24 листопада, 17:11
24 листопада, 17:11

Цієї осені до Полтави приїздив український письменник Юрій Андрухович. Він видав чимало поетичних збірок та романів, які уже вважають класикою української літератури.

ЗМІСТ поговорив з Юрієм Андруховичем про феномен полтавського суржику та чи може мистецтво існувати поза політикою.

Полтава – це синонім України

Юрій Андрухович каже, що Полтава завжди була проявом України в стилі та естетиці. Письменник каже, що цьогоріч мав можливість згадати Полтаву у несподіваній для нього ситуації:

«Я брав телефонне інтерв'ю на прохання форуму видавців у Паті Сміт з Нью-Йорку. Її концерт у Києві не відбувся і вона дуже жалкує, що не змогла приїхати в Україну. Вона згадала про Гоголя і запитала звідки він і чи можна туди поїхати. Звісно, я мусив сказати про Полтаву і полтавський регіон, який в серці України. Я їй пообіцяв, що колись це обов'язково для неї організують».

Андрухович говорить, що для нього Полтава насамперед асоціюється з Іваном Котляревським. За його словами, відомі особистості формують особливий «полтавський стиль» та асоціації для людей з інших країн.

Суржик може бути компромісом

Одностайного ставлення до полтавського суржика українське суспільство досі не має. Хтось вважає це провінційною мовою, яку варто викоренити, а хтось вбачає у суржику літературний сенс, який надає забарвлення українським областям.

Юрій Андрухович каже, що для сучасного українського письменника суржик є цікавою можливістю «гратися» з мовами і стилями у творах:

«Використання суржику може бути продуктивним для створення живих образів і вдало відтворити розмову. І читач одразу уявляє цю людину. Про цей феномен  варто замислюватися соціологам, які вивчають це з цифрами, статистикою».

Письменник каже, що сьогодні в Україні більшає людей, які називають українську мову рідною, але не спілкуються нею у побуті. Суржик може бути компромісом для людей, які спілкуються російською, але думають українською:

«Не до кінця упевнено вступивши в українську мову, люди знаходять можливість залишатися самими собою більше, бо зміна мови – це зміна особистості. У нас навіть тональність голосу змінюється, коли ми говоримо іноземною. Коли я говорю німецькою, то начебто вище голос стає. Суржик може бути для багатьох людей можливістю віддавати належне українській, яку визнали рідною, але в той час не дуже змінювати свою сутність».

Андрухович не має нічого проти суржику. Він вважає, що коли українська державність буде розвиватися і прогресувати, то зростатиме і чистота української мови. Мабуть, суржик має власну культуру мовлення, але має перехідний характер.

Мистецтво реагує на події в державі

За словами Андруховича, на цю тему можна говорити тільки суб’єктивно:

«У своєму випадку я не можу уявити мистецтва поза політикою. Я увесь час думаю політично, оцінюю ситуації, відповідно реагую своїми текстами чи вчинками. Але я не наважився б всіх митців, артистів зобов'язувати до цього, саме так реагувати».

Політичність у мистецтві  може існувати в надзвичайно широко. Юрій Андрухович каже, що людина, яка може нічого в своєму вірші чи романі не висловити на актуальні політичні теми, а все ж створила дуже політичний твір.

Через це мова вираження мистецького твору переважно дуже умовна і політичність не можна виносити на передній план. Усе тому, що тоді з'являється просто плакат, який є одним із багатьох варіантів мистецтва:

«Я б казав, що тут важливе почуття, коли це є політичний вибір кожного з нас. Якщо теперішня влада в нашій країні сповідує попсовий естетичний принцип, то я політично стаю цій владі опонентом. Я маю  на увазі оці квартали і концерт на День незалежності. Це тому, що мені не подобається її естетика.  Вона може була б для мене окей, але вона дістає мене ззовні своїм культурним стандартом. Це вже моя політична позиція. Будь-яку нагоду я буду використовувати для того, щоб вони пішли».

Полтавоцентризм і мова

У будь-якій області знайдуться люди, які вважають свій регіон духовною колискою України. В Україні чимало місцевого, регіонального патріотизму. Андрухович каже, що люди мають право так стверджувати. У випадку із Полтавою та Полтавщиною асоціація з духовним центром має навіть археологічне підґрунтя:

«З культури  виростають якісь базові речі на зразок орнаментів, гончарства. Потім це перегукується у вишиванках. Тут є код національної культури. Це один з абсолютних центрів, але полтавоцентризм пов’язаний з тим, що ми прийняли мову тут. Хтось перед нами прийняв літературну норму і вирішив, що на основі київсько-черкасько-полтавського діалекту ми заговоримо. І ми, в інших регіонах, відмовились від мови предків, коли вирішили, що ми всі повинні мати одну мову – єдину, українську, літературну. Ми всі заговорили мовою Полтави».

Літературознавці часто кажуть, що основоположником літературної української мови був Іван Котляревський. Андрухович говорить, що Котляревський направду заслужено отримав лаври. Та все ж до нього мова мусила досягнути певного рівня, щоб він взяв перо в руки і почав цією мовою записувати слова:

«Його вчинок був дуже сміливий. Котляревський зафіксував народне на папері. Це правда, що мову творці на початку 20 століття кодифікували. Мова тоді стає повноцінною, бо група науковців створює кодекс цієї мови. От Грінченко був, мабуть, першим українським лексикографом. І ось на 20-ті роки минулого сторіччя був вирішили з різних діалектів України формувати одну для всіх українців мову. Базово береться полтавський і київський діалект як ціле. На цьому й будується літературна мова».

Отже, Полтавщина дійсно залишається одним із духовним центром України, але важливо це не втратити.