Фото ЗМІСТу
Спершу Олександр Кроковець працював інженером-рибоводом. Коли, як і багато інших підприємств, фірму поступово розвалили. Він переїхав у Кременчук і пішов у будівництво. Там він влаштувався на будівельну фірму, потім почав працювати сам на себе. Так до 2014 року він і працював будівельником, а потім пішов у військо.
За словами Олександра Кроковця, війна змінювалася тричі. Перша припала на 2014–2015 роки. Потім, приблизно з 2016 року і до повномасштабного вторгнення 2022 року, була зовсім інша війна. З 2022 року вже третя, і, можливо, навіть четверта, бо за словами Олександра Кроковця, тепер починається війна «нових технологій».
В інтервʼю ЗМІСТу воїн розповів про свій досвід, побратимів, історії зі служби та поділився спогадами про Донбас.
«Найважчим боєм став День Незалежності у Павлополі». Спогади Героя України про АТО та Донбас
Олександр «Карацупа» Кроковець – Герой України, командир бойової машини Bradley та воїн 47-ї окремої механізованої бригади «Маґура». Найважчими для воїна були бої у 2014 році, коли йому з побратимами довелося пережити значні втрати. Також один з найважчих боїв для захисника був у серпні 2016 року на День Незалежності.
За словами воїна о п’ятій ранку їх на «Елькатрасі» під Маріуполем так обстріляли, що дивом ніхто не загинув. Були поранені та на думку «Карацупи» багато мали б стати «двохсотими», але, як він каже, «Бог відвів», то вони й вижили.
«Найважчим боєм став День Незалежності у Павлополі у 2016-му. 24 серпня, о п’ятій ранку, нас під Маріуполем на позиції “Елькатрас” накрили так, що на диво, ніхто не загинув. Були поранені, але за тих обставин усі могли стати “двохсотими”. Не інакше як Бог тоді відвів», – каже Герой.
До 2014 року Донбас здавався Олександрові Кроковцю суцільно чорним краєм, закопченим вугіллям і шахтами. Але згодом його враження змінилися. У 2015 році під час служби під Бахмутом військовий побачив пшеничні поля, пересипані червоними маками. Колона зупинилася серед степу, і, попри ризик потрапити під обстріл, бійці фотографували цю картину. Смуги золотої пшениці з яскравими маками тягнулися аж до Часового Яру.
Вразили воїна й інші місця. У Часовому Яру були кар’єри з бірюзовою водою, неподалік завод шампанських вин, де Олександр Кроковець уперше побачив білих павичів. У Мирнограді, що раніше називався Димитрове, він проводив час біля озера неподалік шахти, де раніше ловив раків, а поруч розташовувалося футбольне поле, яке згодом знищила війна.
Особливо «Карацупі» запам’яталися ліси. Під землею там простягалося справжнє «місто» площею близько 25 га, із глибиною шахт понад 70 м. У цих підземеллях розташована легендарна «стіна, що плаче». За переказами, під час Другої світової війни нацисти замурували там євреїв. Мовляв, відтоді зі стіни постійно сочиться вода, тоді як довкола все сухо.
Перше поранення Герой України також отримав на Донеччині у 2014 році. Того дня снаряд упав усього за пів метра від його ніг. Земля накрила воїна з головою, і він лежав нерухомо, не наважуючись навіть поворухнутися. Болю не було, але логіка підказувала, що ноги мало б відірвати. За його словами, страх від самої думки паралізував більше, ніж вибух.
«Я, мабуть, хвилини дві просто лежав і боявся голову повернути. Розумів, що не болить і по логіці, мало було ноги відірвати. І я оце лежу, думаю є ноги чи нема. Так якось страшно було голову повернути. Потім обережно повертаю голову і бачу, що я на місці. Все, і мені більш нічого не треба», – розповідає захисник.
Як змінилася війна: від АТО до повномасштабного вторгнення
За словами Олександра Кроковця, війна змінювалася тричі. Перша припала на 2014–2015 роки. Потім, приблизно з 2016 року і до повномасштабного вторгнення 2022 року, була зовсім інша війна. З 2022 року вже третя, і, можливо, навіть четверта, бо за словами «Карацупи», тепер починається війна «нових технологій».
До 2022 року Олександр Кроковець сприймав обстріли майже як звичну річ. Іноді прилітало по 50-70 мін, але до цього звикали. На думку Героя, повномасштабне вторгнення повернуло ситуацію на рівень 2014 року. Йдеться про щоденні інтенсивні бої та значні втрати навіть на невеликих ділянках фронту.
«До повномасштабного вторгнення таких важких боїв не було. Були обстріли, але до цього вже звикли. Ну прилітало 50–70 мін, і це здавалося нормою. У 2022 році бойові дії нагадали 2014 рік. Щодня, без перерв, кожен день у зоні обстрілів. Втрати на невеликих ділянках були значними», – каже Герой України.
За словами Героя, втрат було дуже багато, проте досвід АТО й ООС допомагав. Воїни які пройшли попередні ротації, навчилися на слух відрізняти види озброєння, знали технічні характеристики техніки й розуміли, чим саме може загрожувати черговий снаряд. Це давало відчуття контролю.
Те ж стосувалося і мін. Спершу кожна здавалася смертельною пасткою, а згодом приходило розуміння, які з них можуть здетонувати, а які можна обійти чи знешкодити. Втім, навіть найдосвідченіші сапери пам’ятали золоте правило: міна, яку ти хоч на хвилину випустив із поля зору, вже вважалася чужою. До неї краще не підходити.
«Коли натрапляєш на міни, вже не дивишся на них квадратними очима. Ти розумієш, що це за міна, як її знешкодити й що з нею можна зробити. Але є золоте правило навіть для сапера: якщо ти сам поставив міну і хоч на мить випустив її з поля зору, вважай, що вона вже інша – “перейменована”», – каже командир бойової машини.
Як воїни евакуйовували людей з Роботиного
У боях за Роботине підрозділ Олександра Кроковця потрапив у «пекло». На початку штурму загинули його два побратими. Усі дороги були заміновані, і тоді командир запропонував спробувати прорватися через огороди й вулиці. Над ними працював безпілотник, коригуючи маршрут.
Бронемашина Олександра Кроковця проламувала паркани, пробивала проходи між хатами й забігла до піхоти, щоб дати прикриття. Разом із навідником витягали поранених і «двохсотих». Піхотинці під обстрілами підтягували тіла до рампи, а екіпаж затягував їх усередину. Коли ворог підходив ближче, доводилося відриватися від навантаження й відкривати вогонь, аби втримати позицію.
У цей момент на відстані приблизно ста метрів вискочила ще одна російська машина. Воїни влучили в неї, і вона загорілася, перевернулася та перегородила дорогу, зупинивши російський наступ.
«Пацани підносять поранених, ми їх завантажуємо, і в цей момент спереду з’являється ворожа машина метрів за сто. Ми влучаємо по ній, а вона загоряється, перевертається і перекриває дорогу противнику, тож вони не можуть різко рухатися. Ми проходимо далі, просто пощастило».
Тоді за словами «Карацупи», він попередив своїх, що якщо його машину підіб'ють, не треба рватися слідом. Бо шансів вибратися живими з такого котла не було. Але все ж вони заскочили у саме серце села. Довкола них були хати, у кожній із яких сиділи російські військові. Українці увірвалися «на дурня», як каже Олександр Кроковець, але зуміли не лише прорватися, а й забрати загиблих. Через пробиту ними дорогу згодом пішли інші підрозділи.
Також під час боїв у Роботиному екіпаж Олександра Кроковця рятував цивільних та поранених із села, яке постійно накривали обстрілами. Скільки саме людей вдалося вивезти, воїн не пам’ятає, але точно більше ніж десять. То були переважно літні чоловіки й жінки – молодих там майже не залишилось.
Найбільше з того напрямку воїну запам’ятався момент із жінкою, яка не могла влізти в машину. Його побратими затягували її через двері буквально над головою, думаючи, що вона кричить від болю. Та насправді жінка боялася за кошеня, яке тримала під пазухою.
«Запам’яталося, як одну бабусю хлопці просто за плечі над головою затягли в машину – не влазила ніяк. Вона кричить, ми подумали, що поранена. А виявилося, що у неї кошеня за пазухою було. Вона за нього переживала більше, ніж за себе. Отак, як ганчірку, затягли бабку з тим кошеням», – розповів Олександр Кроковець.
Після того як жінку з кошеням вдалося посадити в машину, екіпаж продовжив евакуацію інших цивільних і поранених. Олександр Кроковець разом зі своїм екіпажем проїхав уперед до перехрестя, тоді як друга машина прикривала його вогнем і забирала людей.
Другий екіпаж рухався приблизно за сто метрів ззаду, швидко забрав першу групу людей і відступив. Тим часом Олександр Кроковець дострілював ворога і допомагав доправити інших. Проте, під час евакуації транспорт піддавався обстрілу артилерії, а також прямим влучанням танка – машину сильно трясло, а частину броні вирвало. Екіпаж думав, що вони просто в’їхали у воронку, але насправді техніка витримала прямий удар.
Щоб побратимам було простіше витримувати, воїн навчив їх заклеювати триплекси, щоб дивитися на дорогу лише через монітори. Бо те, що відбувалося навколо, він називає «тихим жахом».
Попри страх і постійний ризик, Олександр Кроковець каже, що на полі бою тримає адреналін. Після боїв ще кілька днів ходиш «на позитиві», особливо якщо всі повернулися живими. Каже, що саме це почуття братерства не зрозуміє цивільна людина.
Відмінності американської та радянської техніки на досвіді Героя України
Олександр Кроковець три роки служив на радянській бойовій машині піхоти, а згодом перейшов на американський Bradley. Він говорить, що головна відмінність між техніками – увага до безпеки людей.
У «Бредлі» багато продуманих дрібниць, які спрямовані на те, щоб зберегти екіпаж під обстрілом. Машина витримує підриви на мінах, влучання ПТРК і навіть прямі попадання від танків. Тому мінометні й кулеметні обстріли часто відчуваються як фоновий шум. Водночас «Бредлі» поступається радянській техніці у швидкості та деякій маневровності.
«Найбільше і саме, що головне, що у “Бредлі” продумано все так, щоб врятувати людей. І підриви на мінах, і ПТРК, і танк – машина витримує. Міномети взагалі не відчуваєш, а кулемет як дощ надворі», – каже боєць.
Суттєвою перевагою американської машини є можливості вогню та прицілювання. Там, де радянська БМП мусила наблизитися на кілометр-півтора, щоб вразити ціль, «Бредлі» дозволяє вести прицільний вогонь на три кілометри й більше.
Прилади дають змогу побачити ворога задовго до того, як він сам наблизиться. Тактика простору й орієнтирів стала звичною. Навідник вибирає орієнтир – стовп чи дерево, відмірює лазером дистанцію й чекає, поки противник підійде в потрібну точку, після чого відкриває вогонь. Часто ворог навіть не здогадується, що вже давно перебуває під прицілом.
Одного разу, ворожа машина вдарила у задню частину «Бредлі». Тоді Герой з острахом перевіряв, чи витримала броня. Проте машина залишилася неушкодженою. Після кожного бою екіпаж уважніше аналізує, які кути й частини корпусу найбільш вразливі, і надалі вже не підставляє їх.
Разом із тим війна завжди приносить втрати. За словами Олександра Кроковця, його побратими найчастіше гинули не у фронтальних штурмах, а під час відходу або на місцях відпочинку.
Життя екіпажу на американській бойовій машині Bradley
Під час перших боїв на «Бредлі» екіпаж зіткнувся з прямими атаками противника на близькій дистанції. Ворог застосовував малокаліберну зброю, гранатомети та міномети, намагаючись пошкодити машину. Броня «Бредлі» витримувала ці удари, а мінометні обстріли практично не відчувалися всередині корпусу.
Під час нічних спостережень екіпаж часто бачив ворога ще до того, як він наближався на небезпечну дистанцію. Використання тепловізійних приладів дозволяло помічати рух навіть на десять кілометрів, і ворог, не розуміючи, що його помітили, наражався на точний прицільний вогонь.
«Спершу стріляли по противнику вночі, і він миттєво зникав. Потім з’являвся ще один – результат був той самий. І ми думали: “Та куди ж він так швидко сховався”. Потім коли сходило сонце і дивилися в прилад, було видно, як снаряди буквально розривали їх на дрібні частини. Кінетична сила була такою, що ціль просто випаровувалася, хоча це був 25-й калібр», – каже командир бойової машини «Бредлі».
Росіяни неодноразово намагалися підходити настільки близько, що гармата не могла опуститися під потрібним кутом. У одному випадку екіпаж Олександра Кроковця вимушено відкотився назад, щоб взяти ціль на приціл. На одній із ділянок бою командування з безпілотника повідомило, що нападники мали в руках протитанкові міни, тож будь-яка спроба задавити їх гусеницями могла завершитися підривом.
В іншому бою з боку Малої Токмачки по машині випустили гранатометний постріл, проте екіпаж не відчув влучання – броня витримала удар. Постріли з мінометів калібру 82 міліметри також залишалися майже непомітними всередині машини, тоді як снаряди 120-го калібру, на його думку, супроводжувалися б з відчутними поштовхами та ударною хвилею.
«На Малій Токмачці в борт нам влучили з гранатомета, але машина цього навіть не відчула. Те саме з мінометами: 82-й калібр усередині взагалі непомітний. от 120-й калібр думаю дав би поштовх», – каже Олександр Кроковець.
На напрямку між Бердичами й Степовим екіпаж Героя України також потрапив під штурм. Противник опинився безпосередньо перед машиною, і гарматні постріли проходили над головами піхоти. Лише після зміни позиції екіпаж зміг накрити ворога. У темряві важко було роздивитися деталі, тож у прицілах видно було лише контури.
Подібні зіткнення повторювалися й на інших ділянках фронту. Між Соколом і Соловйовим українські підрозділи опинилися в оточенні, і техніка прикривала відхід своїх. Водночас противник брав у полон окремі групи українських військових. Відомо, що біля бліндажів у районі позицій 47-ї бригади кількох бійців захопили й розстріляли.
Герой України про російських полонених і причини їхньої участі у війні
За словами Олександра Кроковця, серед російських полонених траплялися військові різного віку та досвіду. Один із них був його ровесником, молодший на чотири місяці, учасник бойових дій у Чечні та власник УБД. Військовий розповів, що цей боєць заперечував свій бойовий досвід у Чечні, хоча у військовому квитку зазначено, що він був розвідником і кулеметником.
Найбільше захисника вразило, що у військових квитках багатьох полонених зазначали національність українця, навіть якщо у них не було жодного зв’язку з Україною. Це, за його словами, було типовою практикою для російської армії під час попередніх кампаній.
«Питаю його: "Скільки ти чеченців вбив?" – він відповів: "Я не вбивав, я там на ізоляції тільки стояв". А я ж читав, що він був розвідником, кулеметником. І тоді я питаю: "Українців скільки?". На що він відповідає, що ще не встиг. Ні щоб сказати, що не збирався, каже: “Я ще не встиг”», – каже Герой.
Олександр Кроковець також помітив різницю в цінностях і мотивації. Для багатьох російських солдатів сім’я та українські діти не були аргументом для гуманного ставлення до військових. Один полонений здався в полон, бо українські захисники кинули йому гранату. Та російський солдат й на це образився:
«Запитую в одного чому він здався в полон, а він мені каже: "Так ви ж мені гранату кинули". Я йому й відповідаю: "Так, а що ти хотів? Цукерки тобі кидати туди буду, чи що?". Образився ще навіть, що ми йому гранату кинули», – розповів Олександр Кроковець.
Більшість російських солдатів йшли воювати через фінансову вигоду. Наприклад, деяким пропонували кредити на житло та грошову винагороду, що спонукало їх підписувати контракт. Попри це, були й так звані «кадрові» солдати, які намагалися позиціювати себе як «істинно російських», але не володіли мовою і демонстрували конфлікт між самовизначенням та реальністю.
«От я з них взагалі шокований був. Я йому пояснюю, кажу: "Чурка, ти російською навіть не можеш розмовляти". Стоїть бурят і мені розказує: "Здесь мой исконно-русский земля". Ну таке вже розповідають», – каже воїн.
Попри це, Герой України каже, що до полонених завжди намагався ставитися по-людськи, годувати та підтримувати їх під час перебування в тилу, хоча емоційне напруження та обурення залишалися сильними.
Про звання Героя України, нагороди та бої з побратимами
Олександр Кроковець каже, що кожен у його бригаді заслуговує на «Золоту Зірку», бо на фронті немає тих, хто не вчинив геройського вчинку. Він говорить, що сам до останнього не вірив у нагороду, доки президент Володимир Зеленський не вручив йому її особисто:
«Я до останнього не вірив, що, мені цю “Золоту Зірку” дадуть поки мені президент Володимир Зеленський особисто не вручив її в руки. Але я вважаю, що в цій зірці вклад кожного мого побратима і посестри», – каже військовий.
Ще до початку служби Олександр Кроковець скептично ставився до того, що дівчата беруть у руки зброю, вважав, що їхнє місце в родині. Та бойовий досвід перевернув його уявлення. У них була навідниця «Бредлі», яка стала єдиною жінкою в світі на цій посаді. У США, каже він, навідниць не було з 80-х років, а в Україні – була. І найкраща.
Вона врятувала механіка, накривши його собою під час обстрілу. У перервах між боями Лана могла висунутися з башти БМП, надіти навушники замість шоломофона і почати танцювати, навіть коли неподалік рвалися снаряди.
Свої перші бої Олександр Кроковець пам’ятає до деталей. Каже, що тоді не розумів, як взагалі лишився живим. Під час однієї з операцій його машина загорілася, зв’язку не було, і всі вже думали, що екіпаж знищений. Але піхотинець, якому Олександр Кроковець віддав ручну рацію перед виходом, згадав, що вона в нього є. Завдяки цьому вдалося вийти на зв’язок і повідомити, що вони живі.
Усі ж думали, що ми вже 200, а тут я відповідаю. Хлопці, з таким ентузіазмом і навіть ті, що мінжувалися йти чи не йти, на резерві стояли. Отак через нас машину машина горить, зірвалась, її на сторону одкинули, прохід є і пішли в атаку. У мене аж серце виплигувало від радості. А не всі ж знали, що ми живі. І так особливо Сергій стоїть і сльози річки течуть. Я питаю у нього, що трапилось, а він такий: "Сань, так ви ж 200. Ми ж бачили, як машина і все горить”», – розповів Герой.
В іншому бою, коли в нього вже були поранені бійці, під’їхав побратим «Боско». Спершу Олександр Кроковець наполягав, щоб забирали лише поранених, а екіпаж ще потримає позиції. Але молодий боєць сказав: «Або зараз їдемо всі, або не їде ніхто». Врешті всі втиснулися на броню під обстрілами «Градів» і прорвалися.
З того бою від «Бредлі» залишився тільки планшет – решту розірвало на шматки. Та й сам «Карацупа» пережив вибух УР-77, який нагадував йому кадри з випробувань атомних бомб.
«То було справжнє фаєршоу. Поруч здетонувала УР-77, і мою 33-тонну машину підкинуло вгору, ніби коробку. Вибух нагадував кадри з документальних фільмів про атомні бомби, усе навколо летіло й горіло. Було і страшно, і нереально водночас», – каже командир бойової машини.
Як екіпаж Олександра Кроковця проривав лінію оборони під час контрнаступу
Бій почався ще до того, як їхня колона встигла зайти на позиції. Воїни десятки разів обговорили план дій, схеми намалювали на планшетах, позначили СП, мінні поля та ПТУРи. Проте вже на самому початку танк, який мав іти попереду й чистити шлях, під час заїзду підірвався. Унаслідок цього він перекрив шлях, видимість закрила димова хмара, і маршрут просування опинився заблокованим.
«Командир роти виходить і каже: “Пацани, давайте щось рішайте – або вперед, або назад.” Попереду підбили танк, дорога була заблокована, видимість ускладнювала димова хмара. Але мій екіпаж вирішив продовжувати рух уперед», – каже воїн.
У військових було два варіанти – відступати або просуватися вперед. Екіпаж Олександра Кроковця обрав варіант рухатися вперед, усвідомлюючи високий ризик. Поки розв'язували питання, по позиці надійшло повідомлення про авіацію в секторі. Літаки пройшли над ними й завдали ударів далі в тил – авіація не накрила їх, але створила додатковий хаос і перенаправила удари поза їхньою групою.
«На 12-ту годину по рації попередили про авіацію. Я ж жартома, щоб підбадьорити побратимів кажу в рацію, що сподіваюся, наша. Механік спереду дивується: «Саня, яка на 12 може бути наша?». Але це теж комедія. Авіація пролетіла повз і не вдарила по нам. Може думала, що з нами й так розберуться», – розповідає командир бойової машини.
Колона залишалася заблокованою. Тоді Олександр Кроковець просив побратима «Вінцента» підштовхнути підірваний танк, щоб звільнити шлях. Спроба виявилася марною, тож вони рушили самі виконувати завдання, яке мав виконати танк. Воїни мали об’їхати з флангу, зайти зі сторони й розчистити коридор для наступних машин.
Один із молодих командирів, взяв на себе завдання і пробився через міни й замасковані перешкоди. Саме його маневр дозволив відкрити проїзд і дати шанс іншим машинам просунутися.
«Вони прориваються вперед, ми йдемо за ними. Частина пацанів відстає, бо все горить і вони не бачать, куди їхати. Я через рацію даю їм вказівки: “Рішайте, куди рухатися, бо ми ж самі не впораємося та війну не виграємо”», – розповів Олександр Кроковець.
Після цього підрозділ опинився під мінометним обстрілом. Частині військових довелося вистрибувати з техніки і ховатися уздовж колії, поки своя артилерія та міномети переводили вогонь на іншу ділянку. У цей момент один із товаришів «Вінцент» зробив петлю і назад пробивав шлях, що дозволило розблокувати ситуацію і дати можливість іншим рухатися далі та успішно закінчити бій.
Історії командира бойової машини про побратимів
Під час боїв під Авдіївкою Герой втратив механіка-водія Олександра, який загинув біля Іванівки на поминальну неділю. Ворог цілеспрямовано обстрілював район, знаючи, що там зберуться цивільні.
Перший снаряд пролетів поруч із Кроковцем, перелетів через нього і впав біля машини. Механік-водій Олександр, побачивши це, побіг до командира, але другий снаряд розірвався прямо біля нього, що призвело до його загибелі.
Під час іншого бою двоє ворогів намагалися обійти бронемашину з лівого боку, але піхотинець екіпажу встиг відреагувати і ліквідував їх збоку. Після цього Олександр Кроковець проїхав його про всяк випадок по зверху, щоб остаточно нейтралізувати загрозу. Унаслідок цього гусениці забруднилися, що викликало скарги у побратимів:
«Двоє росіян спробували обійти з флангу. Наш піхотинець стрибнув у машину й відстріляв їх збоку. Для впевненості ще й гусеницями переїхали. Хлопці жартували, що тепер уся техніка в крові й багні, мовляв, навіщо притягнув таку гидоту», – розповідає воїн.
Проте один з бійців екіпажу, який відзначався нестандартним мисленням, використав ситуацію з постачанням продовольства та води для бойової імпровізації. Коли ворог забіг поруч із запасами, сухпайки й вода опинилися на його шляху, а гусениці бронемашини завершили нейтралізацію.
«У мене в підрозділі був один, справжній артист. Його мрією було намотати росіянина на гусеницю. І от випадок трапився. Коли ми привезли харчі й воду, тільки розкидали – підбігають кацапи. Він стрибає в машину й перемішує їх із сухпайками та каністрами прямо на гусеницях. Каже: “Нарешті здійснив задумане”», – каже Герой України.
Екіпаж також мав досвід поховання ворога. Тіла ховали у погребах або під заборами. Коли ворог намагався сховатися за ними, бронемашина могла нейтралізувати його навіть у цих умовах, переїжджаючи по забору.
Фото Аліни Гончарової