Пʼятірка «забутих» полтавців

У Полтаві досі знаходяться пам’ятки часів Російської імперії, а чимало вулиць міста лишаються під іменами радянських діячів.  Через це громадськість активно намагається привертати увагу влади до вшанування пам’яті українських історичних діячів.

Серед найвідоміших уродженців Полтави є Симон Петлюра. На його честь назвали одну з вулиць Полтави та встановили меморіальну дошку. Однак в місті йому не встановили пам’ятник, як це зробили в інших містах України. А чи існує хтось окрім Петлюри, хто вартий уваги та увічнення памʼяті у рідній Полтаві? 

ЗМІСТ розповідає про п’ятьох видатних полтавців, яких Полтаві варто вшанувати.

Віра Левченко народилася  5  серпня (або 9 серпня) 1893 року у Полтаві. Її батько був вчителем, походив з козацько-старшинського роду.

У дитинстві Віра мріяла стати балериною, але її бабуся-аристократка була проти і вважала це заняття непристойним. Через це вона покинула балетне училище, але почала брати уроки гри на сцені у Московського художнього театру.

Вийшла заміж за юриста і журналіста Володимира Холодного. Його брат, Григорій Холодний був вченим, секретарем Українського видавничого товариства у Москві та викладачем у Другій українській гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства, очолював «Просвіту» у Чернігові та інститут Української Наукової Мови. Григорія засудили більшовики на вісім років тюрми та розстріляли за участь у Спілці визволення України. 

За деякими даними, сім’я Холодних мала дочку Євгенію, а пізніше удочерила племінницю Володимира Нонну. Після того, як чоловіка забрали на передову Першої світової війни, Віра Холодна звернулася до режисера Владіслава Гардіна і отримала свою першу роль. Вона зіграла няньку-італійку в першій німій екранізації творів Анни Карєніної.

За рік полтавка знялася в 13 фільмах і швидко стала відомою в багатьох країнах світу. Її запрошували закордонні режисери і пропонували великі гонорари за участь в їхніх фільмах.  У квітні 1918 року вона разом із кіностудією українського режисера Олександра Ханжонкова переїхала до Одеси. Крім зйомок у кіно, Віра виступала на естраді.

В лютому 1919 року Віра Холодна раптово померла. За офіційною версією занедужала іспанським грипом. За іншою версією її отруїли за наказом Троцького, через можливий роман з начальником штабу французької армії Фрейнберга. Тоді Одеса була під контролем країн Антанти.

Віру Холодну поховали в Одесі. Згодом, у 1931 році її могилу знищили, а на місці кладовища створили «Парк імені Ілліча».  За коротке життя Віра Холодна знялася у 40 картинах, з яких збереглися тільки 4-5 фільмів і два уривки. Віра Холодна стала зіркою епохи німого кіно та однією з перших акторів сучасного світового кінематографу. Однак у її рідній Полтаві про неї майже нічого не відомо.

Олександр Бородай народився в 1844 році на Полтавщині. Після здобуття вищої освіти у Полтавському кадетському корпусі емігрував в США, де 20 років працював інженером у компанії Westinghouse Inc. У 1890-х роках переїхав у Петербург. Там він працював в представництві американських електротехнічних компаній та допомагав місцевому благодійному товариству з видання дешевих народних книг.

Після переїзду до Києва в 1903 році, завідував книгарнею журналу «Киевская старина». У книгарні Бородай цікавився народним мистецтвом та кобзарською справою, збирав експонати. 

Він придбав бандуру кобзаря Гната Гончаренка, купив вісім фонографів фольклористику Філарету Колессу, поетесі Лесі Українці та етнографу Опанасу Сластіону для запису народної музики та співів. Подарував композиторові Миколі Лисенку колекцію стародавніх кобз для його школи. 

Був активним членом Петербурзької української громади, Ради Всеукраїнських безпартійної демократичних організації, ради «Старої громади» в Києві. Член Наукового товариства Шевченка у Львові з 1907 року та Українського наукового товариства в Києві з 31 грудня 1913 року.

Приятелював з письменником і лексикографом Олександром Кониським, листувався з Михайлом Грушевським, Іваном Франком, Іваном Палюєм, прозаїком Осипом Маковеєм. 

Яків Жарко народився 25 лютого 1861 року у Полтаві. В дитинстві захоплювався літературою, музикою і театром. Від старших братів і сестер Яків змалку перейняв інтерес не лише до театрального мистецтва, а й до ідей повалення російського самодержавства. 

Навчався в Полтавській гімназії, але був виключений за участь у революційному русі у 1880 році. Відтоді Яків перебував під наглядом поліції Російської імперії і мав раз на тиждень відмічатися підпискою «про невиїзд». У гімназії він товаришував із письменником й активістом «Братства Тарасівців» Володимиром Самійленком та письменником Панасом Мирним, почав писати вірші українською.

Добровільно пішов на військову службу, після чого закінчив навчальний курс та земську фельдшерську школу. У 1886 році стає актором мандрівних театральних труп Михайла Старицького і Марка Кропивницького. Зіграв ролі Омелька і Старотуза у п’єсах «Мартин Боруля» і «Безталанна» Івана Карпенка-Карого.

Яків видав чотири книги ліричної і сатиричної поезії, одна з них збірка «Молодик. Пісні та думи» була забороненою. Про книгу «Оповідання» схвально відгукнувся Іван Франко. Яків також видав численні публікації в альманахах, збірниках, періодиці та серію науково-популярних видань.

Влітку 1904 року разом із сім'єю він переїхав у столицю Кубані - Єлисаветград (нині Краснодар). На той час регіон був осередком української культури зі школами, де викладалась українська мова, а театри ставили українські п’єси. 

Там він працював діловодом у Комітеті піклування про народну тверезість, згодом став одним з керівників місцевих товариств «Просвіти» та членом Революційної Української партії. У 1920-х роках працював у Кубанському художньому музеї, що став науковим центром та осередком культури регіону. 

Яків не визнав більшовицьку владу. У ніч на 15 грудня 1929 року його заарештували за звинуваченнями «в шпигунстві на користь Великої Британії». Він перебував у в’язниці близько трьох місяців і зазнавав постійних цькувань з боку радянської пропаганди. Під час обшуків зникли майже всі його рукописи.

Яків Жарко помер у злиднях 25 травня 1933 року. 

Павло Гнідич народився  26 листопада 1884 року у Полтаві в небагатій дворянській родині. 

Був фольклористом. Під час навчання у Московському університеті співпрацював з Комісією з народної словесності та Полтавською вченою архівною комісією. Викладав у Кобеляцькій чоловічій гімназії та Роменському реальному училищі. 

У 1912–1914 роках Павло записав понад 2 тис. народних пісень, казок, легенд, народних оповідань у селах Роменського повіту (нині Роменського району на Сумщині). 

За даними історикині Марини Федорової, ці твори увійшли у його п’ятитомні збірники «Матеріалів народної словесності». Однак видані були лише перший, другий та четвертий томи, які зараз зберігаються у Полтавській науковій бібліотеці. За словами Федорової, цей збірник є бібліографічною рідкістю. 

Третій і п’ятий випуски Павло не зміг видати, оскільки він був мобілізований на фронт до Білої армії Денікіна. Загинув ймовірно 1919 року у боях з більшовиками. 

Віталій Гудима народився 3 лютого 1861 року у Полтаві. Походив з роду спадкових дворян Полтавщини. Навчався у Чугуївському юнкерському училищі, звідки вийшов підпрапорщиком. Служив у трьох бригадах імперської армії. Гудима у 1913 році уже мав звання полковника і військові нагороди. Під час Першої Світової війни був черговим штаб-офіцером начальника Віленської місцевої бригади.

На початку Української революція навесні 1917 року Гудима був активним членом «Просвіти» у Полтаві та Ніжині. Так, він долучився до культурно-освітнього життя.

До військової справи повернувся за правління гетьмана Павла Скоропадського. Після падіння Гетьманату очолював 4-й стрілецький полк Сірої дивізії Армії УНР, який обороняв Конотоп і Бахмач від більшовиків.

На початку 1919 року брав участь у боях за Бердичів і Проскурів. Гудима був повітовим військовим начальником в Могилеві-Подільському. 20 жовтня 1920 року його призначили начальником мобілізаційного управління військового міністерства УНР. У складі військ Симона Петлюри брав участь у наступі на Київ.

Після остаточної поразки опинився в еміграції у Польщі, де отримав звання генерала-хорунжого Армії УНР. Заробляв на життя малюванням ікон. Помер 19 лютого 1929 року у польському місті Каліш.

Обкладинка та графіки Катерини Василенко