Гора Пивиха на Полтавщині – унікальна пам’ятка природи й одне з улюблених місць відпочивальників. Останніми десятиліттями її круті схили розмивають води Кременчуцького моря, з року в рік забираючи близько десяти метрів. Зараз важко уявити, що з часом гори може просто не стати, але загроза більш ніж реальна.
Сьогодні Пивиха над лівим берегом Дніпра приваблює туристів своєю красою, проте не менш цікавою є історія цього місця. Урвисті схили гори пам’ятають повстанців, які ховалися в її рівчаках і хащах, ченців монастиря, які брали участь у заворушеннях, та останню на своїх землях церкву, яку німцям у часи війни вдалося підірвати тільки з третього разу.
Місцеві називають Пивиху серцем свого краю й прагнуть зберегти для нащадків, однак цьому заважає сусідство з Кременчуцьким морем, яке десятиліттями руйнує гору. Понад 600 її метрів втрачені назавжди й з плином часу ця цифра зростає.
Уперше за останні 15 років на Полтавщині знову заговорили про укріплення берега в районі Пивихи. За попередніми оцінками, на порятунок гори потрібні щонайменше 100 млн грн. Розповідаємо, чим унікальний пагорб на березі Кременчуцького водосховища й чому його варто зберегти.
Історія поселень на горі Пивиха
Дослідженням минулого Пивихи роками займається градизький краєзнавець Едуард Чіп. Його селище розкинулося поруч із горою на місці давнього Городища – військового поселення, збудованого разом із такими укріпленнями по Сулі, як Воїнь і Жовнин, що нині затоплені водами Кременчуцького моря.
«Коли ми говоримо про гору Пивиха, ми повинні також порівняти те, що маємо зараз, з тим, що мали раніше. Бо коли поглянемо на простори нашого рукотворного моря, збудованого в 1959-61 роках, то навіть не уявляємо, яку красу ми втратили. Не хочеться зараз говорити про це все в минулому часі, але ми втратили більше, ніж придбали. Мальовничу красу наших плавнів, де водилися різні види риби, звірів, птахів, де люди жили завдяки випасанню корів, вирізанню лози, бо в Градизьку працювала артіль “Червоний лозовик”, що виготовляла відомі по всій Україні меблі».
Перша згадка про поселення Пива датована 1648 роком і зустрічається на карті французького інженера Гійома Лавассера де Боплана, а також пізніших мапах полтавських дореволюційних істориків. Проте історія освоєння людьми цього місця сягає глибше в минуле. Сьогодні Пивиха незаселена й перебуває під охороною держави як пам’ятка природи. Проте століттями аж до 1960-х років на її схилах жили люди.
Колись поселення на горі належало руським боярам Пивам, а наприкінці 15 ст. ці землі дісталися Київському Пустинно-Миколаївському монастирю як подарунок від польського короля Казимира IV. Його ченці заклали на цих територіях нову обитель.
З писемних джерел відомо, що перший скит заснували на Пивисі не раніше 1552 року. Київський Пустинно-Миколаївський монастир на той час зосередив значні угіддя в цій віддаленій місцевості, що змусило монахів влаштувати на горі першу невелику обитель.
У скиті поставили дерев’яну церкву імені святого Миколая, а згодом коштом благодійника – гадяцького полковника Антона Крижанівського – збудували кам’яний храм. Його фундамент зберігався аж до кінця 19 ст.
Едуард Чіп говорить, що монастир зазнавав періодів піднесення й занепаду та став надзвичайно впливовим, особливо під час суспільних заворушень, які прокочувалися цим краєм. Обитель стояла на Пивисі, що спускалася до Дніпра трьома крутими залісненими схилами.
З півночі й півдня гору оточували яри, тож за своїм розташуванням пагорб був природною фортецею й пунктом оборони. Стратегічне значення мала й збудована монастирем переправа через Дніпро, а його володіння простягалися від сучасних Недогарок аж до Золотоноші.
Ченці Пивогірського монастиря підтримували людей у часи заворушень і брали участь у повстаннях під проводом Хмельницького, Павлюка, Гуні та інших керівників селянських рухів. У середині 18 ст. монастир слугував збірним пунктом гайдамаків. Дарами монастир наділяли купці й запорізькі козаки, частина яких приймала постриг, втомившись від мирського життя.
«Монастир припинив своє існування через те, що монахи почали поводитися зовсім не як святі люди. Пожежа знищила його. Про історію Пивогірського монастиря добре розповідає історик і священник Олександр Матченко, чия могила знаходиться на Пивисі. Прикро, що градижчани її не зберегли. Пам'ятаю, як ще у 70-х роках могила була вкрита плитою з іменем Матченка, а внизу знаходилося Миколаївське кладовище, де похований його брат», – говорить краєзнавець Едуард Чіп.
Після пожежі 1774 року монастир частково відбудували, проте він так і не зміг відновити свою минулу велич. Наприкінці 18 ст. обитель остаточно збідніла. Її церкву перетворили на парафіяльну, а ченців перевели до Золотоніського Красногірського монастиря.
Пізніше на залишках руїн Пивогірського монастиря збудували Миколаївську кладовищенську церкву. У 1943 році її знищили німці, бо вважали орієнтиром для обстрілу переправ під час штурму Дніпра.
«Старожили говорять, що підірвати її вдалося не з першого разу, бо збудована на замісі яєць і мергелю церква надзвичайно довго трималася. Тільки з третього разу вдалося її підірвати. Унизу ще можна побачити залишки фундаменту, які скотилися з гори й там знайшли своє пристановище».
Відродити церкву й скит на Пивисі хотів місцевий священник – ієромонах Нектарій. Він пішов з життя у 31 рік, так не встигнувши реалізувати свій задум. Пам’ять про втрачений храм зберігають акварелі місцевого художника Петра Кучеря.
«Миколаївська церква була надзвичайно відомою, особливо наприкінці 19 століття. Мінялися священники й після цієї церкви, як правило, вони йшли на підвищення, адже храм був авторитетним серед Полтавської єпархії. Про це свідчать записи у єпархіальних відомостях Полтавської губернії. Мені здається, на Пивисі можна було б зробити якийсь пам'ятний знак про колишню церкву», – говорить Едуард Чіп.
Нині підніжжя Пивихи омиває Кременчуцьке водосховище. Проте ще в першій половині 19 століття в цій місцевості вирувало життя. Старі світлини хат нагадують про життя градизьких «бережан», які мешкали під горою, займалися рибальським промислом і випасали в плавнях Дніпра худобу. До річки спускався брукований Довгий узвіз, більша частина якого зараз похована під водою.
«Де ми бачимо зараз рукотворне море, протікали річки. Найбільшим був Старик – старе русло Дніпра. Гирман напроти Градизька, ще далі були річки Ковтьоба й Солониця. Вони розрізали всі плавні, ділили їх на окремі місцини для відпочинку й риболовлі. Наприклад, річка Більова, де був неприродно білий, ніби цукор, пісок, і жителі постійно відпочивали там у недільні дні».
З будівництвом Кременчуцької ГЕС людей змусили залишити свої домівки й переселитися з зони затоплення. Переносити довелося не тільки хати, а й кладовища.
«У 1958-59 роках почалося масове переміщення поховань. Є одне в Градизьку старе кладовище. Там велика кількість переселень, навіть звідси переносили деякі пам'ятники 18-19 століть. Їх надзвичайно багато й вони масивні за розмірами. Наприклад, пам’ятник у вигляді зрізаного дерева, що означає занепад і вимирання роду. Особливо багато там кованих хрестів відомих градизьких майстрів».
Укріплення берега біля Пивихи
Сьогодні гору оточує піщаний пляж, який із роками стає все ширшим. Протяжність Пивихи становить близько 5 км, з яких майже половина перебуває в зоні активного розмиття. Гора над Дніпром сягає 169 м і є найвищою точкою Лівобережжя, проте через процеси руйнування вона може втратити свої високості.
Останнє берегоукріплення біля гори виконували близько 15 років тому. Голова Градизької громади Мирослав Носа говорить, що це допомогло розв'язати проблему активного руйнування берегів, проте через неякісні роботи дамба майже повністю зруйнована. Нині ситуація залежить від рівня води в Кременчуцькому морі.
«У попередні три роки інтенсивність руйнування берегів була дуже високою у зв'язку з тим, що вода була прямо під берегом: глина й пісок накисали й усе руйнувалося десятками метрів. Не можна сказати що руйнується 5-7 метрів, як це говорять у звичайній статистиці. За один обвал 20 метрів гори пішло: просто одна скеля впала в водосховище. Інтенсивність руйнування значна, тому що схили дуже високі. Щойно низ підмило й основа ослабла, вся гора починає сипатися, як лавина. Відколюється від самого верху й сповзає на низ. Тобто гора оположується».
За словами завідувача кафедри екології Полтавського аграрного університету Павла Писаренка, геологічні дослідження свідчать про те, що Пивиха є утворенням льодовикового періоду, а саме – Дніпровського періоду зледеніння. Процеси руйнування гори неминучі через особливості гірських порід, проте їх можна сповільнити.
«Сусідство з Кременчуцьким водосховищем у неї тільки на південному боці. За наявними даними, щороку втрачається близько 7 метрів. Як швидко це буде відбуватися, залежить від гори й від наповнення водосховища. Зараз його регулюють, зливають воду, додають. Тобто все залежить від того, скільки буде опадів і як вони потраплятимуть у море. Але руйнування буде постійно – природним шляхом, адже більшість там становлять мергелі й глини».
Утворена м’якими осадовими породами Пивиха особливо вразлива до впливів. Про її поклади рідкісного блакитного мергелю серед місцевих навіть ходить легенда, ніби в давнину його купували тут для доньок Ярослава Мудрого як косметичний засіб.
«Існує декілька способів берегоукріплення: це й різні споруди для зменшення швидкості хвилі, і висадження порід дерев, які давали б протиерозійний захист: аронії, сосни тощо. Це, звісно, треба робити, і це роблять. Може, не в тих масштабах, що треба, але такі роботи виконують», – говорить еколог Павло Писаренко.
Про нові плани на укріплення берега біля Пивихи заговорили у квітні 2025 року. Профільне міністерство отримало від Полтавщини запит на потребу понад сотні мільйонів гривень для виконання робіт. З огляду на перспективу отримати фінансування розпочали коригування проєкту.
Аби затримати процес руйнування гори, проїзд нею заборонили. Місцеві влаштовують толоки для прибирання сміття й пильнують, аби на Пивисі не вирубували дерева. Голова Градизької громади каже, що за останні 10 років їм вдалося навчити людей дотримуватися правил заповідного фонду.
«Я застав погані часи історії Пивихи: там були стихійні смітники, які вивозили екскаваторами, незаконний кар'єр, де добували пісок. Там місцеві здійснювали заготівлю дров, хоча випилювання заборонене в заказниках – це кримінальна відповідальність. Тобто відношення було різне, але вона завжди була місцем, яке притягувало до себе людей».
Будуть гроші на берегоукріплення чи ні, а місцеві жителі й далі прагнутимуть зберегти пам’ятку природи й робитимуть те, що від них залежить. Колись Пивиха дочекається захисту.
Обкладинка Юлії Сухопарової