У центрі села під магазином автозапчастин прямо на сходах сидять кілька чоловіків. Час від часу на них налітає хмара куряви, яку здіймають вітри цього нетипово теплого квітня.
«Стьопа, весна! Работать нада», – на ходу видає своєму знайомому чоловік на велосипеді, минаючи це місце. Перекинувшись кількома словами, він їде дорогою далі. Центральною вулицею села гуркоче вантажівка, а за нею повагом суне трактор.
Веприк на півночі Полтавщини звик до уваги наїжджих та журналістів. «Вже ж усе написано!» – з великою ймовірністю скажуть вам його жителі у відповідь на питання про події початку повномасштабної війни й «Гадяцьке сафарі».
Дійсно, забрана тракторами й знищена окупаційна техніка описана й порахована. Гільзи з російських кулеметів заметені з узбіч сільських вулиць. Нариті окопи в місцевому лісі вкриваються хвойним опадом.
Жителі Веприка, як і кожної весни, саджають городи й працюють, їздять на велосипедах до магазинів по крам, гріються на обідньому сонці й гомонять зі знайомими біля дороги. Проте досі пам’ятають гул над селом о 6 ранку, коли росіяни починали прогрівати танки.
Частково історії героїв «Гадяцького сафарі» розказані, дещо відкриється після війни, а щось назавжди згине в пітьмі минулого. Ми приїхали до Веприка, аби розповісти про звичайних його жителів, які на позір не чинили звитяг, проте по змозі допомагали вигнанню армії Росії з Полтавщини, які відбудовують село.
Вони стежили за окупаційними військами, ризикуючи спіймати кулю, і передавали ЗСУ дані про техніку ворога, несли з дому український стяг з Майдану на заміну знятого росіянами, коли тих ще й слід не запав. Зараз вони стримано розповідають про свій внесок, вважаючи його більш ніж скромним, і раз у раз наголошують, що справжні герої цієї війни – на передовій в окопах.
«Бачив я їх, падлюк, орків. Я подививсь на них, як на бєшених собак»
Ідилію сільського полудня порушує гуркіт мотора автобуса, що привіз пасажирів із Гадяча. Люд із його відкритих дверей поступово розтікається вулицями. З іншого боку дороги за цим незворушно спостерігає літній чоловік у камуфляжній бейсболці. Обпершись на велосипед, з руля якого звисає торба, він стоїть під кафе-магазином «Вепр».
67-річний Валерій Пирогов – колишній прикордонник. Коли росіяни прийшли, він був одним із тих, хто розрізняв БТР, БМП і САУ, рахував техніку й знав, кому подзвонити й переказати важливу для українських захисників інформацію.
«Бачив я їх, падлюк, орків. Я подививсь на них, як на бєшених собак. Ну вони перві дні не такі були, вони думали їх з квітами будуть зустрічати… Шо ж вони, зайшли, Охтирку минули, там же міст підорвали. Вони пішли тут. Ніде там і вистрілу не було, а тут вони вже як ломонулися».
Чоловік скаржиться на вік, який заважає йому стати до лав війська, проте в разі нової появи росіян у своєму селі боронитиме його, хай там що. Валерій Пирогов, як і його односельці, не приховує скепсису щодо назви «Гадяцьке сафарі» для народного спротиву, адже далі Веприка та сусідніх Бобрика й Мартинівки росіяни не зайшли.
«Гадячани приїхали на другий чи третій день, розтягували, що залишалося. Яке сафарі, як я особисто дзвонив у Полтаву, у Київ. Особисто. Не з цього телефона, правда. Є, кажуть, все, але немає зарядів Байрактарів. Тоді вони почали тікати, на лузі їх трохи грохнули. Перевернувся танк. Я казав, що не буде діла з того містка, бо я там рибалив».
У Веприку й на околицях села російська армія позалишала свої речі, рештки сухпайків, сміття, покидала техніку, проте до людей в хати дуже не лізла. Хотіла розграбувати магазин, але він виявився порожнім. Від куль росіян 28 лютого загинув місцевий житель.
«Міст на Гадяч закрили, там плити лежали. Я чую, під’їхали годині об 11 танки. Три танки й чотири БМПшки. Дивлюся, а там плити лежать. Вони ходили хвилин 20, не схотіли їхати. Побоялися, а їх у лісі вже чекала тероборона з коктейлями. Не ризикнули. Їх потім попалили, попідривали. ТОР взяли на роздоріжжі, трофей такий, мільйони коштує».
Чоловік говорить, що в сусідньому Московському Бобрику на Сумщині в його однокласниці росіяни повбивали поросят, собак та корову. Ще одного однокласника Валерія Пирогова в лісі затримали захмелілим окупанти, які саме починали рити окопи й будувати бліндажі. Припускаємо, що його ми згодом також зустріли на вулиці.
«Піди подивися на заправку, там стоїть кацапня»
У центрі Веприка вже двісті років височіє білостінна Успенська церква з дзвіницею. Храм частково відреставрований, з новим блакитним дахом і куполом. Територія загалом доглянута, але всередині нікого немає. Під стінами подекуди стоїть покинуте будівельне риштування.
Довкола церкви розкинулося село з його магазинами, ЦНАПом, хатами й кількома багатоповерхівками. На одному з в’їздів раніше була заправка, де росіяни внадилися красти пальне. Її разом з окупантами й соляркою довелося спалити.
Походжаючи селом, вирішуємо зайти до ковбасного магазину, де саме працювали дві жінки. Зав’язати розмову, на жаль, не вдалося: спочатку одна кивала на іншу, а після тривалої паузи продавчиня зізналася, що їй тяжко говорити про війну. Три місяці тому вона втратила чоловіка.
Через дорогу від крамниці продають запчастини до автівок, велосипедів та мотоциклів. Дерев’яні сходи, які ведуть до металевих дверей цієї невеличкої будівлі, стали своєрідною точкою збору місцевих. Підходимо саме в розпал розмови, яка швидко стихає. Дехто відходить, лишаються налаштовані поговорити двоє.
Чоловік у кашкеті одразу починає розповідати, як зіткнувся з росіянами. Він жваво імітує говір прийшлих:
«У лісі положили й стоять наді мною – молодьож була – і кажуть: “Батя, ти што, заблукал?” Та нє, кажу. “Дєрєвня там, іді туда”. Відпустили. При мені був паспорт, телефон. Добре, що не взяли. А ще якби узнали, що мене Степан звать, то сказали б, що піймали Бандеру».
Раз по раз, згадуючи свою пригоду в лісі, Степан дорікає місцевій владі за те, що та не вивезла солярку з заправки. Не цурається він і їдких зауважень про поліцію, що евакуювалася через село на початку повномасштабного вторгнення з Сумщини.
Наш інший співрозмовник – Володимир – більш стриманий і уникає оцінок чиїх-небудь дій. Кілька хвилин він мовчки спостерігає за розповідями знайомого, а потім і собі вирішує поділитися пережитим.
Володимир не називає росіян інакше, як кацапами. Свого часу він вистежував пересування ворожої армії Веприком просто зі свого балкона й передавав інформацію українським військовим. Одного разу він вирішив глянути ближче, що росіяни роблять на місцевій АЗС.
«Хлопці дзвонять із Гадяча й кажуть: а піди подивися на заправку, там стоїть кацапня. Чи правда, що солярку беруть? Не видно з двору мені, так я на балкон заліз – усе одно не бачу. Думаю, що тут іти, через дорогу. Одягнений так був: валянки-бурки, штани нєфтянєцкі та кухвайка зелена, як оце трава. І в отакій же шапці.
Ішов, доходжу до середини вулиці, коли мене назад повернула онучка. Каже: дідусю, де ти, вертайся назад. Я виходжу, дивлюся – машина їде кацапська. Відтіля з гаража виїхала. Назад іду потихеньку, балакаю по телехвону. За ріг зайшов, став отак під парканом, думаю: перечекаю, раптом що. Вони їдуть під відкритим тентом, і автомат – раз – на мене отак направив. Думаю, ну все, а тоді думаю – та за що. Вони й поїхали. Так я й не пішов уже після того».
Щоб не віддати паливо ворогам, заправку з соляркою знищила місцева тероборона. Бочка горіла кілька днів.
Обкраданням АЗС та водонапірної вежі, а також спробою мародерства у місцевій крамниці росіяни не обмежилися. На одній із вулиць вони заїхали танком у двір і там кашоварили, а одного разу вирішили похазяйнувати просто в центрі села. Ворожий солдат вибіг із машини, обрізав прапора на щоглі й зник, забравши його з собою. Для остраху в повітря випустили кілька автоматних черг. Того ж дня стяг повернули на місце, хоч окупаційне військо все ще залишалося у селі.
«Давайте повісимо прапора, я прийшла з ним»
Тут у нашому репортажі з’являється Ніна Губар – працівниця місцевого дитсадка, розташованого майже на околиці Веприка. Того дня саме вона принесла українського прапора на заміну вкраденого росіянами, чим наразилася на невдоволення декого з односельців.
Жінка не вважає свій вчинок винятковим, бо переконана, що не одна б так зробила. Просто на місці події знаходився її чоловік, а сама вона перебувала ближче за інших.
Пані Ніна дізналася про дії росіян телефоном. Дзвонив її чоловік, який став одним з очевидців вандалізму. Удома в них лежав прапор, із яким її син стояв на Майдані під час Революції Гідності. Не довго розмірковуючи, жінка зателефонувала йому й попросила стяг. Діставши згоду, схопила прапор і побігла до центру села, де вже зібрався натовп.
«Взяла той прапор, заховала його під курточку, прийшла туди, а там стояло дуже багато чоловіків. Дуже багато стояло, може, чоловік і 40. Вони ж усе це бачили. Я підходжу до знаменитих наших депутатів, кажу ж: давайте повісимо прапора, я прийшла з ним, а у відповідь: “Ти шо! Іди, тікай, не компрометуй. Не треба нічого!” Та нащо ви мені здалися. Я пішла до молодьожі».
Допомогти жінці зголосився місцевий хлопець, хоч сам процес виявився не таким і легким. Видиратися на кількаметрову щоглу йому довелося самотужки кілька разів.
«Ви ж бачили, яка та труба тоненька? Він ото в ризаках поліз аж туди, попробував, а там дірки ж немає. Він зліз назад, на що ж причепить? Кинулися шукать, нічого не найдемо. Знайшли звичайну палицю, наділи той прапор. Звичайна палиця, просто валялася. Не причепимо, не влазить туди. Побіг хлопчина якийсь, принесли закрутить. Позакручували й полізли встановили прапор. Одійшли, глянули, не тим боком причепили. Полізли наново, перечепили».
Той прапор, привезений з Майдану, став символом непокори Веприка перед вторгненням чужинців. За кілька днів їх вигнали з землі Полтавщини, а село почало оговтуватися після тривог можливої окупації.
Відтоді минуло понад два роки. Жителі їздять вулицями верхи на мопедах та конях, діти грають на стадіоні місцевої школи в футбол, бруківкою неквапом походжає домашня птиця. Звичний, але загрожений війною ритм життя.
Фото – Аліна Гончарова
Ми створили цей матеріал як учасник Мережі «Вікно Відновлення». Все про відновлення постраждалих регіонів України дізнавайтеся на єдиній платформі recovery.win