтом, якого я перев’язував, то ми тримаємо з ним зв’язок і донині. З моменту, як він з нашого госпіталю виписався, ми підтримуємо спілкування, вітаємо один одного зі святами, і він постійно надсилає мені фотозвіти свого лікування.
– Ви планували мобілізувалися й піти воювати як солдат. Натомість стали медбратом. Як ви для себе обґрунтували потребу стати до лав захисників?
– На це питання легко відповісти: у країні настали тяжкі часи. Я свою країну завжди любив і розумію, що в цей час, як ніхто, інший я маю робити внесок для нашої спільної перемоги. Тому це рішення було миттєвим, а особливо з підтримкою друга та спільними патріотичними поглядами, ми розуміли, що потрібні. У тяжкий для країни час ми маємо зробити все, що він нас залежить.
– Хто вплинув на становлення ваших патріотичних поглядів?
– Звичайно, моя сім’я, яка мене виховувала. Саме моя мама й хрещена тітка вклали в мене патріотизм. Я думаю, живучи в такій прекрасній країні воно й саме виховалось.
– Якою ви бачите Україну після завершення війни? Ви один із тих, хто буде розбудовувати цю країну після перемоги: ви хочете тут залишитися й працювати. Якою ви бачите країну?
– Я бачу, що роботи в нас буде багато. Зрозуміло, чому. Тому я бачу, що ми як і зараз, будемо єдиною нацією, яка робитиме все для відновлення нашої країни. Ми переможемо всі разом і відбудовувати країну будемо разом.
– Але ж росія нікуди не подінеться.
– Вона нікуди не подінеться, але з такими поглядами на життя такі виродки, як вони, рано чи пізно, опиняться там, де треба. Наші хлопці, які зараз воюють на фронті, роблять все для того, щоб вони знали своє місце.
– Які ваші плани на майбутнє? Ким ви бачите себе після завершення війни?
– У моїх планах – вступити до інтернатури. Єдине питання – коли. Невідомо, чи вийде повернутися на 6 курс, щоб завершити навчання в університеті. Тому коли питання залишається відкритим. А те, що вступлю на інтернатуру, вивчуся, стану лікарем і буду допомагати людям.
Обкладинка Юлії Сухопарової