Вшановуючи пам’ять жертв Голодомору, ЗМІСТ розповідає історії очевидців жахливих подій. Хоча після тих подій виросло вже два покоління, мороз досі йде по шкірі від усвідомлення того, що таке могло трапитися в цивілізованому світі.
Якщо Голодомор 1932-1933 років вважається результатом політики правлячої верхівки держави, то 1946-1947 голод спричинили війна та неврожай.
За різними оцінками, Голодомор 1946-1947 років був спричинений неврожаєм та рядом наступних факторів:
- розвалом сільського господарства після війни, який природно був спричинений відсутністю робочих рук та техніки;
- діями радянської влади, що спричинили виснаження ресурсного потенціалу країни, через експорт зерна за кордон у великих масштабах для досягнення політичних цілей;
- збільшенням податків для населення, зниженням оплати праці та запровадженням її у формі облігацій;
- на ґрунті вищеперерахованих обставин виник, страшний дефіцит продукції разом зі збільшенням цін на неї.
Робота Мотрона Миколаївна: «Бачила серед померлих ще ледве живих, але на яких вже ставили хрест, щоб не приїжджати по тіла двічі»
Жінка народилася 1929 року. Голодомор 1932-1933 років пережила у віці 3-х років, Голодомор 1946-1947 – у віці 17 років. Жила на той час в хуторі Роботівка Кременчуцького району.
«Перше, що я пам’ятаю,тоді я екзамени здавала, а школа знаходилася за три кілометри від мого хутору. Дуже важко було долати таку відстань кожного дня без запізнень. Ноги відмовляли, але я йшла до школи, щоб поїсти й набратися сил. Вчителі бачили, як я тягнуся до знань, тому пробачали мені невчасний прихід», – починає згадувати Мотрона.
Після навчання Мотрона з подругами ходила на болото рвати «рожки». Так називає рогіз наша героїня. Вона розповідає, що це були її найулюбленіші ласощі: солодкі на смак і хрумкі, як морква.
«Мій тато, Робота Микола Ількович, у 1946 році повернувшись додому, дізнався, що у нас нічого було їсти. У зв’язку з отриманою на війні контузією, його на 2 місяці поклали до лікарні (лікарня знаходилася в тому ж селі, що і школа, в 3 км. від хутору героїні – тут і далі прим. автора). Батько був щасливим, бо в лікарні годували риб’ячим жиром. Щодня, знаючи, що рідним вдома нічого їсти, збирав риб’ячий жир в баночку, щоб потім віднести. Батько був настільки слабким, що спіткнувся по дорозі, баночка перевернулася в кармані штанів і розлилася, жиру залишилося ледве на дні. Його розпачу не було меж, скільки сил було покладено і все марно!», – на очах Мотрони виступають сльози, все ж важко говорити по батька.
Її хутір постраждав не менше за інші населені пункти, де близько половини жителів померло від голоду. Обличчя героїні сіріє тоді, коли вона згадує, як бачила серед померлих ще ледве живих, але на яких вже ставили хрест. І, щоб не приїжджати вдруге, забирали в спільну купу.
Які ж способи шукали жителі, щоб вижити? – запитала я Мотрону Миколаївну.
«У нашому селі існував бартерний метод господарювання. Жителі були дружніми і ділилися, чим могли. Тими днями ходила чутка, що на Закарпатті можна обміняти військовий одяг на певну кількість зерна. Мій старший брат почув це і вирішив піти, щоб врятувати сім’ю. Натомість ми віддали брату найцінніше, що в нас було – вирили із землі бережно замотаний в сукно шматок сала і деяку суму грошей. Навіть не дійшовши до Дніпра, брата перестріли грабіжники, сильно побили, відібрали шматок сала, а його, в одних штанях, залишили лежати на дорозі. Брат не міг згадати, як через 2 місяці повернувся додому ледве живим. Через сильний голод, спрагу та виснаження постраждав мозок, і брат став не сповна розуму».
«Працювали на державу, платили податок за кожне деревце в саду, та ще й винними державі залишалися! Доходило до того, що потрібно було знімати свинячі шкури з туш і віддавати в державу, щоб шити чоботи».
«У школі давали бульйон з сушеної картопельки. А мені, як дитині з великої сім’ї, ще і шматочок макухи».
Моргун Микола Панасович: «Мама часто повторювала: “Краще, діти, голод довший, ніж короТЕНСЬКИЙ”»
1937 року народження. 9-ти річним зустрів Голодомор 1946-1947 років. Жив на хуторі Моргуни Диканського району. А сьогодні Микола Панасович є солістом «Хору Ветеранів» с. Опішня Полтавського району та заступником голови Опішнянської селищної ради, пише книги та історіографію про рідний край.
У далекому 1923 році його мама вийшла заміж. Батька Микола не пам’ятає, так як з війни він не повернувся, і на плечі матері ліг важкий тягар післявоєнної розрухи, і вона мусила виховувати одна трьох дітей.
«Пшеничні поля стерегли об’їждчики з нагайками, які нещадно шмагали нас, малих дітей, яких батьки посилали на поля, доки самі були на роботах, – говорить Микола, – але ми намагалися триматися ближче до кручі, щоб при нагоді, туди стрибнути і сховатися від об’їждчика. Він був лінивим і не хотів злазити з коня, щоб наздогнати нас».
Розповідаючи про причини голоду 1946-1947 років, Микола Панасович наголошує на тому, що він, на відміну від штучно створеного Голодомору 1932-1933-го, був природним:
«Була страшна засуха, ячмінь був висотою всього 25-30 см., а буряки ми поливали водою, яку носили з хутора».
«У нашому селі люди переживали голод по-різному. Ті, які були навчені бідою і робили з весни запаси, змогли протриматися зиму. Заготовляли цвіт з дерев, молоді пагони, плоди ліщини, картопляний крохмаль», – пояснює Микола Панасович.
Односельчанка Миколи на його очах помирала від голоду, бо оступилася і пішла проти жителів.
«Щоб вижити в Голодомор вона розповіла активістам, які збирали продукти в населення, де її сусіди заховали квасолю. Квасолю, звичайно ж, забрали, а їй дещо перепало з тієї квасолі. Люди були тоді дуже голодні, але і дуже дружні. Мешканці добре запам’ятали її вчинок, і вже не допомагали вижити у скрутні післявоєнні роки, тому голодна смерть знайшла її через 14 років».
Деякі винахідливі мешканці влітку збирали плоди тернового дерева, сушили їх, а потім обдавали гарячою водою, в якій попередньо варили буряк. За смаком терен не можна було відрізнити від вишні. Такі смаколики вимірювалися стаканчиками та продавалися дуже дорого.
«Гріх таке згадувати, але нас годували покійники. Поховання відбувалися часто, і хоч столи не ломилися від страв, але поминальними обідами можна було наїстися: готували борщ або капусняк, домашню локшину та узвар».
«У школі ми обідали затіркою, – так званими галушками, з кукурудзи. А вдома їсти давали два рази. Об 11:00, перед школою, та о 19:00, щоб вночі їсти не хотілося».
«У 1947 році мама часто повторювала мені слова, які чула від власного батька: «Краще, діти, голод довший, ніж короТЕНСЬКИЙ».
«Тільки у 1954 році я зміг вдосталь наїстися хліба».
«У шкільну торбинку, в першу чергу, клав мисочку та ложку, а вже потім книги».
Кібальник Марія Романівна: «Коли вдарили морози, ми з сестрою займалися вдома, бо не мали взуття, щоб ходити в школу»
Народилася 1933 року. На той час проживала в селі Бричківка, Полтавського району. 13-ти річною зустріла Голодомор 1946-1947 роках.
Марія Романівна була восьмою з 12-ти дітей у сім’ї.
«1933 рік я пережила завдяки моїй сестрі, їй на день мого народження було 13 років. Доки моя мати день і ніч працювала в полі, на плечі сестри лягло піклування про родину: вона і дітей гляділа, і хазяйство берегла, і їсти готувала. У платочку на спині кожного дня носила мене до мами в поле, щоб і мене нагодувати, і мамі в глечику їсти віднести».
Героїня також згадувала про шкільні роки:
«Сказати, що наше село постраждало від війни – це нічого не сказати. Моя школа виглядала як чорна обгоріла хатинка. У стрісі були дірки. Війна своє додала, тому багато діток в моєму класі були переростками».
Марія Романівна згадувала, що дуже любила навчатися, тому після закінчення шести класів вирішила здати іспити, які якраз припали на 1947 рік. Для цього їй довелося не раз долати восьмикілометровий маршрут до села Тахтаулово, що на Полтавщині.
«Мій брат тоді мав голову на плечах, то визвався доглядати свиней у колгоспі, завдяки чому рятував мою сім’ю. Вдень нишком ховав суху макуху і харч, який варили свиням, а вночі на пару з батьком віднаходив ті схованки і приносив сховане додому».
«Коли вдарили морози, ми з сестрою займалися вдома, бо не мали взуття, щоб ходити в школу».
Софієн Григорій Іванович: «Колгосп щотижня давав матері на нас п’ятьох буханку хліба»
Народився 1936 року. У 1946 році йому було 9 років. На той час проживав у м. Зіньків.
«Батько загинув у операції при форсуванні Дніпра, і місце голови сім’ї зайняв мій старший брат. А так, дітей у сім’ї було п’ятеро.
Тоді в колгоспі працювали за трудодні. Один день відпрацював – отримав 200 грам зерна».
На моє запитання скільки годин тривав трудодень, Григорій засміявся:
«Моя покійна мати була ланковою в колгоспі. Ото як сонце зійде, виходили в поле і працювали, поки видно було».
Григорій Іванович згадує, що земля його регіону в 1946-1947 роках була дуже бідною, зневодненою, зруйнованою снарядами та бомбами. Деякі території дуже вигоріли, і ще довгий час на них нічого не росло. А при обробці землі багатолюдей підривалися на снарядах.
«Мішок картоплі коштував 500 рублів! Взимку перебивалися бурячком, який чистили, різали на локшину і заливали козячим молоком.
Голодні собаки бігали обабіч села, шукаючи собі харчі. Після трагічної смерті дочки нашої односельчанки ми виходили пасти корів удвох»
Односельці Григорія рятувалися від голоду, розводячи кіз.
«Доки батьки були на роботі, малими ми їжу заробляли як пастушки-наймити. Той картоплинку дасть, той макухи жменю, а взагалі, їли фактично все, що росло в полі. Мій день починався о 5:30-6:00 ранку. Пасли по-черзі: двійко зранку іде в школу, а двійко пасе».
Григорій згадує, що після війни залишилася страшна розруха, багато людей втратили свої будинки і близьких, а безліч дітей залишилися сиротами. Україну потрібно було підняти на ноги після пекла, яке її спіткало. Тому сім’ї обкладалися податками.
«Наша сім’я тримала кроликів та курей. За рік ми мусили здавати державі 40 кг м’яса (при цьому 1 кролик мав важити не менше 2 кг) та 120 яєць. А у кого були корови – ще 120 літрів молока. Колгосп натомість щотижня мамі на нас п’ятьох давав буханку хліба. У полі все їли, починаючи з головки будяка і кінчаючи картопляними ошурками».
Згадуючи про голод 1946 – 1947 роки, не слід забувати, що свідків тих жахливих років стає менше і менше з кожним днем. Ми їх не помічаємо, але ці люди серед нас: вони їдуть з нами в одному транспорті, ідуть по вулиці назустріч нам, стоять в одній черзі в магазині, сидять на сусідній лавці в парку.
Ці люди символізують собою незламність українського духу. Тому їхні історії мають бути почутими і зафіксованими не тільки на сторінках, а в першу чергу, у пам’яті наступних поколінь.
Графіка, обкладинка Юлії Деркач