«Сонечко, я йду на війну»: історія кохання та подвигу добровольця «Васабі» з Полтавщини

Вони знали одне одного зі шкільної парти, виростили двох дітей, розбудовували агробізнес і щонеділі мали родинний день. У вересні 2023 року, в день народження сина, Олексій Василенко прийшов до дружини з квітами й словами: «Сонечко, я йду на війну». Старший солдат, командир відділення снайперів 152-ї окремої єгерської бригади з позивним «Васабі», загинув у березні 2025 року під Котлиним, врятувавши побратимів ціною власного життя.

«Він людина-титан», – каже дружина полеглого бійця Надія Василенко. Її чоловік Олексій, золотий медаліст, успішний аграрій і зразковий батько, пішов на фронт добровольцем. Він вів щоденник в окопах, носив на рюкзаку ляльку-мотанку і писав вірші. Останню поезію захисник створив за кілька днів до загибелі. Олексій Василенко писав дружині з фронту, що ниточка, зав’язана її рукою, обов’язково вбереже його життя. 

Нині пані Надія щоп’ятниці виходить на центральну вулицю Гадяча з прапором у руках на хвилину мовчання о 09:00, аби нагадати, якою ціною даються наші ранки, та продовжує жити заради дітей і пам’яті про коханого.

Про історію кохання Олексія та Надії Василенків, родинні ритуали, обереги, які жінка робила для коханого й життя після втрати – в інтерв’ю ЗМІСТу.

Надія народилася у Донецьку, але ще у дитинстві мама перевезла її на Полтавщину, у Бірки. Поруч, усього за 7 км, розташоване село Сватки. Саме там і пройшли дитячі та юнацькі роки майбутнього подружжя. Спочатку Надія ходила до Бірківської школи, але коли її закрили, усіх учнів перевели до Сватківської.

Там Надія та Олексій перетнулися. Олексій Василенко народився 21 грудня 1989 року у Сватках. Там пройшли його дитинство та юність. Він відрізнявся від інших хлопців у школі: активний, відмінник, спортсмен, постійний учасник олімпіад, завжди був попереду. Надія ж була тихою, сором’язливою та не любила публічності. Вони тривалий час майже не спілкувалися, хоч і ходили тими ж коридорами, аж доки не настав листопад 2006 року і звичайні сільські шкільні роботи. Їх випадково поставили чистити буряки разом. Саме так вони дізналися, як одне одного звати, і почали спілкуватися:

Вже 2 грудня 2006 року близько шостої вечора Олексій написав їй перше повідомлення. На той час мобільні телефони були рідкістю, а зв’язок у будинку Надії ловив лише в одному місці. На його «Привіт, як справи?» дівчина відповіла, що вчить уроки. Олексій відписав: «І я вчу уроки. Ну, щось уроки в голову не лізуть».

Потім вони почали частіше бачитися на перервах у школі, ходити разом до їдальні. На перервах Олексій забігав до її класу, питав, чи не треба допомогти з навчанням. А вже 28 грудня 2006 року, після вечора старшокласників, Олексій проводжав засніженою вулицею Надію додому і просто запропонував:

З того вечора вони стали парою. Зустрічалися чотири з половиною роки. Коли Олексій поїхав здобувати фах інженера-механіка до Полтавської державної аграрної академії (зараз – університет), Надія вагалася і не знала, чи йти за ним, чи вступати до медуніверситету. Хоч до медичного вона вступила, але там навчання було платним, тому обрала аграрну академію, аби бути поруч із коханим, але на іншому факультеті. Одружилася пара 6 серпня 2010 року.

Надія згадує, що їхнє життя з самого початку будувалося виключно вдвох. Батьки були далеко або постійно в роботі, тож усе вони робили пліч-о-пліч:

Справжнє доросле життя почалося ще на третьому курсі академії, коли в пари народилася донечка Катя. Подружжя свідомо готувалося до цього кроку. Катя зростала справжньою «студентською дитиною»: між парами молоді батьки передавали одне одному візок біля гуртожитку. Якщо Надії треба було на першу пару, з дитиною залишався Олексій, і навпаки. Величезною опорою для них стала бабуся Олексія – Ліда, яка приїздила сидіти з малечею під час занять, а хлопці-студенти з механічного факультету носили Катю на руках і згодом стали її хрещеними.

Одразу після захисту диплома у 21 рік Надія пішла працювати агрономом-аналітиком у ТОВ «Агрокрай». Батьки Олексія змалку привчили його до землі та техніки. З 2012 року він працював провідним інженером, а згодом став директором агропідприємства у Північно-східному регіональному управлінні ПРАТ «Райз-Максимко». У 2012 році вони купили свій перший будинок і разом з батьками привели його до ладу. Та згодом чоловік відчув потребу повернутися до власного коріння і повністю присвятив себе родинній справі – тепличному господарству у Сватках. Великі галереї, земля, закритий ґрунт. Подружжя вирощувало огірки, помідори, перець, кабачки. Родина для Олексія завжди залишалася головною:

Надія з теплом згадує їхні спонтанні подорожі. Це були прогулянки центром Гадяча, поїздки в Миргород чи Полтаву. Чоловік міг раптом сказати: «Давно ми нікуди не їздили. Куди хочеш?» – і вони сідали в машину й їхали до Полтави, Сум, Харкова чи Тростянця, об’їздили весь Крим, відпочивали з наметами в Кирилівці, часто їздили на риболовлю.

Надія розповідає, що будь-яка суперечка в їхній сім’ї вирішувалася того ж дня. Якщо між подружжям і виникав конфлікт, Олексій завжди ішов на примирення, обіймав Надію за плечі й тихенько запитував, чи вони вже п’ють каву:

Життя переломилося у вересні 2023 року. Олексій давно готувався до цього кроку. Ще у 2015–2016 роках він хотів піти на фронт. Цього ж разу рішення було остаточним. У день триріччя їхнього сина Давида Олексій разом із сином приїхав до Надії на роботу, привітав, подарував їй букет троянд, а потім спокійно повідомив про своє рішення:

За словами пані Надії, Олексій ніколи не діяв спонтанно. Кожен свій крок він зважував до дрібниць, прораховуючи всі можливі наслідки. Олексій Василенко доєднався до Сил оборони добровольцем 25 вересня 2023 року, ставши бійцем 152-ї окремої єгерської бригади. Через свій принциповий, гострий і стійкий характер отримав позивний «Васабі». За час служби обіймав бойові посади механіка, командира механізованого відділення. Згодом став командиром відділення взводу снайперів.

Підрозділ «Васабі» тримав оборонні кордони Покровського району Донецької області, а також брав участь у тримісячній ротації в Херсоні, виконуючи складні штурмові та оборонні завдання. Як марксмен, Олексій працював на коротких дистанціях і завжди йшов у бій першим – найближче до ворога.

Надія розповідає, що між нею з чоловіком була максимальна довіра. На відміну від багатьох, Олексій розповідав дружині всю правду про бойові завдання. Між подружжям була домовленість – ніяких солодких казок, лише правда. Олексій відкривав Надії все як є. Він зізнавався, що в нього більше немає друзів, крім тих, з якими він іде у бій. На його військовому рюкзаку від першого дня висіла крихітна лялька-мотанка, яку Надія зробила власними руками, поруч мостився іграшковий котик «Васабі»:

На війні Олексій постійно мав із собою речі, які нагадували про дім. Коли під час найважчих обстрілів Надія благала його берегтися, він присилав фотографію своєї руки з годинником і ниточкою:

В окопах Олексій вів щоденник, нотував кожен день, обставини, думки, спільні сніданки з побратимами. Той зошит загубився, але залишилися вірші. Свій останній вірш снайпер «Васабі» написав у селищі Котлине за кілька днів до загибелі.

18 березня 2025 року під час переходу з однієї точки на іншу група потрапила у ворожу засідку на Покровському напрямку. Відстань до ворога становила всього 10–15 метрів – бій віч-на-віч. Як командир, який відповідав за людей, Олексій Василенко взяв вогонь на себе і залишився прикривати відхід побратимів. У цьому нерівноцінному бою він врятував свою групу ціною власного життя.

За кілька днів до цього він зателефонував дружині буквально на 15 секунд: «Нас дуже криють. Але знайте, що ми виживемо і що я вас дуже сильно люблю». Вірш, який відважний воїн написав незадовго до бойового завдання:

Я не займаюсь плагіатом,

І не талдичу про любов,

Коли є те, що серце мовить,

Болить і повторює знов і знов.

Жіноче свято пролетіло –

Не зміг вживу вас привітати,

А серце рвалось і щеміло,

Що я не зміг вас всіх обняти.

Попереду ще свят багато,

Напевне, скажете мені,

Але найкраще тоді свято,

Коли скажу: «Привіт, рідні».

Дружину ніжно обійняти,

Дітей підкинуть до гори,

За стіл святковий всіх зібрати, –

Бо вдома краще, хто б що говорив.

(Вірш Олексія Василенка, дата: 13.03.2025 р.)

Про загибель чоловіка Надія дізналася в п’ятницю зранку прямо на роботі. Коли відчинилися двері й зайшов знайомий із ТЦК, серце жінки одразу все зрозуміло. Вона лише змогла спитати: «Тільки не кажи нічого… Альоша – 500, зник безвісти?». Чоловік зі сльозами похитав головою: «Ні… 200…» і простягнув папірець. Потім була важка розмова з дітьми та батьками.

Посмертно Олексія Василенка відзначили відзнакою командира 152-ї окремої єгерської бригади.

Прощання відбулося у Гадяцькій та Краснолуцькій громадах, а спочив воїн у рідних Сватках.

Особливим і тривожним для родини став останній приїзд Олексія в грудні 2024 року. Пані Надія розповідає, що він ніби відчував те, що може статися попереду, і з притаманною йому холоднокровною зваженістю підійшов до цієї зустрічі. Надія згадує, як він сказав тоді найважчі слова: «Я приїхав, мабуть, востаннє».

Він не піддавався паніці сам і намагався підтримати та дати опору дружині. Попри важкі передчуття, Олексій у той грудневий приїзд детально обговорив із Надією усе майбутнє: спланував, куди піде вчитися донька, дав чіткі вказівки щодо того, як діяти далі, що і як робити, як жити і розбудовувати родинний дім. Він розклав усе по поличках, підготувавши родину до найгіршого сценарію і ставши для них опорою навіть у своїх словах і рішеннях.

Сьогодні в будинку родини Василенків у Гадячі час ніби зупинився в найцінніших моментах. Удома пані Надія зберігає недоторканими всі речі чоловіка. У шафах на своїх місцях досі висять речі Олексія, які пахнуть ним. А в кімнаті, яку чоловік ремонтував для сина під час останньої відпустки, все залишилося так, як він поклав на підвіконня. Він був обожнюваним батьком для доньки Катерини та сина Давида:

Надія зізнається, що сама не знає, звідки беруться сили рухатися далі, але каже собі: «Встаємо, дихаємо і йдемо». Вона досі перечитує його старі повідомлення, дивується, як він умів заспокоїти навіть на відстані. Час вона присвячує дітям, відводить їх на танці та футбол. Жінка спробувала себе в новій сфері – електроепіляції, орендує кабінет. Також виготовляє подарункові бокси та шоколадні букети.

Проте головною частиною її життя з 2022 року залишається волонтерство. Вона є активною учасницею волонтерської команди «Гадяцький борщ». Два рази на тиждень разом із іншими жінками збирається на пакування сухих супів та борщів для передової. Вдома у Надії постійно працюють сушарки. Вона сушить овочі, пакує смаколики: горіхи, яблука, курагу, чорнослив. Організувала місцевих бабусь, які прямо у дворі пакують сіль для військових. Відкриває збори та закуповує необхідне для побратимів чоловіка.

Окрім цього, пані Надія разом із іншими дружинами та матерями загиблих є ініціаторкою акцій пам’яті:

Надія Василенко розповідає, що суспільство та місцева влада повинні проявляти більше ініціативи та відповідальності у питанні вшанування полеглих.

Надія Василенко каже, що суспільство не має права забувати, якою ціною дається кожен відносний спокій. Жінка мріє, аби про кожного полеглого воїна в громадах писали книги, аби на їхню честь висаджувалися яблуневі сади пам’яті, з яких діти в садочках їли б фрукти і знали ім’я кожного захисника.

На знак глибокої поваги та пам’яті про полеглого воїна на подвір’ї Сватківського опорного ліцею, де навчався Олексій Василенко, з ініціативи родини захисника створили Бузкову алею пам’яті. Також вийшла книга «70 історій незламних», де опублікований вірш Олексія та історію його життя.

Надія зізнається, що найгірше чути від людей співчуття на кшталт «ти сильна, ти впораєшся», адже всередині вона повністю розсипана. Але її рятують пам’ять і любов, які нікуди не зникають:

Пані Надія каже, що часом розпач підступає до горла і здається, що дихати немає чим. Але тоді вона згадує свого чоловіка-титана, робить глибокий вдих, бере за руки дітей і йде далі – жити, працювати та берегти пам’ять про свого Олексія.

Фото з особистого архіву Надії Василенко