Петро Процик воював у лавах ССО – еліти української армії, що відроджує тяглість військових традицій і в символіці звертається до образу козаків. Головне для них – зберегти свою людяність, якими б складними не були бойові завдання.
Воїни ССО заходили першими у небезпечні місця, куди іншим – зась. Люди, для яких честь, відвага і людяність завжди йшли поруч, ставали щитом для інших, беручи на себе найнебезпечніші задачі. Так розпочалася історія старшого матроса, який прикривав побратимів і стояв першим у найризикованіших операціях.
Цей текст ЗМІСТ присвячує пам’яті Петра Процика – воїна 73-го морського центру Сил спеціальних операцій імені кошового отамана Антіна Головатого, який загинув на Херсонщині у лютому 2024 року.
Як Петро Процик жив та познайомився з дружиною
Народився Петро Процик 4 квітня 1985 року у Полтаві. У 1992 році він пішов до першого класу. Після завершення навчання у школі вступив до професійно-технічного училища, де у 2003 році здобув фах монтажника санітарно-технічних систем і обладнання та газозварника.
Вищу освіту здобув у Полтавському державному аграрному університеті за спеціальністю «інженер-механік сільськогосподарської промисловості». З серпня 2004 року працював у ВАТ «Лтава» у службі головного механіка на посаді такелажника.
З травня 2018 року продовжив трудову діяльність в «Укргазвидобування» – спочатку як помічник бурильника капітального ремонту свердловин 5 розряду, а згодом як машиніст підіймача 5 розряду бригад з капітального ремонту свердловин.
Зі своєю дружиною чоловік познайомився близько 19 років тому випадково – у поїзді з Харкова. Вона тоді навчалася в Харкові, сама родом з Опішні й Полтаву майже не знала, а Петро Процик, корінний полтавець, повертався з-за кордону, де працював. І тоді саме в дорозі між ними зав’язалося знайомство, яке згодом переросло у тривале спілкування.
У цивільному житті Петро Процик був людиною «золотих рук»: брався за будь-яку справу, займався будівництвом, постійно прагнув навчитися чомусь новому й усе, за що брався, у нього виходило. Особливе місце в його житті займав футбол – він захоплювався ним ще зі шкільних років і дуже його любив.
«Я завжди пам’ятаю його усміхненим, веселим та доброзичливим. За що б він не брався, у нього все виходило. Він завжди казав: “Я буду пробувати. Я готовий до всього”. Коли згадуєш його, залишаються лише світлі спогади – жодного поганого, тільки добре і тепле», – каже Інна Процик.
Як захисник потрапив до морського центру ССО: спогади дружини
До початку повномасштабної війни бойового досвіду Петро Процик не мав. Чоловік не служив в армії й не проходив військової підготовки. Втім уже з перших днів російського вторгнення ухвалив для себе чітке рішення не залишатися осторонь. Тоді в Опішні сформувався добровольчий підрозділ, і він був серед перших, хто до нього приєднався, пояснюючи свій вибір необхідністю захистити родину й зробити все можливе, аби війна не прийшла на його землю.
Після пів року у добровольчому формуванні, 10 жовтня його мобілізували та направили на навчання. Відбір був складним і багатоетапним: оцінювали фізичний стан, витривалість і психологічну стійкість. Особливу увагу приділяли зрілим, сформованим людям віком понад 30 років, яких готували з нуля до виконання складних бойових завдань.
«Їх відбирали буквально за всім: за станом здоров’я, фізично, на психологічному рівні. Вони проходили дуже багато випробувань. Він телефонував і казав: “Це не просто так. Нас не просто кудись відправляють, нас відбирають”. Найважливішим фактором, як я розумію, було те, що шукали вже сформованих людей – психологічно і по здоров’ю, старших за 30 років, які раніше не служили, бо їх хотіли навчати з нуля. І він зі захватом говорив: “Нас готують до чогось дуже масштабного”», – розповідає дружина воїна.
Проте воїн боявся води й саме у морський центр його направили після відбору. Підготовка проходила як в Україні, так і за кордоном – зокрема у Великій Британії та Румунії, де навчання тривало тривалий час і відбувалося на високому професійному рівні.
Служив Петро Процик старшим матросом 73-го центру Сил спеціальних операцій Збройних сил України. Його бойова спеціалізація – кулеметник. Побратими казали, що за ним він виглядав переконливо: високий, міцний, зосереджений, він буквально «тримав» позицію.
Він щиро пишався службою в підрозділі, називав його елітним і говорив про нього з відчутною внутрішньою гордістю. Повернувшись із навчання в Румунії, його група готувалася до чергового завдання. Коли з’ясувалося, що його спершу немає у списках, наполіг, щоб іти разом із побратимами. Для нього було важливо не залишатися осторонь і бути поруч із тими, з ким він пройшов навчання й службу.
«Коли він приїхав з Румунії, його група готувалася також до чергового бойового завдання. Він дізнався, що його не було в списках. Він каже: "Як я не піду? Як я вас покину? Мені потрібно з вами". Так він же ж пішов з ними. Він завжди дуже пишався тим, що служить саме в цих військах. Постійно повторював: “Це еліта. Це вище вищого”. Було приємно за ним спостерігати, бо ти бачив людину, яка по-справжньому гордиться тим, де вона є, де служить, що захищає і що робить. І казав його командир “Петро Петрович за кулеметом – це така сила”», – каже Інна Процик.
За спогадами дружини, про війну й службу він розповідав небагато, але завжди з теплом і повагою до людей поруч.
Бойовий досвід Петра Процика
Завдань у Петра Процика та його підрозділу було багато, складних і небезпечних. Він брав участь у спеціальних операціях у Чорному морі, працював на Зміїному острові. Це ті самі групи, які заходять першими – туди, де ще нікого немає. Вони заходять, зачищають територію, розвідують обстановку і лише після цього заходять основні сили. Вони ті, хто йшли уперед, коли ще невідомо, що чекає далі.
Петра Процика залучали до операцій під час підриву Каховської ГЕС – тоді вони допомагали з евакуацією людей. Працювати воїнам довелося навколо суцільної води та затоплених територій. У складі групи спеціального призначення з 2022 року він безпосередньо брав участь у звільненні Херсона.
У серпні 2023 року його група виконувала бойове завдання на Херсонщині – тоді ворогу завдали безповоротних втрат, що згодом дозволило українським силам звільнити населений пункт. Уже у вересні 2023 року вони здійснили зухвалий рейд на острів Тендрівська Коса, внаслідок якого було знищено понад десять російських військових.
У січні 2024 року Петро Процик у складі групи спеціального призначення виконував завдання в акваторії Чорного моря неподалік узбережжя тимчасово окупованого Криму – на платформі МСП-17. Метою операції було проведення спеціальних дій та знищення комплексу наземної станції БпЛА і радіолокаційної станції «Нева-БС». Завдання воїни виконали повністю.
Дружині Петро Процик розповідав, що коли групи CCO заходили на позиції піхоти, на них дивилися з особливою повагою – було зрозуміло, що це не просто військові. Вони не облаштовували бліндажів, не ставили наметів і не затримувалися надовго в одному місці: зайшли – виконали завдання та вийшли. Постійний рух, виснаження, мінімум побуту – такою була їхня робота.
«Інші хлопці теж про них говорили й Петя мені розповідав: коли вони заходили до піхоти й виїжджали на операцію, на них дивилися зовсім інакше, ніби одразу було зрозуміло, що це не прості люди. І добре, що такі є – сильні духом, мужні, ті, хто йдуть уперед, не зважаючи ні на що. Він мені скидав фотографії й писав: “Хтось зараз спить у теплому ліжку, а я – під деревом. Я з ними”», – каже дружина воїна.
Він пишався тим, що служить у Силах спеціальних операцій, але ніколи цим не хизувався. Родина також не розповідала зайвого. Втім гордість усе одно проривалася. Одного разу захисника запросили до школи, де навчався старший син, просто як військового – поспілкуватися з дітьми. Коли учні дізналися, де він служить, реакція була захопленою: «Та це ж ССО, це ж сили спеціальних операцій».
За мужність і відвагу Петра Процика відзначили низкою нагород. Серед них орден «За мужність» та «Золотий Хрест». Орден «Золотого Хреста» воїну присвоїли у грудні, але захисник не встиг дізнатися про це – нагороду родині вручили вже після його загибелі. Також є інші відзнаки, які наразі ще не вручені.
Про майбутнє Петро Процик говорив без сумнівів. Він любив життя – любив дітей, родину, цінував прості речі й саму можливість жити. Плани в нього були, і їх було багато, хоча далеко не всі він озвучував уголос. Після закінчення війни хотів повернутися до мирного життя, працювати й бути поруч із сім’єю.
«Він завжди казав: "Перемога буде, перемога за нами". Він любив жити, любив дітей, любив сім'ю, любив дуже багато чого. Просто людина хотіла жити. І будувала плани на майбутнє. Він багато чого не говорив, але планів дуже багато було. Просто жити», – розповідає Інна Процик.
Врятував побратимів ціною власного життя: як загинув воїн
Перед своєю загибеллю Петро Процик пообіцяв зателефонувати дружині після виходу із завдання. Проте жінка так і не дочекалася його дзвінка. За її словами, той день був максимально спокійним і ніякої тривоги на серці не було:
«Коли їхні групи заходили, ти конкретно розумієш, скільки днів, скільки не буде зв'язку і ти чекаєш. І була тривога, ти чекав дзвінка, постійно була напруженість. Але я скажу, в цей день взагалі не було ніякої тривоги. Було так спокійно. І він каже: "Так, ми вийдемо завтра і повернемося. Ми заходимо в ніч, зранку 5:00-6:00 я зателефоную". Проте дзвінка так і не було та й у наступні години також», – розповідає Інна Процик.
У своїй групі Петро Процик мав трьох кращих друзів. І на завдання вони також вирушали разом. Проте перед відправкою на бойове завдання, одного з них пересадили до інших човнів. І тому їхні дружини також мали тісний контакт між собою. Коли один з друзів вийшов на зв’язок, тоді жінки занепокоїлися та вирішили дізнатися, що насправді відбувається.
«З них чотирьох вижив лише один. Лише о 10–11 ранку стало остаточно ясно, що треба збиратися і їхати на місце. Щось пішло не так, і ми мусили діяти», – розповідає Інна Процик.
Тому жінки залишили свої справи та вирушили на місце дислокації групи. Самотужки, вони об’єдналися, сполошилися та організували виїзд. Після обіду вони вже були в місті й змогли перевірити ситуацію, забивши тривогу.
Ще ніхто не знав, що сталося з чоловіками – інформація доходила з запізненням, і лише власне передчуття підказувало, що щось не так. Лише вночі російські Telegram-канали опублікували фотографії, на яких було видно знешкоджену групу, і тоді стало остаточно зрозуміло, що трапилася трагедія. Наступного дня командування налагодило зв’язок, і лише тоді вдалося отримати офіційні підтвердження.
Ввечері 28 лютого російські телеграм-канали поширили фотографії човна з тілами загиблих українських військових поблизу піщаного берега та зібрану на купу зброю і прапор України. Вони заявили, що розстріляли українських спецпризначенців Сил спецоперацій, які начебто намагалися висадитись на Тендрівську косу.
На думку дружин, воїни потрапили на засідку – групу просто чекали, і, найімовірніше, помітили ще до виходу. Основний човен, де перебував Петро Процик, прийняв на себе удар і захистив відхід двох інших човнів. Він і його команда стояли першими, взяли на себе весь удар і протрималися до останнього. Того дня з чотирьох друзів вижив лише один, якого пересадили в інший човен.
«Вони були першими й взяли на себе весь удар. Простояли до останнього. Ніхто не розвернувся і не втік, всі боялися, але в той момент вони захищали інших і змогли врятувати людей. Так, вони втратили найцінніше – це своє життя, але вони захистили своїх», – каже дружина захисника.
Старший матрос Петро РеРа Процик загинув 28 лютого 2024 року поблизу острова Тендрівська коса на Херсонщині. Разом із побратимами, ціною власного життя він прикрив відхід інших човнів групи.
Відвага та людяність: спадок Петра Процика для тих, хто його знав
Для родини й тих, хто служив поруч із Петром Проциком, його спадщина передусім у розумінні того, якою він був людиною. Сильний і мужнім духом, він залишився героєм, прикладом справжньої відваги та стійкості. Його завжди пам’ятали за добрі вчинки перед людьми та побратимами, за здатність стояти на своєму і захищати інших у будь-яку хвилину.
Захисник був благородною людиною, на яку завжди можна було покластися. Побратими знали, що він не підведе, що у складних обставинах можна покладатися на його силу і мужність. Його надійність і відданість робили його прикладом для інших і гордістю для родини, дітей і всіх, хто його знав.
«Дійсно, такі люди – це гордість для нас, гордість моїх дітей і всіх, хто його знав. Його знали дуже багато людей. Його знали за підтримку та за те, який він є. Він завжди усміхнений, завжди життєрадісний, завжди прийде на допомогу. Більше б таких людей. Дійсно, думаєш, що забирають просто найкращих, які були у твоєму житті», – каже дружина Петра Процика.
Його називали Петро Петрович, і всюди, де б він не був, навіть командування ставилося до нього з повагою. Побратими згадують його лише добрим словом, відзначають його жартівливість і вміння залишатися на позитиві навіть у найскладніші моменти. Він умів зберігати легкість і веселий настрій, надихати інших і підтримувати, коли це було найважливіше. Спогади про нього живуть у серцях тих, хто його знав, і всі вони – тільки теплі, щирі та вдячні.
Фото Аліни Гончарової та з особистого архіву Інни Процик