Родина Валентина Іванова бачила як розпочиналася повномасштабна війна. З їхніх вікон на околиці Харкова можна чудово розгледіти кордон з країною окупантів. Щоправда, тепер в їхній квартирі немає вікон, або вони пошкоджені. У будинку ж взагалі тепер немає деяких квартир.
Родина залишалася у Харкові доволі довго навіть після перших обстрілів. Коли стало зрозуміло, що росіяни стріляють не тільки «по военным объектам», домівку довелося покинути. Попри страх за власне життя, харків'яни вирішили їхати недалеко від дому, щоб повернутися відбудовувати своє місто. Поки на цей момент чекають, волонтер привозить із Полтави до Харкова гуманітарку, допомагає вивозити людей.
З початку березня він вивіз із Харкова 26 людей, 14 котів і 1 собаку. ЗМІСТ зустрічався з волонтером у перерві між поїздками та дізнався про те, як нині живе Харків, чому не варто ігнорувати повітряні тривоги та як бути корисним.
Навіть сценаристи не можуть знайти слів, щоб описати жахи війни
Люди завжди відгукуються до чужої біди. Щойно розпочалася повномасштабна війна, родина допомагала фінансово. Так сталося, що Харків та їхній район перебував під бомбардуваннями. І коли минув шок від того, що люди переживають, з’явилося бажання щось робити:
«Суспільство почало самоорганізовуватися і хотілося в цьому брати активну участь, знайти свою роль. Ми з хлопцями граємо у футбол як аматори. У наших чатах побачив інформацію, що до Харкова прибуває чимало гуманітарки і треба її розвозити по місту. Я відгукнувся. Тоді ми були ще в Харкові. 28 лютого десь. Потім обстріли стали інтенсивнішими й ми з родиною виїхали з міста. Коли я був уже не в Харкові, то шукав цю можливість у Полтаві».
Потім чоловік зв’язався з полтавськими волонтерами й 6 березня вперше повіз допомогу до Харкова.
На той момент люди, які залишалися в місті, уже не могли прожити на тому, що було в холодильнику, адже в будинках по кілька днів не було світла. Одразу харківські магазини закрили, бо всі злякалися, пізніше – через відсутність світла. Потім увесь товар закінчився, а побудувати нову логістику було просто неможливо через обстріли.
«Я знав, куди їхати, знав де треба те, що везу. Люди були дуже вдячні. І мені дуже шкода, що я не можу передати, як люди ставляться до допомоги. Зараз навесні стало тепло, але те тепло ще тепліше».
Складно описати емоції, які відчуває людина, коли бачить, як хтось руйнує твоє рідне місто. Валентин Іванов за професією редактор та сценарист і йому вдалося написати не один десяток різних історій. Він володіє словом, але ще досі не може описати жахіття війни, які випали на долю України:
«Я довго крутив у голові як би я міг розповісти це, але я не знаходжу слів. Під час однієї з поїздок у Харкові виникали ідеї, як ще допомогти. Ми організували медичні кабінети, і якось лікар вже другого кабінету питав про те, чи в Полтаві люди уявляють що тут відбувається. Це не докір, це перестереження. Я запитав: "Якби я почав розповідати тобi, що відбувається, а тебе тут не було і ти сам це все не пережив – ти б зрозумів?". Він каже, що дійсно поки не побуваєш у такому пеклі, ти не зрозумієш. Це неможливо пояснити. Це страшно».
«Лікар має ім'я Саша і він дуже крутий, бо робить перев'язки ще до приїзду "швидкої". На жаль, у нас не вийшло організувати у Харкові гідну допомогу його кабінету. Через те, що медична адміністрація хоче централізувати надання медичних послуг, а в районах, які обстрілюють хочуть розв'язати цю проблему за допомогою "швидких". Так, медики приїжджають, але часто трапляється, що не за екстренною допомогою людина просто не може виїхати з району. Допомога для оснащення медикаментами кабінету швидше прийшла з Німеччини».
Як надають допомогу у кабінеті дивіться тут.
Навіть зруйнований будинок живе поки в ньому є люди
У багатоповерхівку Валентина уже є 3 «потрапляння» ворожих ракет чи снарядів. Але попри це там досі залишаються люди, завдяки яким місто живе.
«Навіть коли стріляють наші, стає моторошно, а коли прилітає назад, то взагалі. У мене є можливість бувати вдома. Приводжу гуманітарку для тих, хто не поїхав. У моїй квартирі пошкоджені всі вікна й вибиті два повністю. Є уламок в стелі. У нас є люди, які досі вдома. Для мене їхнє рішення, такий їхній вчинок – це подвиг. Я не знаю, не можу собі пояснити мотивацію людей. Люди, які там, вони просто там. І все. На районі є ті, хто не може вільно пересуватися, літні люди. Я намагаюся вивозити їх, але треба, щоб за них хтось вирішив виїжджати».
Покинути дім та поїхати в невідомість часто є надскладним рішенням для харків’ян, які усе життя провели в одних стінах. Буває, що вони вже погоджуються виїхати, але потім змінюють рішення.
«Коли людина їде, вона не знає куди. Там у нього все своє, а тут треба чітко розуміти, де його зустрінуть, де він житиме. Важко наважитися. Зокрема, люди з інвалідністю там залишаються».
Коли бувають періоди, що в місто не стріляють окупанти, харків’яни виходять із бомбосховищ і гуляють біля них, спілкуються. Коли погода сонячна й в місті тихо, навіть можна на деякий час забути про те, що триває війна:
«Немає жодного району, куди не прилітало. Але є місця, які рідше обстрілюють. Там можна під час гарної погоди навіть не побачити війну. Як би не було, я точно знаю, що Україна переможе й щойно перестануть стріляти, ми повернемося. Власне тому ми й не поїхали далеко від дому».
Маршрут «Полтава – Харків – Полтава»
Волонтер зазвичай виїжджає з гуманітарною допомогою до сьомої ранку, а вже близько п’ятої вечора повертається до Полтави. Якщо хтось замовив привезти ліки, або інші необхідні речі, то купує їх і тому графік інколи змінюється.
Дізнаватися про потреби людей просто, бо уже налагодили комунікацію:
«Люди знають, що на район їдуть волонтери, що я туди їду. Я цього не приховую і допомагає особиста комунікація. Усе відбувається швидко. Віддав речі в одному місці, уже телефоную в інше. Допомогу збираємо у Полтаві, а точкові потреби закриваємо спілкуючись із людьми, які залишаються в Харкові. Дякую волонтерці Марині Головко за можливість бути корисним, за те, що кожного разу хвилююся про те, щоб не перевантажили авто, бо резина поки що стара зимова, а допомоги для Харкова не шкодують. Це щоразу надихає їхати ще».
Серед тонкощів поїздок є хвилювання людей. Часто про зустріч домовляються, але потім Валентин отримує чимало уточнювальних дзвінків й через це емоційний стан дещо ускладнюється. Але він розуміє, чому люди так переймаються його місцезнаходженням й спокійно реагує.
Про потреби людей дізнаються за допомогою чатів у месенджерах, особистій комунікації. Ліки чи продукти він привозить просто до бомбосховищ, де більшість часу проводять харків’яни.
Окрім доставки допомоги, волонтер також вивозить із міста людей, які таки вирішили поїхати з-під обстрілів. Часто допомагає їм зібратися та вийти з квартири, адже літні люди мають проблеми з пересуванням.
Кожна поїздка певною мірою небезпечна, але саме так волонтер може допомагати Україні швидше перемогти, тому ладен ризикувати.
«У мене є прикмети, які емоційно підтримують. Ось нещодавно була 13-та поїздка. Це для мене щасливе число, бо у дружини 13 числа День народження, а її я дуже люблю. Я знав, що все буде добре».
«Усе буде добре»
У Полтаві та області немає активних бойових дій, але днями ворог здійснив кілька ракетних ударів по інфраструктурі. Усе це нагадує, що кожен має піклуватися про свою безпеку й не забувати, якою жорстокою буває війна. Люди, яким вдалося врятуватися з-під обстрілів, точно знають ціну життя.
«Це треба відчути раз і тоді зрозуміти. Але краще ніколи не відчувати цих емоцій, ніколи. На тривогу треба реагувати. Можливо, люди чують про тривоги і бачать, що нічого не відбувається, але у нас почало відбуватися одразу просто. І тільки потім були тривоги. Ти стомлюєшся, але треба змушувати себе переміститися хоча б від вікон».
Волонтер каже, що сьогодні у Харкові відчувається сильна концентрована енергетика. Чого варті лише старання харків’ян врятувати пам’ятник Тарасові Шевченку, який вони обклали мішками з піском. Місто лишається красивим, європейським попри будь-які обставини:
«Харків був такий неоднозначний. 50% проукраїнських, а 50% різних людей. Зараз останніх 50% не лишилося. Нікому не відмовиш у любові до свого міста. Люди об’єдналися, щоб врятувати його. Я хочу, щоб ефект від об’єднання зберігся й на потім. Не тільки біда нас має об’єднувати, а й майбутнє».
Він вважає, що сьогодні втратити щось для себе менш важливо, аніж втратити країну, і в наших силах зробити так, щоб країна змінилася.
«Я прийшов у волонтерство через футбольні чати. До речі, саме у нас 8 років тому народилася кричалка "путін хуйло". Я, хоч і сценарист, але звісно не автор. Та все ж я один з перших її виконавців. Автору – респект, текст ідеальний. Уже тоді ми відчули, якого сорту путін насправді, а коли переможемо, то доведемо це».
Обкладинка Юлії Сухопарової
Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.