Окупація Полтави розпочалася блискавично швидко 18 вересня 1941 року і тривала два роки. Впродовж цього часу німецькі війська нищили не лише культуру та пам'ятки архітектури, а й сотні людських життів. Не одна людина знайшла в собі сили вести боротьбу проти окупантів, навіть сам Адольф Гітлер після польоту до Полтави влітку 1942 року замислився над зміною ставлення до расових питань.
Про німецьку окупацію ЗМІСТу розповіла завідуюча відділом Полтавського Краєзнавчого музею імені Василя Кричевського Наталія Кузьменко. Крім того, за додатковою інформацією ми звернулися до двотомника «Друга світова війна 1939-1945 Полтавський вимір. Події. Постаті. Документи» у якому полтавські науковці зібрали документи.
Перші дні німецького вторгнення в УРСР
Полтавська дослідниця Тетяна Тронько у своїй науковій роботі «1941 рік за спогадами полтавців» пише про те, що для більшості місцевих 22 червня 1941 року закарбувалися у пам’яті, як звичайний вихідний день з хорошою погодою. Люди планували провести час на риболовлі, про те, що німецькі війська порушили кордони їм повідомили не одразу.
Зі спогадів полтавського радіожурналіста Аврама Єміна відомо, що 22 червня вранці Василя Грека, уповноваженого радіокомітету на Полтавщині, терміново викликали на нараду. Він отримав урядову телеграму з наказом негайно припинити всі місцеві радіопередачі й транслювати лише програми московської станції РВ-1. Присутні чекали важливого повідомлення, але не знали, що саме сталося, серед людей почали лунати чутки про напад німецьких військ на західні кордони, проте більшість вважала це провокацією чи дрібним конфліктом, адже діяли мирні договори між країнами.
«А вся Полтава, немов, у лихоманці. З чорного репродуктора, довкола якого зібралися люди, долетіли останні слова Молотова: “Наше дело правое, враг будет разбит, победа будет за нами”», – згадував письменник Іван Цюпа.
Після оголошення війни великої паніки серед населення не було, проте вони почали скуповувати у невеликих об’ємах продукти, зокрема сіль та борошно, а також інші необхідні речі – гас, мило та сірники. Крім того чимало людей кинулися до ощадкас забрати свої заощадження, але виплати припинили. Наталія Кузьменко розповіла, що попри початкову спокійність під дією радянської пропаганди місцеві активно виявляли бажання доєднатися до лав Червоної армії. Проте подальша окупація Полтавщини відбулася доволі швидко, головною проблемою була непроінформованість населення та розгубленість представників влади.
«Всі сподівалися виступу товариша Сталіна. І нарешті він виступив. Була то незвичайна промова. І по тому, як тремтів голос вождя, як вистукувала склянка об графин з водою, ставало зрозумілим, в якому стані перебуває наш вождь …», – згадував Іван Цюпа.
У той час місцева влада говорила про відкидання провокацій та панічних настроїв, а тих хто їх поширював розстрілювали. Так коли німецькі війська дійшли до Кременчука у Полтаві розстрілювали людей, збереглася історія політичного керівника з Кременчука, який ніс службу у Полтаві:
«Коли політрук однієї з військових частин дізнався, що його родина застрягла в Кременчуці він випросив машину, щоб забрати їх звідти. Це шлях у понад сто кілометрів і коли він доїжджав до міста, то буквально на околиці Кременчука дорогу перед ним перетнув німецький танк. Добре, що він звернув і доля склалася так, що там наткнувся на свою родину Він їх посадив в машину та привіз у Полтаву, де одразу кинувся в штаб аби повідомити, що німці в Кременчуці.
Тоді його звинуватили у підриві порядку та створенні панічних настроїв внаслідок чого відправили на розстріл. Перед тим політрук встиг звернутися до командира авіачастини, тоді туди відправили літак. Де він літав, хто знає, але пілот повідомив, що ніяких німців в Кременчуці немає. Повторно літак відправили після звернення місцевого командира частини, який знав політрука, як людину стійку і розсудливу. Лише після повторного польоту вони побачили, що німці фактично вже в Кременчуці знаходяться і продовжують свій наступ», – розповіла Наталія Кузьменко.
З опублікованих документів відомо, що з 7 по 11 серпня німецькі війська вели артилерійський обстріл Кременчука з боку Крюкова. У результаті цього були зруйновані паровозне депо, електростанція, приміщення вокзалу, залізнична школа, крім того згоріла нафтобаза, зруйновані деякі житлові будинки.
Загалом знищено 10 великих промислових підприємств, серед яких, завод імені Йосипа Сталіна, штампувальний завод, база УГР, швейна фабрика, п’ятий млин та інші з готовою продукцією. Біля села Кривуші підірвали елеватор, де зберігали 128 тисяч тон зерна. У місті з’явилися панічні настрої, а керівництво Кременчука втекло.
Понад 70 тисяч мобілізованих та швидка окупація
Наприкінці серпня німецькі війська фактично були на кордонах Полтавщини, їх наступ розвивався доволі швидко, загалом одна частина рухалася на Київ, а інша – на Харків. Уже 18 вересня вони зайшли до Полтави, а згодом продовжили наступ у напрямку Харкова. Перед собою вони ставили завдання не лише просунутися вперед, а й знищити Південно-Західний фронт, який зрештою опинився в оточенні та був фактично ліквідований.
У книзі «Друга світова війна 1939-1945 Полтавський вимір. Події. Постаті. Документи» автори висвітлили процес поспішної пятиденної мобілізації, яку за наказом Державного Комітету Оборони розпочали 26 серпня 1941 року. До війська призивали військовозобов’язаних віком від 37 до 46 років та молодиків від 18 до 19 років з Полтавської та Сумської областей. Новоутворені та погано споряджені групи 5 вересня відправили на фронт маршовими ротами, де вони одразу вступали в бій. Враховуючи стан Південно-Західного фронту ці бійці одразу були приречені на загибель чи полон. Крім того, значна частина мобілізованих не дісталася до своїх військових частин і залишилася на окупованій німцями території.
Відомо, що станом на 12 вересня 1941 року в Полтавській області до війська призвали та взяли добровольцями 76 тисяч 260 чоловіків. Крім того впродовж війни до Червоної Армії та військово-морського флоту направили 269 тисяч 442 полтавців.
«Відступаючи, Червона армія мала свої відповідні накази щодо евакуації населення, знищення матеріальних цінностей. Тобто вони палили поля, якщо вони там не були ще прибрані, підприємства Полтавщини були евакуйовані частково та хаотично. Наприклад, тут у Полтаві була фабрика термометрів – одна на весь Радянський Союз, і вона єдина, яку повністю не евакуювали, враховуючи те. наскільки термометри були потрібні. Тобто все це було настільки хаотично, що люди знаходилися фактично у повному не розумінні», – розповіла Наталія Кузьменко.
Загалом процес окупації Полтавщини тривав 102 дні і почався з хутору Рижі Низянської сільради Кременчуцького району – 2 серпня 1941 року, своєю чергою останніми стали село Великий Перевіз та хутір Самари Великоперевізької сільради Шишацького району – 11 листопада того ж року. Під час окупації Полтава й Кременчук стали головними опорними пунктами німецького Південного угруповання. У Полтаві до середини 1942 року діяли штаби групи армій «Південь» і 6‑ї польової армії Вермахту, а також спецпідрозділи Абверу й СС. Вони займалися розвідкою, диверсіями, вербуванням агентів, боротьбою з партизанами та пошуком потрібних для Райху спеціалістів. За різними даними, штаб армій розташовувався або в будівлі нинішньої міськради, або в будинку №34 на розі сучасних вулиць Соборності та Європейської.
Репресій з перших днів окупації
Німці були на Полтавщині під час Першої світової війни, як союзники у боротьбі з більшовиками. Тоді вони дивувалися родючості місцевої землі й можливостям для господарювання, крім того бачили, що в селах немає усталеної системи ведення господарства, і дехто навіть був готовий залишитися тут. Поодинокі полонені справді оселялися, створювали родини й залишалися жити, не вбачаючи перспектив у Німеччині. Наталія Кузьменко розповіла, що у документах і спогадах періоду Другої світової йшлося про те, що солдати мали право отримати земельні ділянки на українських землях по закінченню війни:
«Там звучить таке, що простий німецький солдат міг сказати, що от я після війни, отут в Україні, отримую шматок землі, тут буде в мене якийсь там хутір, тут буду господарювати, дивіться, яка тут земля! Вони орієнтувалися на землю, особливо ті, хто був фермерами чи міщанами, загалом придивлялися до ґрунту, досліджували його якість і цікавилися, які культури тут можна вирощувати. Тобто, можна говорити про те, що вони вже повністю складали собі бізнес-план, як вони тут будуть жити. Для них отримати землю в Україні це був один із стимулів йти на війну. Вони чітко бачили, де вони хочуть жити і де будуть здійснюватися всі бажання їхньої родини. Можливо саме через це була велика увага німецьких воїнів саме до території України. Можливо певна частина їх пам'ятала ще війну в Україні в 1918 році».
Вдруге повернувшись, як окупанти вони почали своє становлення з радикальної та репресивної політики. Разом із масовими розстрілами військовополонених нацисти розгорнули жорстокий терор проти мирного населення. У керівних документах надавався дозвіл про безжальне поводження з метою не виглядати слабкими. Каральні акції проводили спеціальні поліційні та СС‑підрозділи, які самостійно визначали, кого вважати «загрозою», відповідальність за знищення радянських громадян лежить і на Вермахті.
Головними жертвами тотального терору стали політичні та расові «вороги Райху», зокрема, комуністи, євреї та роми. Ще до війни німецькі спецслужби склали списки комуністів і радянських посадовців, тому коли армія входила у міста, всюди з’являлися оголошення із закликами повідомляти про них, такі ж заклики звучали й по радіо. Доноси надходили масово, особливо від тих, хто постраждав від колгоспної системи, голодомору чи сталінських репресій. Жодне повідомлення окупаційні війська не залишили без уваги.
«Певний час комуністи, що залишилися в Полтаві, ховалися на горищах та в підвалах. Коли німецькі власті вивісили повідомлення, що всім комуністам, хто добровільно з’явиться в поліцію, гарантується життя і свобода, вони вийшли з укриттів і пройшли реєстрацію. Спочатку їх не чіпали, але в одну із зимових ночей всіх заарештували. Додому вони більше не повернулися», – писав Валерій Котляр.
Відомо, що у перші дні окупації на території Калайдинцівської сільради гітлерівці заарештували й стратили всіх місцевих активістів, зокрема, у:
- Хитцях – 23;
- Халепцях – 12;
- Калайдинцях – 10;
- Клепачах – 6.
У Великих Сорочинцях 14–17 вересня 1941 року вони закатували 86 селян. У Більську 7 жовтня розстріляли п’ятьох юнаків 16–19 років за звинувачення у зв’язках із партизанами. Через рік у вересні 1942-го в Полтаві всіх арештованих в’язнів розстріляли серед білого дня біля глинища за школою №27, щоб залякати населення. Нацисти також знищили майже тисячу дорослих і сто дітей із психлікарні та 300 вихованців школи-інтернату для глухонімих
«Перший період, зокрема осені 1941 року зосереджений на знищенні насамперед євреїв, і вони були чітко організовані. Місцевим навіть не треба було особливо про це знати, по місту були вивішені об’яви із закликом пройти реєстрацію після чого зібратися у певному місці для евакуації, як це було у Києві з розстрілом у Бабиному Яру. Тобто це були масові акції, про які потім шепотілися. Вони якби мали масовий характер, але не мали своєї показовості, власне показові акції були зроблені деякі і теж стосувалися Полтави», – розповіла Наталія Кузьменко.
Німці на рівні з дорослими карали і дітей, краєзнавиця назвала яскравим прикладом показового покарання – повішення 14-річного хлопчика на стовпі біля пам’ятника Миколі Гоголю у Полтаві. Про це у своїх спогадах писав і Валерій Котляр:
«…німцями був повішений юнак біля пам’ятника Миколі Гоголю… І хоча на його грудях виднілася табличка з написом «Я – партизан», серед полтавців точилися розмови, що його стратили за крадіжку з поштової машини посилок, надісланих воякам із Німеччини»
З нотатків чоловіка також відомо, що наприкінці 1941 року у Київському районі Полтави повісили двох заручників через те, що хтось на аеродромі обрізав кабель. Повішені висіли три дні. Крім того поширеним було покарання жінок за поширення венеричних хвороб – розстрілом:
«…німці заарештували жінку в театрі, де вона часто бувала, за поширення найтяжчої в той час венеричної хвороби серед німецьких військовослужбовців, про що пізніше дізналися всі працівники, артисти театру. Додому вона не повернулася – німці таких розстрілювали. З тієї ж причини загинули й інші полтавки. Одна (Лілія, жила на горі Панянка) покінчила з собою – отруїлася, не дожидаючи розстрілу».
Масове хрещення у Рибцях як порятунок від репресій
Від перших днів окупації німці дозволили збирати кошти на потреби церкви та відновлювати храми. Якщо на початку 1941 року діяла лише одна православна церква, то вже в грудні – 74. Люди приносили врятовані культові речі, щоб зберегти їх від знищення, у той період різко зросла кількість віруючих. Зокрема відновили похорони, вінчання й масові хрещення, для прикладу, у Полтаві до кінця 1942 року охрестили 2 тисячі 500 дітей.
В основі нацистської ідеології часів Другої світової війни лежала концепція вищості однієї групи людей над іншими, що призвело до системного геноциду єврейського народу – Голокосту. Якщо євреїв окупанти прирікали на тотальне фізичне винищення, то терор проти українців зазвичай мав вибірковий характер і людей нищили переважно за політичний спротив або порушення економічних наказів. Про особливості життя під час окупації у Рибцях краєзнавиці Наталії Кузьменко розповіли місцеві мешканці, згадавши, зокрема, про масове хрещення у ставку, яке проводив єпископ Мстислав Скрипник.
«У Рибцях мені розповіли історію, яку пізніше я прочитала у спогадах Мстислава і воно у той момент так з’єдналося наче маленьке відкриття. Після розстрілів євреїв люди дуже боялися такої ж участі, зокрема через те, що й їх можуть прийняти за євреїв і теж убити. Щоб показати, що вони християни, вони вирішили охреститися, особливо переживали за дітей.
Під час масового хрещення всім роздавали дешеві маленькі хрестики, які носили як доказ своєї віри й захист. Причому війна вже закінчилася, а вони все одно їх носили, лише після того, як радянська влада почала тиснути на церкву та релігійні установи люди тоді ховали хрестики й інші речі, не викидали їх, а зберігали як пам’ять. Я завжди мріяла знайти такий хрестик – він був би справжньою реліквією. Можливо, у Полтаві варто створити невеликий куточок, де такі речі стали б частиною культурної спадщини».
У своїх спогадах єпископ Мстислав описував таїнство хрещення так:
«До кінця мого життя залишиться в пам’яті велике масове хрещення народу в селі Рибцях на Полтавщині. Над ставком, один бік якого творив ніби амфітеатр, згуртувалися діти, молодь і старші, які не були хрещені, – понад 300 душ. Несуть дітей на руках. Хресних бракувало: не раз хресний батько і хресна мати були для 10–15 дітей…Смеркає, починають блимати чудові полтавські зорі..Зі мною два священики. Співає хор – переважно жінки, і відбувається містерія».
Починаючи з 1920-х років радянська влада вела антирелігійну політику основними методами якої були: насильницьке вилучення церковних цінностей, масові репресії проти духовенства, руйнування храмів, атеїстична пропаганду та заборона релігійної діяльності. Внаслідок цього на Полтавщині вціліло лише 89 духовних осіб, тому через гостру нестачу священиків у нових парафіях, 10 квітня 1942 року в Полтаві єпархіальне управління УАПЦ відкрило шестимісячні богословські курси. Там навчалося понад 30 слухачів, більшість із них мали вищу освіту також серед учасників були й члени Похідних груп ОУН, які вижили.
Німці не збиралися ділити з церквою ідеологічний вплив на населення, проте вони намагалися використати релігійність українців у своїх політичних цілях. Щоб показати контраст із комуністами, вони дали широкі можливості для роботи українських релігійних організацій. З часом вони побачили загрозу у розквіті української церкви після чого послідували ув’язнення:
«Мстислав відіграв не останню роль у цьому, загалом він займав високий щабель у церковній ієрархії, але його діяльність обмежували: йому забороняли висвячувати священників і проводити великі обряди. Попри це він усе ж виконував такі служіння, і коли влада дізнавалася – його арештовували. Так сталося й у Чернігові, де він довго перебував у гестапо, а потім його перевезли ближче до західних кордонів. Мстислав побував у різних тюрмах, але зрештою, завдяки тиску релігійних організацій, його звільнили, водночас він залишився під наглядом, у списку тих, за ким треба стежити. Це показує, що навіть високий церковний сан не захищав від переслідувань, якщо влада вважала дії небажаними», – каже краєзнавиця.
Адольф Гітлер у Полтаві
За час війни Адольф Гітлер двічі приїздив до Полтави, вперше візит він наніс через кілька місяців після повної окупації регіону – 3 грудня 1941 року. Тоді він віддав наказ про заміну командуючого Групою армій «Південь» генерал-фельдмаршала Герда фон Рунштедта генерал-фельдмаршалом Вальтером фон Райхенау, який одночасно залишився командуючим 6-ї армії. На новій посаді він протримався недовго 12 січня 1942 року у нього стався інфаркт.
1 червня 1942 р.
Через п’ять днів генерал-фельдмаршала літаком відправили на лікування до Лейпцига в Німеччині, але під час польоту сталася аварія, і від отриманих травм він помер. Після несподіваної смерті попереднього командувача 18 січня 1942 року керівництво Групою армій «Південь» передали фельдмаршалу Федору фон Боку. Він прибув до Полтави разом із новим командувачем 6‑ї армії генерал‑лейтенантом Фрідріхом фон Паулюсом.
Вдруге фюрер прилетів до Полтави 1 червня 1942 року власним чотиримоторним літаком «Кондор» компанії «Фокке-Вульф». Його швидкість могла сягати 340 км/год, але вище 4–5 км літак не піднімався, бо фюрер погано переносив висоту, крім того для пасажирів передбачали кисневі маски. Сам Гітлер сидів у спеціальному кріслі з парашутом, щоб у разі атаки він міг натиснути кнопку й через спеціальний люк катапультуватися разом із сидінням. Коли літак прямував у прифронтову зону, його супроводжували до десяти винищувачів.
«Літак дуже просторий, надзвичайно швидкісний. Усередині все дуже скромно, ані найменшого натяку на розкіш. Єдине, що відрізняло місце Гітлера від решти сидінь у літаку, – встановлений перед ним письмовий стіл. У всіх чудовий настрій, і це – найкраще свідчення наших воєнних успіхів», – занотував того дня стенографіст німецького лідера Генрі Пікер.
У Полтаві Гітлер провів велику військову нараду у штабі групи армій «Південь», яка розташовувалась на розі вулиць Європейської та Соборності. У ній взяли участь командувачі групи армій «Південь», танкових і піхотних армій, а також керівники повітряних сил та штабу. Разом із ним прибули керівники Верховного командування Вермахту, Генштабу та представники Міністерства пропаганди. Власне під час наради вирішили, що головним напрямком літнього наступу стане південь, тоді Гітлер прямо сказав:
«Якщо я літом не одержу від вас, панове, нафту Майкопа і Грозного, я змушений буду покінчити з цією війною».
Збереглися спогади про те, що у той період Полтаву вважали безпечним містом для зустрічі значної кількості представників німецького військового командування у тому числі самого фюрера. Перебуваючи у місті Адольф Гітлер їздив в автомобілі з відкритим дахом. Крім того Герд фон Рундштедт згадував, що міг вільно ходити вулицями міста без озброєння, у супроводі лише одного ад’ютанта. Загалом за весь період окупації Полтави не фіксували жодних нападів на німецьких солдатів та офіцерів.
Гітлер під час перебування у Полтаві відвідав одне з місцевих ресторанів-казино із табличкою «Тільки для німецьких офіцерів», яке знаходилося у двоповерховому будинку на розі вулиць Соборності та Котляревського навпроти сучасного ЦУМу. Там працювали юні та вродливі полтавки, саме після відвідин закладу фюрер переглянув свої расові погляди, його стенографіст Генрі Пікер про це писав так:
«Політ у Полтаву змусив фюрера дещо переглянути свої расові погляди. В Полтаві він бачив стількох блакитнооких і білявих жінок, що навіть подумав, – згадавши фото норвежек чи навіть голландок, які передавали йому разом із проханнями про одруження, – а чи не варто замість того, щоб говорити про поширення північного типу, підняти питання щодо необхідності поширювати південний тип у наших північноєвропейських країнах».
Таку співпрацю з німецькими солдатами полтавки пояснювали тим, що хотіли допомогти родинам продуктами, які тоді можна було отримати від німців. Деяких приваблювала їхня ввічливість, хтось справді закохувався, а іноді такі стосунки приводили до народження дітей. В цілому українська жіноча краса справляла сильне враження на німецьких військових.
«Тут слово “німець” стало назвою вояка, як було колись “москаль”. І було тут тих “німців” досить багато, і видно, їх тут аж ніяк не цуралися. Багато менше, ніж було там, наприклад, у Львові, де для дівчат “ходити з німцем” вважалося за порушення певної національно-етичної засади, а тут це робилося так само просто, як і лузання соняшникового насіння», – згадував письменник Улас Самчук.
Микола Марченко у виданні «Gazeta.ua» писав, про свідчення за якими у лісі під Лубнами влітку 1942 року планували спорудити ставку фюрера. Крім того, німецька розвідка повідомляла про те, що саме там у травні того року радянські війська активізувалися, тоді у квадраті Миргород-Зіньків-Гадяч-Лубни висадилися кілька груп парашутистів. На їх пошук та знешкодження кинули поліцію, жандармерію, резервні війська. Також збереглися відомості про планування третього приїзду фюрера до Полтави у 1943 році напередодні Курської битви, який не здійснили.
Партизанське підпілля у Полтаві
Найвідомішою підпільною групою в Полтаві була молодіжна організація, яку після визволення міста офіційно пов’язували з капітаном Червоної армії та журналістом газети «Красная звезда» Сергієм Сапіго. Отримавши поранення він потрапив у полон, але зумів утекти й повернутися до Полтави, де працював завгоспом у Червоному Хресті. Через кілька років після війни керівництво організації почали приписувати також місевій комсомолці Лялі Убийвовк, студентці Харківського університету, яка під час війни жила в Полтаві.
Відомо, що підпільники збиралися у квартирі Сергія Ільєвського, сина репресованого секретаря міськкому, загалом до організації входило 19 юнаків і дівчат, лише п’ятеро з них були комсомольцями. Вони діяли з листопада 1941 до травня 1942 року, основною їх діяльністю було виготовлення антифашистських листівок, які поширювали не лише в Полтаві, а й у навколишніх районах. Група також допомагала визволяти радянських військовополонених, у чому сприяв батько Лялі Убийвовк лікар Костянтин Убийвовк.
Через Леоніда Пузанова, який працював на німецькій ремонтній фірмі, вдалося здобути зброю, після цього підпільники почали готуватися до масштабних диверсій. Проте у квітні 1942 року організацію викрили через зраду Валентини Терентьєвої, яка потрапила до рук румунської жандармерії й під тортурами видала учасників. Більшість арештованих згодом відпустили, але шістьох учасників 26 травня 1942 року розстріляли Сергія Сапіго, Лялю Убийвовк, Сергія Ільєвського, Бориса Сергу, Валентина Сороку та Леоніда Пузанова.
«...Сьогодні, завтра, я не знаю, коли мене розстріляють за те, що я не можу йти проти своєї совісті, за те, що я комсомолка. Я не боюся вмерти і помру спокійно. Я твердо знаю, шо вийти звідси я не зможу. Повірте, я пишу не згарячу і зовсім спокійна. Обіймаю вас всіх в останній раз і міцно, міцно цілую. Я не самотня і відчуваю навколо себе багато любові і турбот. Вмирати не страшно...», – писала у листі Ляля Убийвовк перед стратою.
У 1967 році в Полтаві встановили пам’ятник загиблим підпільникам, а Лялі Убийвовк у 1965 році присвоїли звання Героя Радянського Союзу посммертно та назвали на честь неї вулицю у Полтаві.
«Усі герої Джека Лондона блідли перед постаттю цієї простої селянки»
За словами, краєзнавиці Наталії Кузьменко яскравим прикладом, того як німці карали партизанів стала історія Ольги Бондаренко з Великих Сорочинець, яку розстрілювали тричі. На початку листопада гітлерівці розстріляли її разом із чоловіком та односельцями біля церкви над урвищем, але вона отримала лише поранення в ногу. Ввечері жінка вибралася з-поміж тіл і понад тиждень переховувалася у знайомих у Байраку, коли повернулася додому, поліцаї розстріляли її разом із сином на сільському кладовищі. Тоді вона отримала поранення в шию й знепритомніла, прийшовши до тями, довго оплакувала загиблого сина і за кілька годин посивіла від горя.
«І знову вона виявилася лише поранена, і вирішила повернулася додому, де тоді сиділи поліцаї і святкували. Коли вони побачили жінку в одній сорочці, закривавлену, яка стоїть на порозі свого дому, то перелякалися так, що просто її розстріляли прямо на порозі дому. Тобто це реальна історія, і там не говорять, що це німці робили, цим займалася вже місцева поліція», – розповіла Наталія Кузьменко.
Зі спогадів письменника Анатолія Дімарова, відомо що взимку 1943 року під час роботи у Харківському виданні він отримав творче відрядження від головного редактора Паламарчука. Він мав поїхати до Великих Сорочинець і написати великий нарис про жінку, яку тричі підряд розстрілювали німці, щоб у подальшому подати клопотання до уряду про її посмертну нагороду. Прибувши до села письменник знайшов скромний пам’ятник жінці та хатину у якій вона жила і з якої її тричі витягали німці на розстріл.
«Голі, обдерті вже поліцаями стіни дихали такою розпукою, такою смертельною тугою, що аж серце бралося щемом, застигла тиша була, як у могилі. Я стояв і дивився на голі дошки, де колись лежала постіль (все-все вигребли поліцаї, не погребували жодною лахою)… на дошки, на яких вона сходила кров’ю після першого розстрілу... і після другого... з яких її підняли вже на третій та й потягли на високу кручу над Пслом під безжальні дула німецьких гвинтівок. Дивився на оголені стіни, що німо волали до мене: «За віщо?!» За те, що вона не розгиналася на колгоспному полі? За мозолі на долонях, за той бруд, що навіки в’ївся в шкіру? Чи за те, що начальству сільському та, мабуть, і районному запекло витягнути її хоча б на медальку? Що посиділа разок у президії, ховаючи поміж колін свої натруджені руки?», – писав Анатолій Дімаров.
Він ходив від хати до хати питаючи, що такого могла зробити жінка, щоб тричі отримати ворожу кулю. Проте місцеві описували її, як звичайну селянку, яка жила важкою працею, як усі. Повертаючись до Харкова письменник був переконаний, що дізнався усе можливе про Ольгу Бондаренко, адже сам будучи, вихідцем з села знав, що там усе на виду і не можна приховати нічого. Здавши нарис редактору він не один день чекав на публікацію, але матеріал все не виходив. Зрештою керівник пояснив йому, що текст не надрукують, бо не дивлячись на правду від автора чекали історію про жінку‑героїню, яка боролася з окупантами, була підпільницею й мала зв’язок із партизанами.
Через понад 20 років у 1968 році викладачка української літератури середньої школи Миргорода Лідія Шаповал вручила письменнику грубезний том із серії «Історія міст і сіл України» присвячений Полтавській області. Там Анатолій Дімаров на 678 та 679 сторінках знайшов згадку про ту саму жінку історію якої він мав розповісти на всю країну у 1943 році:
«…там було написано таке: “У В. Сорочинцях створено підпільну групу партизанського загону “Перемога”, який діяв на території Миргородського та інших районів Полтавської області. Одним із зв’язківців загону, організатором постачання продовольства, зброї, розповсюджувачем листівок була…” Так, так, саме вона, О. А. Бондаренко, тричі розстріляна фашистами, нагороджена потім посмертно орденом Леніна. В мене немає жодного морального права піддавати сумніву ці рядки, заперечувати їхню правдивість. Я лише себе самого запитую: невже я тоді був такий сліпий і глухий, що нічого не почув, не побачив? А діяльність підпільної групи була настільки законспірована, що про неї у Великих Сорочинцях сном-духом не відали? Кому ж тоді адресувалися оті всі листівки? Не знаю. Не знаю».
Відступ німців у вересні 1943 року
Коли стало очевидно, що втримати Донбас та Лівобережну Україну неможливо, 15 вересня 1943 року ставка Гітлера наказала відвести війська групи армій «Південь» за так званий «Східний вал». Коли радянські війська наближалися до Полтави, спеціальна абвер‑група під командуванням обер‑лейтенанта Йозефа Юнга почала цілеспрямовано нищити місто. Німці знищували заводи, фабрики та інші важливі об’єкти.
«Є спогади людей, які наступаючи бачили, як палять Полтаву. Тобто, в цей період, до 23 вересня вже над Полтавою здіймався величезна хмара диму. Пам’ятним є знакове знищення будинку музею, коли приходила команда спеціального призначення, і вони два дні заливали приміщення різними речовинами, а згодом підпалювали його. За описами люди почали на начебто кидатися у будівлю, але довкола стояла німецьке очеплення, і людей просто розстрілювали. Крім того, дехто писав про те, що людей живцем кидали всередину, бо є фотографії зроблені приблизно у період з 23 по 25 вересня на яких під вікнами музею лежали прямо обпалені тіла. На фото біля них були люди, які намагалися впізнати, хто це такий. Це жах просто, ці фотографії, ми навіть не показували в експозиції», – розповіла краєзнавиця Наталія Кузьменко.
У період з 18 по 20 вересня 1943 року німці почали вивозити з Полтавського краєзнавчого музею старовинні ікони та інші цінні речі. Музей грабували, більше чи менше протягом усієї окупації, та найгірше сталося 21 вересня, коли до музею увірвався загін із приблизно шістдесяти солдатів, які трощили вітрини, нищили все довкола, після чого облили приміщення бензином і підпалили. Наступного дня окупанти повернулися, щоб підпалити й підвали, де зберігалися архіви, фонди та бібліотека.
У вогні згоріли експонати етнографічного відділу, десятки тисяч предметів з відділу природи, понад 70 тисяч книг, фонотека та інші цінності. Подібна участь очікувала і на міську бібліотеку, адже до її приміщення напередодні привезли кілька возів з соломою, які не встигли підпалити через швидку втечу.
«Спалення Полтавського краєзнавчого музею було не просто руйнуванням будівлі – це означало втрату одного із символів міста. Якщо бібліотеки часто нищили, щоб у подальшому їх не могли використати, як приміщення для адміністративних потреб, то у випадку музею йшлося про свідоме знищення культурної спадщини. Є свідчення, що під час окупації німці спалювали книжки радянських видавництв, особливо ті, що мали ідеологічний характер. Частину таких книг навіть відвозили на електростанцію, де їх використовували як паливо», – поділилася краєзнавиця.
Крім руйнування будівель німці намагалися знищити деякі пам’ятники, які на думку Наталії Кузьменко, більше були пов’язані з радянською історією, аніж українсько адже пам'ятник Івану Котляревському та Миколі Гоголю вони не чіпали. Проте з пам’ятника коменданту фортеці російської окупаційної армії Алексєю Келіну вони демонтували бронзового лева. Також окупанти робили спроби зняти бронзового орла з монумента Слави, проте їх спроба не вдалася, тоді за допомогою танка вони хотіли завалити колону монумента, але й це виявилось не дієвим. У підсумку вони обмежились зняттям з монумента окремих деталей.
«У Полтаві було пошкоджено пам’ятник Тарасу Шевченку. Це не можна назвати загальною тенденцією – радше окремим випадком. Коли прокладали лінію зв’язку, у пам’ятник стріляли й відбили частину голови, щоб легше провести роботи. Є також спогади активіста, який бачив групу німців, що хотіли знищити монумент, бо переплутали його з пам’ятником Леніну. Тож це не було навмисним нищенням української культури, а радше епізодом, пов’язаним із радянським пластом міського життя», – розповіла краєзнавиця.
Крім пам’яток архітектури при відступі німецьких військ спалення зазнали житлові райони Полтави. По місту їздили спеціальні машини, схожі на бензовози, солдати розбивали вікна, вставляли шланги й закачували всередину мазут. За ними йшли команди паліїв, які кидали у будинки запалену паклю.
Свого часу спогадами про ці події з Наталією Кузьменко поділилася родина з Кобищан, будучи дітьми вони побачили як двоє солдатів на мотоциклі їздили вулицею з вогнеметами, вони під’їжджали до кожної хати, підпалювали й рухалися далі. Близько 14:30 один з них подивився на годинник та дав команду іншому припинити підпали, після чого поїхали лишивши після себе пів спаленої вулиці та пів вцілілої.
За спогадами очевидців до того німці з мішками ходили по хатах з мішками у які вони скидали усі речі із шаф та буфетів. Про масові пограбування йдеться у документах, які зберігаються у Державному архіві Полтавської області. Зокрема найчастішими були звернення щодо викрадення продуктів харчування, меблів, посуду, одягу та взуття.
Також частими були привласнення велосипедів. У післявоєнні роки працювали комісії по обліку збитків, таким чином за звітом республіканської комісії 1945 року найвищим був показник Полтавської області, який становить 21 мільярд 188 мільйонів карбованців. Проте ці дані чітко не підтверджуються актом обласної комісії яка проводила перевірку, адже їх свідомо занижували.
«Показова акція знищення, якою пізніше вихвалялися німці була проведена під час відступу 19 вересня 1943 року в селі Великі Липняги Семенівського району. Тоді до місцевого населення звернулися з постановою про залишення населеного пункту з невеликою кількістю речей, а саме продукти на три дні та документи для виселення за Дніпро. Там начебто була велика група, яка зібралася все таки на виселення, якась частина, як завжди, залишилася. Тоді туди прибула з Семенівки німецька військова частина 63 СС і впродовж чотирьох днів винищила усе населення», – розповіла Наталія Кузьменко.
Під час чотирьохденної розправи окупанти збирали людей великими групами просто на вулицях, когось розстрілювали, інших заганяли в хати й підпалювали, не залишаючи шансів врятуватися. Особливо жорстоко поводилися з інвалідами, так, Миколу Погребняка, який не мав ніг, посадили на купу сіна, накрили дерев’яним ящиком і підпалили – він згорів живцем. Іншому чоловікові, Петру Трегубенку, що вже втратив ліву ногу, німці підстрелили праву, а потім кинули його в погріб, де він помирав у страшних муках ще три дні. Тоді в селі загинуло 49 чоловіків, 116 жінок, 81 літня людина та 125 дітей.
«…страшну картину ми побачили, коли увійшли у Великі Липняги. Села, власне, не було. Коли ми роздивилися, то біля згарища деяких вцілілих хат помітили розстріляних жінок, дітей, старих. Знаходили їх на вулицях, городах, у погребах і колодязях…», – згадував начальник артилерії 138 сд. Михайло Бондаренко.
Загалом за роки нацистської окупації на Полтавщині загинуло понад 220 тисяч мирних громадян, серед них 152 тисяч 270 чоловіків, 58 тисяч 369 жінок та 11 тисяч 286 дітей. Переважна більшість населених пунктів краю перебувала під окупацією два роки – з вересня 1941 до вересня 1943 року Першими визволеними від окупантів населеними пунктами стали хутори Вонярхи і Холодівщина Опішнянського району – 1 вересня 1943 року. А 25 листопада того ж року останнім звільнили село Чечелеве Кременчуцького району. Загалом на відвоювання території області радянським військам знадобилося 90 днів.