Полтавщина на порозі історичного рішення – в області будуватимуть підприємство з переробки відходів. Це відповідає вимогам законодавства, сучасним тенденціям цивілізованого поводження зі сміттям та, зокрема, обіцянкам місцевої влади.

Проте як зміниться життя пересічного полтавця після побудови заводу? Що буде із Макухівським сміттєзвалищем, яке зараз знаходиться на межі екологічної катастрофи? Пропонуємо розібратися в можливостях і викликах, із якими стикнеться Полтавщина після сміттєвих змін.

Будівництво потужностей з раціонального поводження з відходами планують на Полтавщині – у Терешківській об'єднаній громаді. Коли це станеться – невідомо. І однією з перепон є те, що багато місцевих жителів проти того, аби поряд було «шкідливе» підприємство та смітник. Та чи можна цей проект назвати просто  «заводом», й чи він такий «шкідливий», яким його уявляють?

Відповідно до Закону «Про відходи» і обласної субрегіональної стратегії поводження з відходами, поблизу Полтави передбачено будівництво сортувальних й перероблюючих потужностей, та відкриття нового полігону для захоронення сміття, що не підлягає переробленню. При цьому, горезвісне макухівське сміттєзвалище закриють (!), а новий об’єкт має відповідати всім стандартам та вимогам полігону твердих побутових відходів. Цього вимагає заборона закону про розміщення необроблених відходів на звалищах (а також здоровий ґлузд).

Нарешті! Бо вже у 2005 році міське звалище було переповнене на 105%. Через 11 років, обласна влада все-таки об’єднала 5 районів області, аби спільно працювати над заводом. І от зараз процес потроху зрушив з місця.

Новий сміттєпереробний завод повинен обслуговувати одразу декілька районів: Полтавський, Новосанжарський, Карлівський, Машівський, Чутівський. Розглядається також можливість обслуговування Решетилівського і Диканського району. Тут також звертаємося до здорового ґлузду: будівництво буде коштувати декілька десятків мільйонів євро, тож будувати маленькі потужності в кожному районі економічно недоцільно. Натомість в районних центрах заплановано встановлення сортувальних ліній та перевантажувально-пресувальних станцій. Перші – для відбору вторсировини, органіки, інші – для великих вантажівок, що везтимуть накопичені відходи до заводу або полігону. Ця практика є загальноприйнятою в Європі. Тому логічним є його розміщення біля траси Київ-Харків. Це дозволить вантажівкам з районів  «оминати» Полтаву.

Перед посадовцями постало неоднозначне завдання: знайти місце не густозаселене, не надто віддалене від Полтави (більша частина відходів продукується у великому місті), з доступним транспортним сполученням для інших районів, та ще й з відповідними геологічними умовами: наприклад захист ґрунтових вод.

Тож, зараз Полтавська ОДА ухвалила таке рішення про розміщення:

До вибору місця є певні зауваження, зокрема раніше ця територія використовувалася для висадження дерев, поруч є декілька будинків. Але знайти ділянку не сільськогосподарського призначення у відповідному місці – завдання не з легких. Щоб велике підприємство та новий полігон не були «пейзажами» на чиємусь городі, вирішили обрати саме таке розташування. На думку екологів ГО «Еколтава», цей вибір є обґрунтованим, адже побудова заводу дасть змогу зменшити обсяги сміття на вулицях та звалищах.  

Створення сміттєперобного заводу вплине на життя полтавців, але в меншій мірі, ніж на життя жителів сіл, поруч з якими споруда буде побудована.

Головною зміною, швидше за все (якщо міськрада вирішить все-таки встановити справедливий тариф, а не дотувати з бюджету), буде підвищення вартості послуги вивезення змішаних (невідсортованих) відходів. Вторсировина буде вивозитися за нижчою ціною, безкоштовно або навіть купуватися (поки невідомо, як саме це буде відбуватися). Детальніше про це розповім нижче.

Тобто, для того, щоб зменшити плату, сортувати сміття по різних баках все одно доведеться – так буде дешевше, і краще для довкілля.

Власне, усе залежатиме від того, який саме завод вирішить будувати міська влада. Тому далі ми розберемо сміттєвий досвід в Україні та світі, щоб розглянути усі плюси та мінуси, а також прорахувати ризики.

Україна не має великого досвіду роботи саме сміттєпереробних заводів. У народі сміттєпереробним заводом можуть назвати підприємства, що накопичують, переробляють вторинні відходи чи приймають вже готову сировину.  Але сортувальні лінії з відбору вторсировини у районах Полтавщини – не сміттєпереробні заводи! Існує кілька видів установ, що займаються поводженням з твердими побутовими відходами (ТПВ):

Наразі планується будівництво заводів у Львові (вартість до 35 млн євро, потужністю 120 тис.тонн/рік), Харкові (44 млн доларів, 400 тис. тонн/рік).

Єдиний сміттєспалювальний завод в Україні – Київська  «Енергія». Він існує з 1987 року та виробляє теплову й електричну енергію сміття. Але вже півроку як (тимчасово) зупинив свою роботу до зміни власника. Як зазначають у Київенерго, тепла, що генерує завод, досить, щоб забезпечити опаленням і гарячою водою близько 300 багатоповерхівок.

Чому маємо таку ситуацію і заводи після прийняття закону про перероблення сміття, не повиростали всюди як гриби? Відповідь дуже прозаїчна – проста економіка.

За даними НКРЕКУ, розміщення однієї тонни відходів на звалищі обійдеться в середньому 54,9 грн. А спалити до 2015 року тонну побутового сміття на заводі  «Енергія» коштувало 128 грн (зараз політичним рішенням ціни зрівняли – 87 грн/тонна).

Відходи на заводах переробляти дорожче через вартісне обладнання, оплату праці персоналу та обслуговування. Різницю в ціні в майже у два рази має сплатити споживач в платіжці. Тобто, тариф на вивіз сміття може бути підвищений.

Для порівняння, тариф на захоронення сміття в Європі значно вищий: у Чехії за 1 тонну заплатять 20 євро, в Польщі – 26,6 євро, в Словенії – 22 євро, у Швеції – 47 євро, в Данії – 63,3 євро. Зараз тариф на вивіз не відсортованого сміття у Полтаві – 9,37 грн з особи за місяць для багатоповерхівок, та близько 12 грн з особи в місяць – для приватного сектору.

Підвищення тарифів – завжди непопулярне політичне рішення. Тому замість заводів в нас  «ростуть» несанкціоновані сміттєзвалища, отруюючи навколишнє середовище і нас з вами. У той час, як в цивілізованих країнах давно зрозуміли: за чистоту потрібно платити.

Сміттєпереробні заводи для економічної доцільності мають обслуговувати велику кількість населення (починаючи від півмільйона мешканців). Для цього населені пункти з меншою кількістю населення об’єднують в субрегіони. Їх обслуговувати має одним комплекс завод-полігон.

Для прикладу, розглянемо досвід Німеччини. Аби зменшити вартість платіжки за вивіз відходів, жителі вмотивовані сортувати сміття: відбирати органіку, вторсировину. Адже змішані відходи вивозять в декілька разів дорожче, ніж той же об’єм органічних відходів. Німецькі платники податків за «організований» викид відходів платять у середньому понад 150 євро на рік на сім'ю з 4 осіб.

Широко розповсюджені два типи заводів: сміттєспалювальний і з технологією механіко-біологічної обробки.

Сміттєспалювальні заводи, або ще їх називають «відходи-енергія» використовують побутове сміття як паливо, в результаті виробляють теплову й електричну енергію. Часто в Європі такі заводи будують на основі місцевих ТЕЦ поблизу житлових районів щоб забезпечити населення теплом. Вони значно зменшують об’єм сміття на звалищах: у твердому залишку лишається близько 10% від початкового об’єму відходів.

Але, варто зауважити – сміття як паливо потребує особливого ставлення: воно повинно мати необхідну калорійність, бути сухим, а самі потужності заводу – бути оснащені засобами очищення викидів. Наприклад: пил з фільтрів і попіл потребують особливих умов захоронення.

Попіл і пил з газоочисних фільтрів вважається особливо небезпечними відходами через високий вміст важких металів і інших хімічних сполук. Тож у Німеччині, такі залишки захоронюються у соляних шахтах в герметичних контейнерах.

Завод механіко-біологічної обробки має іншу схему.

Його основа – сортування відходів. За допомогою обладнання та ручного сортування змішані відходи можуть розподілятись на:

Варто зауважити, коли сміття потрапляє в сміттєвоз, воно пресується, змішується і водночас забруднюється органічними відходами.  Це робить вторсировину із загальних баків низькоякісною.

Тому потрібна система роздільного збору сміття на рівні міста, аби не спалювати відходи й отримувати якісну вторсировину для подальшого використання.

У результаті роботи МБО-заводу, на звалище потрапляє приблизно третина первинного сміття.

При якісному виконанні системи перероблення й сортування відходів та правильній експлуатації потужностей заводу, обидві технології описані вище, відповідають українським і світовим нормам. До того ж, дозволяють зменшити навантаження на навколишнє середовище – зменшити площу сміттєзвалищ, кількість використаних ресурсів: енергії, палива, звільнять від сміттєвих завалів родючі землі та дадуть нові робочі місця для місцевих.

Наразі не можна сказати точну вартість робіт зі створення заводу у Полтавському районі, як і його тип. Розрахунково-кошторисні операції ще тривають в Полтавській ОДА.

За аналогією зі Львовом, вартість побудови може складати 20-30 млн євро. Варто додати, роботи будуть виконувати європейські підрядники, що без сумніву впливає на вартість. Так це було у випадку з Харковом і Львовом.  Можливо, у Полтаві з’явиться українська фірма, що зробить роботи дешевше.

Безумовно, сміттєпереробний завод потрібен. Інакше стихійні сміттєзвалища будуть рости все частіше і швидше, їхня шкода очевидна, і про це вже багато сказано і написано.

Ми радимо полтавцям і жителям області ще раз зважити вигоди та ризики цього проекту. Долучатися як на етапах проектування, так і обговорень. Ініціювати й посилювати громадський контроль зі сторони населення та незалежних експертів. Усе це для того, аби побудова заводу відповідала екологічним нормам як на стадії зведення, так і на стадії експлуатації.

Зведення заводу принесе нові рішення й нові проблеми. Створить робочі місця (близько 80-100 нових робітників в сільській місцевості). В залежності від встановленого тарифу на вивіз відходів, підприємство з раціонального збору відходів може бути як збитковим (дотуватися з бюджету), так і прибутковим (у разі справедливого тарифу для населення, що враховує всі витрати обслуговування, та перевезення). Виходить, що знову повертаємося до загальновідомої тези: за своє сміття треба платити.

Показовим є приклад Львова, де міська рада вирішила без консультування з громадою побудувати сміттєспалювальний завод на території ТЕЦ-2, але жителі виступили категорично проти такого рішення. У результаті влада витратила близько 5 млн 500 тис. на планування та розробку документації на проект, який не буде реалізований. Зараз процес повернули на крок назад та працюють з місцевими жителями, аби досягти компромісу. Тож, у випадку з Полтавою, треба буде пояснити місцевим жителям наскільки безпечний майбутній завод. Більше того, цю  «безпечність» потрібно буде контролювати.

В європейських країнах, враховуючи «плюси» будівництва заводів і суворий екологічний контроль, громади зацікавленні в розміщенні цих об’єктів на їх території.

Що буде далі, життя покаже. Але варто пам’ятати: ніхто окрім нас не створить собі чисте і безпечне середовище існування. Якщо ми вчасно турбуємось про нього – воно потурбується про наші майбутні покоління.  

Графіка, обкладинка Юлії Деркач