Ніхто не був народженим для війни, однак реальність кидає виклики, які неможливо ігнорувати. В Україні звичайні люди стають героями, даючи ворогові бій. Станіслав «Лука» Близнюк – один з них.
Його імʼя залишило слід у житті багатьох людей. Він – санітарний інструктор 13-ї бригади оперативного призначення «Хартія». Він – медик, який витягнув з поля бою не одного бійця. Він – турботливий батько і щасливий чоловік. Він – митець.
Ця публікація ЗМІСТу – присвята полеглому воїнові Станіславу Близнюку. Дружина героя Дарина Близнюк розповідає про його життєві цінності, бойовий шлях та відданість своїй справі до останнього подиху.
Власний шлях: ким обрав бути Станіслав Близнюк
Станіслав Близнюк народився 8 липня 1993 року в селі Красна Лука поблизу Гадяча. Після школи хотів вступати до Київського національного університету культури і мистецтв. Документи подав на туристичну спеціальність, проте не пройшов на «бюджет». Обтяжувати батьків витратами на його освіту видалося хлопцеві зайвим, тож довелося їхати навчатися до Полтави. Уже тут здобув вищу освіту в Полтавській політехніці імені Юрія Кондратюка за спеціальністю «Водовідведення і водні ресурси».
Після університету Станіслав Близнюк працював у Києві адміністратором проєктів на каналі UATV, створював документальні та історичні фільми. З часом, пішов з роботи через зміну команди, а потім взагалі виїхав до Німеччини. Повернувшись до України, полтавець хотів підзаробити і знову вирушити за кордон. Коли прийшов влаштуватися на роботу в «Аврору», здобув значно більше, аніж планував: розпочалася їхня історія з дружиною Дариною:
«Прийшов до нас, я взяла його на роботу. Виявилося, що не лише на роботу, а й у власне життя. Там ми познайомилися. Спочатку у нас було дружнє спілкування, а потім все переросло у стосунки», – каже дружина захисника Дарина Близнюк.
Вона говорить, що Станіслав поспішав жити й мав різні захоплення. Спорт був невіддільною частиною його життя. Чоловік любив їздити на велосипеді, бігати, виконувати силові вправи, а у вересні 2021 року пробіг свій перший та останній напівмарафон.
Окрім цього, Станіслав був творчою людиною і мав кілька ролей у серіалах та документальних стрічках. Виконував роль Михайла Врубеля у трьох частинах однойменної програми, а також мав епізодичну роль у проєкті «Вещдок».
Дружина згадує, що Станіслав добре співав. З дитинства його залучали до пісенних конкурсів, а з часом чоловік співав лише в колі рідних:
«Коли вступив до університету, навіть не згадував про те, що може співати. Він втомився від тих конкурсів, тому співав коли хотілося, у повсякденному житті. У мене є відео де він з побратимами в машині співає».
Свої захоплення Станіслав не полишав й перебуваючи у війську. Дарина Близнюк розповідає, що її чоловік був романтиком. Він відправляв їй листи, коли служив за сотні кілометрів від дому. Також писав вірші, але деякі з них залишилися недописаними:
Крізь безліч звуків самоти
Зможеш чекати тільки ти
Побігти витягти знайти
Немає ніц на подих йти
Повз страх і струм і запах мокроти
В кінці олімп фінал опора
Дійду я, справді вже пора
Шукаю сил, щоб доповзти
Схопив тримаю, ти зловила
Крізь безліч звуків....врятувала.
Шлях бойового медика
Коли розпочалася повномасштабна війна, Станіслав та Дарина були в Полтаві. На якийсь час їм довелося роз’їхатися по рідних домівках. Чоловік поїхав до Гадяччини, куди на початку вторгнення зайшли росіяни. Там разом із друзями та знайомими волонтерив.
У квітні 2022 року Станіслав та Дарина повернулися до Полтави й пішли працювати. Однак чоловіка непокоїло, що він знаходиться вдома, а інші – виборюють свободу. Через це вони з дружиною усе частіше обговорювали його можливість піти до війська. Дарина прийняла таке рішення чоловіка, адже розуміла, що інакше її Станіслав не може.
Чоловік почав обирати рід військ, до якого хотів би доєднатися. Зрештою прийшов до Нацгвардії, де служив його друг. Зранку 18 липня 2022 року він пішов у ТЦК, а Дарина на роботу:
«Його вже там забрали, видали форму. Ми навіть не знали, що в нас не буде часу повернутися додому, зібрати речі. З цього і почалася його служба».
Однак служба проходила не так, як очікував Станіслав. Він потрапив до частини, яка не виїжджала до зони ведення бойових дій, а охороняла важливі об'єкти. Через це чоловік близько року перебував на заводі:
«Він казав, що йому там не подобається, немає однодумців. Хлопці слухали російську музику, дивилися російські відео в TikTok. Він їх за це дуже критикував».
Захисник говорив, що не робить там нічого корисного, тому його це пригнічувало. Згодом він ухвалив рішення перевестися до іншої бригади. Невдовзі Станіслав потрапив до 13-ї бригади НГУ «Хартія» й отримав посаду бойового медика.
Дарина каже, що раніше він не був дотичним до медицини і до війни боявся крові. Попри це, переміг поклик серця, а рішення рятувати побратимів переважило. Відтоді у Станіслава розпочалася активна фаза навчання. Спочатку на заході України, де близько місяця він вивчав здебільшого теорію, а згодом й у Німеччині.
У «Хартії» Станіслав зустрів своїх друзів, однодумців та ідейних людей. Бригада була згуртованою. Разом з побратимами захисник займався спортом, тренувався, навчав їх надавати допомогу одне одному. З часом чоловік перевівся на посаду санінструктора, однак продовжував виїжджати на бойові завдання через нестачу людей.
Боротьба на різних напрямках фронту та роздуми про службу
За період служби Станіслав Близнюк був у різних точках фронту. За словами Дарини, у Серебрянському лісі він був подалі від позицій, а у Вовчанську пізнав пекло, де тривала боротьба за кожну вулицю міста:
«Він з побратимами був у будинку, а навпроти – росіяни. Це кардинально інша ситуація. Він вперше пішов на завдання, я не мала з ним зв'язку десь тиждень, а тоді нарешті дочекалася дзвінка. Це таке полегшення було».
Дружина воїна пригадує, що після виходу з Вовчанська, Станіславові було важко, бо він побачив смерть побратимів, хоча деяких йому вдалося врятувати. Захисники перебували під постійними обстрілами, у напрузі, не маючи можливості поїсти чи поспати.
«Він мав очі людини, яка побачила війну. Дуже тяжко було після пережитого. Аби реабілітувати його стан, ми зверталися до психолога, однак він не встигав з ним поговорити, бо мав повертатися на позиції. Він мені писав, що йому дуже важко, бо він згадує хлопців».
Станіслав завжди переймався долею своїх побратимів, захисників, яких він врятував. Воїни не встигали реабілітуватися, як вже мали йти на завдання і такий підхід до служби його розлютив. Одного разу Станіслав написав пост в соцмережі із закликом приєднуватися до війська. Дарина відповіла: «Я приєднуюся».
Останній вихід на позиції
У листопаді 2024 року Станіслав Близнюк перебував на Харківщині поблизу Липців. У ніч перед виходом на позиції він писав дружині, що переймається ситуацією. Дарина згадує, що тоді чоловік просив, аби вона передала доньці Варі, що він любить її, дякував дружині, що вона вийшла за нього.
Уже на ранок 9 листопада Станіслав написав, що зайшов на позиції. Наступного дня вони ще спілкувалися, а ось з 11 листопада повідомлення не доходили до Станіслава. Один із побратимів сказав Дарині, що чув «Луку» по рації, а не відповідає він, бо росіяни пошкодили кабель:
«Я йшла з роботи, мені зателефонували і сказали, що Стаса вже немає. Офіційно, 11 листопада о 9:20 він загинув. Він знаходився на еваці, мав надавати допомогу пораненим, а потім їх відправляли в госпіталі. Зазвичай на тій позиції було спокійно, а тут почався танковий обстріл. Стас надав хлопцям допомогу, вийшов і стався приліт. Осколки потрапили йому в спину».
Пам’ять про Станіслава «Луку» Близнюка
Пам’ять про Станіслава, його чесноти, рішучі дії, сміливість та таланти зберігає дружина, батьки, родина та друзі. Воїн поспішав жити. Він займався багатьма справами, навчався, читав, хотів розводити равликів і навіть підготував приміщення для них:
«Ми мріяли про тихе сільське життя, про дітей, про свій городик і затишок. Був надзвичайно світлою людиною, людиною яка вміла кохати. Для багатьох був наставником і вірним другом. Навіть зараз мені телефонує його друг і говорить: “Мені потрібна порада Стаса, я не знаю, що робити”».
Разом з бригадою чоловіка, Дарина планує ініціювати встановлення меморіальних дошок на школі в Красній Луці та школі-інтернаті у Гадячі, де навчався Станіслав.
Дарина Близнюк хоче продовжити справу свого чоловіка, тому міркує над тим, щоб долучитися до патронатної служби «Хартії». Як і Станіслав, вона прагне допомагати бійцям, сім’ям поранених та загиблих.
Друзі Станіслава поділилися своїми спогадами та думками про воїна:
– Це людина-посмішка. Поряд з ним, настрій не міг бути поганим. Притаманна йому комунікабельність завжди дивувала мене. Це була людина на яку завжди можна покластися у будь-якій ситуації. А ще він «мощьний» актьор і чудовий співак. Підсумовуючи, скажу що Стас – Чоловік на якого варто рівнятись. Для мене він завжди був, є і буде прикладом, стимулом для розвитку і вдосконалення. Мені його дуже не вистачатиме, – згадує друг Олександр Рубан.
– Про «Кашкета» (так його називали близькі друзі) треба книгу писати. «Кашкет» – сильна людина і цим відрізнявся від нас. Його любов є наскільки сильною до життя, я в жодній людині цього не бачив і не знаю, чи вже побачу. Стейсі завжди робив все по правильному, це прекрасно і чудово, але інколи перегинав. Колись давно почув від нього – цінуй моменти з тими людьми, з якими тобі комфортно ти відчуваєш себе з ними щасливим, інших просто забудь, – пише «некровний брат» Станіслава Олег Крат.
– Ми знайомі понад 20 років і моє формування як людини, як чоловіка було безпосередньо за його присутності. Він робив мене сильнішим. Він знав, як це правильно зробити, він завжди знав, що і коли треба говорити. А ще хочу сказати трошки про нашу компанію друзів, бо в ній він був просто якийсь «Капітан-активність», – каже друг Олександр Харченко.
– Стас для мене був уособленням цікавості до життя. Він завжди прагнув дізнатися більше про співрозмовника, людей у цілому, про світ, історію, технології, мистецтво. Такі люди залишаються в памʼяті назавжди: теплим спогадом, щирою усмішкою, вірним другом, – говорить подруга Олександра Ковинєва.
– «Найкращий друг» – так я б описав Стаса. І нехай це звучить просто, та для мене це щось особливе й надзвичайно важливе у моєму житті. Стас був, є і завжди буде для мене найкращим другом, людиною, з якою ніколи не хотілось прощатись. Памʼять про нього житиме в мені вічно, – пише друг Денис Тюжин.
Вічна пам’ять захисникові України Станіславу «Луці» Близнюку