Повернення тіл загиблих захисників – місія, яка вимагає витривалості й сили духу. На лінії фронту є люди, які займаються цією важливою справою.
Коли Владислав Трубіцин став до лав ЗСУ, розпочалася Революція Гідності. Після короткої перерви на цивільне життя, війна знову одягнула його в піксель. Сьогодні воїн займається евакуацією тіл полеглих з поля бою як водій-санітар медичної роти. Полтавець служить у лавах 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців.
В інтервʼю ЗМІСТу Влад «Дикий» Трубіцин розповідає про свій шлях у ЗСУ.
Присяга – одна
22 лютого 2022 року чоловік одружився. За два дні він стояв під «військкоматом». Зранку 24 лютого до Влада Трубіцина востаннє зателефонував брат, який служив командиром військової частини в Очакові на Миколаївщині. Він і став тим, хто сповістив про початок великої війни і більше не виходив на звʼязок. Того дня «Дикий» повернувся до війська:
«Коли проходив строкову службу, я давав присягу на вірність нашій Батьківщині, а присяга – одна. Особливо, коли у твій дім вдираються без запрошення. Цьому ніхто не радіє».
Владислав Трубіцин потрапив до медичної роти 72-ї бригади. Військовим медиком став той, хто навіть пігулку від головного болю пити боявся без дозволу лікаря. Уже в роті новобранець вивчав тактичну медицину й приходив до досвідчених медиків за знаннями.
Згодом були перші завдання на Київщині, де «Дикий» допомагав пораненим і вивозив тіла загиблих. Буча, Гостомель та Ірпінь стали одними з перших міст, де медик чітко відчув присмак війни. Після київського напрямку розпочався донецький.
«Тело вашего брата у нас. Готовьте бабки»
Дні біля Бахмута у розпал битви минали швидко. Основним завданням «Дикого» був порятунок побратимів. Як буває на фронті, це вдавалося не завжди. Згодом водій-санітар потрапив на околиці Вугледару, де треба було опікуватися евакуацією полеглих побратимів і «Дикий» вирішив, що має очолити цей процес. Раніше він і сам зіштовхнувся із загибеллю рідної людини, чиє тіло не вдавалося повернути. Коли на фронті поліг брат воїна, тривалий час не могли знайти його тіло. Аж поки його не відшукали росіяни, які зателефонували родині зі словами: «Тело вашего брата у нас. Готовьте бабки».
«Коли ми були на Вугледарі, я побачив, що справи кепські й підійшов до командирки Людмили Михайлівни з проханням дозволити займатися евакуацією загиблих. Взявши на себе відповідальність за цю справу, почав працювати».
Спочатку Влад Трубіцин не мав навіть спеціальної автівки, але допоміг знайомий офіцер з Цивільно-військового співробітництва. Коли укомплектування завершили «Дикий» взявся до роботи.
Щоб забрати тіла полеглих, водій-санітар мав під’їхати до так званої «точки перехвату», яка знаходилася максимально близько до лінії зіткнення. Уже на місці чоловікові передавали тіло і він їхав до «моргу». Інколи потрібно було самотужки шукати тіла: «Дикий» отримував координати від захисників і виїжджав на пошуки:
«Кожен виїзд непередбачуваний. Ніколи не знаєш чи ти вивезеш, чи тебе».
Завдання Владислава Трубіцина – зробити все максимально швидко й домовитися зі службою «На щиті», аби вони забрали тіло. Він повинен провести опис тіла, вилучити речі, які знайшов при загиблому. Якщо це кошти, цінні речі або смартфон, усе під фото і відеозвіт віддають командиру частини полеглого, який віддає речі родині.
Окрім тіл полеглих захисників України, «Дикий» забирає і тіла російських військових, які потім відправляють на обмінний фонд. Якось полтавцеві зателефонували побратими, аби той забрав мертвого росіянина. Він погодився, приїхав на місце, а вони кажуть, що окупант виявився пораненим:
«Завантажили ми того полоненого у мішок. Я став під посадкою, відкриваю його і щойно зрозумів, що він живий, лишив палець на гачку. У нас зав’язався короткий діалог. Я сказав, щоб він валив звідси, той підскочив і забув й про поранення. Питаю його: "Ваню, чекай, сигарету будеш?” Він бере цигарку і потихеньку звалює, але звісно ж ми його забрали.
А ось іншого пораненого росіянина я навчив говорити “Слава Україні”. Приїхав я по нього, там така подряпина, жити можна. Домовився, щоб його “підшили”, привели до ладу та переодягли. Далі я його долю вже не знаю, напевно, допитали й на обмінний фонд передали».
Про свою справу Влад Трубіцин розповідає спокійно й виважено, хоч морально йому складно:
«Морально – це пи**ець, як важко. Хоч ти і не знаєш людину, але розумієш, що це чийсь чоловік, син або батько. Бувало, що я друзів витягував з поля бою. До цього звикнути неможливо. На початку й снилося все це. З емоційним навантаженням допомагає впоратися дружина Вікторія, вона для мене – опора та підтримка».
Захисник говорить, що з часом емоції трішки втихають, до цієї справи він ставиться як до свого обов’язку – привезти тіло полеглого воїна, аби йому віддали останню шану та гідно поховали.
Забирати тіла полеглих героїв із поля бою та забезпечувати їм належне прощання – це не лише питання морального зобов’язання, а й прояв поваги до загиблих, підтримка для їхньої родини та складник пам’ятування.
Фото ЗМІСТу – Аліна Гончарова
Фото евакуацій полеглих – Владислав Трубіцин