«Снилася війна: як б’юся на ножах із противником, викручую йому руку. А то була рука дружини». Як ветеран Андрій повертається у цивільне життя після поранення 

Захищаючи Україну, доброволець Андрій втратив чотири пальці на лівій руці. Повернувшись у цивільне життя, Андрій-ветеран отримав непохитну підтримку дружини, знайшов себе на посаді зоотехніка молочно-товарної ферми і на свята співає у будинку культури рідного села. Читайте історію повернення ветерана з Полтавщини у межах всеукраїнської інформаційної кампанії «Приємно познайомитися, знову». Деталі на платформі Ветеран PRO.

Відколи пішов добровольцем у березні 2022 року і аж до звільнення у 2025 році, Андрій Яременко служив сапером — спершу у 93 ОМБр «Холодний Яр», відтак у ППО. Виготовляв вибухівку і детонатори. Під час служби у протиповітряній обороні не раз траплялося, що ворожий БпЛА падав на фермерські угіддя, і тоді викликали Андрія. Ветеран з особливим запалом розповідає, як уже на цивілці, коли збили «Шахед» поблизу його рідних Чорнухів на Полтавщині, він гайнув подивитися, що там як. Одного разу виявилося замало, тож тепер Яременко підбиває дружину Вікторію на повторний візит — розібрати дрон і подивитися на розвиток ворожих технологій. 

Андрій визнає: назад на фронт його не тягне, але адреналіну інколи бракує. Спершу сублімував у домашній ремонт. Щойно повернувся з армії, перевіз дружину з дітьми з Кам’янського після чергового тамтешнього обстрілу. Удвох подружжя затіяло масштабні новації у щойно придбаному будинку. Шпаклювали, фарбували, мостили дерев’яну підлогу — усе це ветеран виконував без чотирьох пальців на лівій руці, які втратив у результаті поранення. 

Будучи чинним військовослужбовцем, Андрій особливо не задумувався про повернення у цивільне життя. Подумки звикався з імовірністю смерті на війні. Пригадує, як побратим із Маріуполя перед кожним бойовим завданням напівжартома кидав: «Нас усіх уб’ють. Ми всі помремо». А коли почалися регулярні втрати, Яременко усвідомив: удача має свої межі, надто коли працюєш на передку, між позиціями своїх і противника. 

Своє перше поранення ветеран отримав у 2022 році. Пригадує, як ще зранку з побратимом обговорювали, що робитимуть по поверненні, ділилися планами, однак уже за пів години в Андрія осколок у нозі і зламана щелепа, а побратим на щиті. Вдома він не любить розводитися про війну, хіба поверхнево і фрагментарно. Більш розлогі спогади дозволяє собі у колі ветеранів, коли їх разом збирають місцеві фахівці з супроводу. 

Упродовж розмови Андрій неодноразово зізнається: усім завдячує дружині. Дякує Вікторії, що та ніколи не опускала руки. А ще ніколи не жаліла. Зараз Андрій за це вдячний, хоча спершу злостився і не розумів. Так само пручався, коли дружина пропонувала звернутися до психологині. Кидав класичне в таких випадках: «Чи я псих?!», хоча ночами страждав від фантомних болів і снів-флешбеків. «Якось, — пригадує, — мені наснилося, що я б’юся на ножах із противником, руку йому викручую. Виявилось, то була рука дружини. А вона в мене боротьбою займалася, знає, як із такими прийомами давати раду, тож швидко поклала цьому край». 

Хоча спершу Яременко гадав, буцім психологиня зробить з нього «овоча», у підсумку згодився дати шанс, хай і за посередництва Вікторії. Ветеран відзначає затятість дружини: «Вона тягне і щоразу мене витягує, як локомотив. Все розжує, пояснить, підготує». Коли почав їздити з іншими ветеранами на різні події, Андрій зайве впевнився, як важить підтримка коханої. Люди, які такої підтримки не мають, каже, без уґаву торочать абищо і не ладні набалакатися. 

Разом із тим ветеран зазначає: наразі у подружніх стосунках криза, і провину за неї покладає передовсім на себе. Андрій має неабияке бажання дати нове дихання взаєминам з Вікторією. Визнає: як раніше не буде, але можна побудувати краще. На заваді, за його словами, стоїть «однозадачність». Яременко віддає всього себе роботі й дому, а на дружину його часто не вистачає. 

На цьому моменті у розмову втручається Вікторія: «Ми сідаємо, обговорюємо, що не так, чого б хотілося, як ми це можемо виправити. Але потім це все ніби забувається. Тож зараз у нас етап, коли, окрім розмов, ми ще намагаємося запам’ятати, про що розмовляємо». Андрій парирує: «Це все контузія, пупсику». Дружина у відповідь іронізує: «У військових як тільки щось не так, то контузія».

Коли говорить про внутрішні зміни після повернення, ветеран згадує відкритість та впевненість. Якщо раніше Андрій чогось не знав, то соромився це визнати й не ставив зайвих запитань. Тепер цей страх минув, натомість проступила впевненість. 

Серед факторів, які на це вплинули, робота і хобі. Щодо першої — варіантів у селі було обмаль. Молочно-товарна ферма. Посада — зоотехнік. Відсутність досвіду? Не біда. Андріїв керівник особисто приїздив до ветерана і в деталях знайомив із тонкощами роботи. Яременко міг до десяти разів на день телефонувати начальникові, той кидав усі справи, пояснював і навчав. 

Поранення аж ніяк не позначається на Андрієвій продуктивності. На роботі і в селі його поважають, а сам ветеран до своєї ампутації ставиться з гумором. Коли хтось із колег мимоволі вгатить собі молотком по пальцях, Андрій висновує: «Мені таке не загрожує». 

Що до хобі, то тут Яременко повернувся до витоків. Він із дитинства відвідував народні танці у будинку культури, грав на гітарі і барабанах, був частиною оркестру. На інструментах грати тепер, каже, не вистачить пальців, а от співати можна цілком безперешкодно. Якось після звільнення Андрія запросили виступити на благодійному концерті. Звідтоді його можна побачити у місцевому БК на свята. Таке дозвілля — зайва нагода провести час із дружиною, хай і за участі односельців. 

Андрій із прикрістю визнає: знає про щонайменше трьох побратимів, які повернулися на фронт після невдалих спроб знайти себе у цивільному житті. Яременко не плекає ілюзій щодо особливого ставлення до ветеранів у суспільстві. Водночас відзначає позитивний приклад власної громади: фахівці з ветеранського супроводу регулярно збирають захисників і захисниць на різного штибу заходи: спортивні змагання, культурну програму, риболовлю тощо. 

Андрій певен: такі зустрічі вкрай важливі, адже дозволяють ветеранам заводити нові знайомства, спілкуватися, ділитися власними уподобаннями. Пригадує, як під час одного з заходів побачив ветерана без ніг, але з неймовірною жагою до життя. Той брав участь у змаганнях з дартсу, а щоб потрапити всередину клубу, де, на жаль, не було пандусу, попросив підсобити побратимів, і ті радо зголосилися. 

Яременко певен: винайняти автобус і налагодити безбар’єрність для людей, які забезпечили існування цієї держави — невисока плата для кожної громади. А результати таких дій не виміряти хай якими показниками ефективності. 

Усім, хто цієї хвилини боронить наше мирне існування, ветеран бажає повернутися, набудувати планів і втілити їх у життя. Головне — знайти своїх і відшукати в них опору.