Три роки у полоні Максим Тітаренко проживав тортури, заборони та знущання з боку окупантів. Стільки ж його сім’я боролася за нього, оббиваючи пороги державних установ, пишучи листи на росію, яких він так і не отримав. Пекельні три роки і мить возз'єднання родини – 19 квітня з російського полону повернувся морський піхотинець Максим Тітаренко.
У 18 років захисник став до лав війська, служив у складі 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського. Морпіх опинився у полоні під час прориву із комбінату імені Ілліча в Маріуполі, коли йому виповнився 21 рік.
Про військову кар’єру, дні у полоні, шлях додому та боротьбу за повернення з неволі і мрії про майбутнє ЗМІСТу розповіли Максим та його сестра Владислава Тітаренки.
Дитинство в селі та спогади про студентство
Максим та Владислава Тітаренки родом з Кобеляк, що на Полтавщині. Тут вони провели своє безтурботне дитинство. Разом відвідували гуртки, ходили до музичної школи: Владислава – у клас фортепіано, а Максим навчався грі на гітарі. Разом і прогулювали уроки, бо подобалося не все. На уроках музичної літератури та сольфеджіо їх рідко можна було застати у класі.
Брат з сестрою часто їздили до бабусі. У селі, запускали повітряних зміїв, ходили на риболовлю і каталися на велосипедах:
«Усе літо в селі, кожного дня на річку ходили поплавати, іноді на ночівлю залишалися з наметами. Щороку намагалися так виїжджати на природу. Це сімейна традиція була», – каже Максим Тітаренко.
Після 9 класу школи Максим Тітаренко пішов навчатися у Полтавський політехнічний коледж. На той момент його сестра ходила туди на гурток акторської майстерності. Тож разом поїхали подавати документи хлопця:
«Я дуже хотіла, щоб він навчався в Полтаві, щоб у нього була можливість більшого вибору, зокрема, оточення. Більше місто – більше поглядів. Мені здається, що саме під час навчання він і сформувався у своїх патріотичних переконаннях», – говорить Владислава Тітаренко.
Так і сталося. Хлопець познайомився з людьми, через яких потрапив до Національного корпусу, а згодом до Національної дружини. Зараз Максим Тітаренко зізнається, що ще з 14-15 років розумів, що 100% піде в армію, тому чекав моменту, коли зможе доєднатися до лав захисників України.
Спочатку Максим Тітаренко хотів бути в «Азові», однак мав сумніви щодо своїх сил. Тож вирішив піти в морську піхоту, де служив його товариш, який давно зазивав захисника:
«Я все ж вирішив, що, мабуть, піду в морську піхоту, бо були в мене сумніви щодо своєї вправності для “Азову”. Думав, як уже вдосконалюся, то перейду туди. Наприкінці 2019 року я підписав контракт. До цього я був просто в підрозділі, де була друга лінія, охорона складів артилерійських. Але мені не дуже сподобалося, я розумів, що я можу більше і перевівся до розвідроти».
Прорив в Маріуполі та здача в полон
На початку 2022 року Максим Тітаренко разом з побратимами стояли на позиції в Широкине, неподалік від противника. Уже 17 лютого, за кілька днів до повномасштабного вторгнення, окупанти почали відкривати вогонь, потім – постійні обстріли та штурми:
«Ми іноді могли піти на іншу позицію, якщо потрібна була допомога. Тримали оборону. На жаль, десь позицію прорвали і через те, що ми могли залишитись в оточені довелося відійти до міста Маріуполь. Це було на початку березня».
Там захисник отримав поранення, але на довгу реабілітацію часу не було. За декілька днів він повернувся допомагати побратимам боронити країну від окупантів.
На початку квітня почалися розмови про вихід з металургійного комбінату імені Ілліча на комбінат «Азовсталь», однак всі можливі дороги були під прицілом окупантів. Командування довело, що туди потрапити неможливо, єдиний варіант – прорив.
«Була одна спроба прориву, на яку нас чомусь не покликали. Ми тоді стояли на позиції, за 800 м до нашого штабу. Нас там також постійно обстрілювали. Щодня штурми та артилерія. У них був повний розпорядок, навіть перерви на обід.
Перший прорив ми пропустили. Тоді прийшли вночі до нашого бункеру, де була наша рота. Нам сказали: "Ну, вони (побратими – ред) вже поїхали, не вийшло і повернулися”. Ми вернулися на позиції назад. Наступну ніч те ж саме», – пригадує морпіх.
Зрештою, Максим разом з побратимами пішли у прорив, однак виїхати з території комбінату імені Ілліча так і не вийшло:
«Наш комбриг вирішив поїхати першим, хоча він мав замкнути нашу колону. Через це нас помітили, ворожий безпілотник постійно над нами висів, артилерія по нам працювала, обстрілювали з кулеметів. У мою капсулу, в якій я їхав, РПГ прилетіла, мотор нам пошкодили. Ми зупинилися на бункері першого батальйону, там в них був госпіталь. Коли ми приїхали, наскільки я знаю, командування вело перемовини щодо здачі в полон».
Коли захисник почув розмови про полон він почав розмірковувати над формою: самостійно чи з іншими побратимами вийти, аби не здаватися ворогам. Навкруги – пустка, тож шляхів для обходу не було. Неподалік була річка, але зі слів інших воїнів, Максим Тітаренко знав, що там полягли багато побратимів, які намагалися переплисти її:
«Наскільки знаю, тоді наше командування зідзвонилося з Головнокомандувачем ЗСУ і він сказав, що прийме будь-яке наше рішення. Потім наше командування сказало нам, що доведеться скласти зброю та виходити, щоб зберегти життя наших товаришів, побратимів. Так ми і потрапили до полону. Це було 12 квітня».
Вдома ще не знали, що відбувається з їхнім Максимом. З вечора 11 квітня Владислава бачила новини про масову здачу морських піхотинців в полон. Занепокоєна долею брата, вона почала обережно запитувати у батьків, коли вони востаннє з ним спілкувалися. Потім їй написав товариш Максима, якому він встиг повідомити, що не виходить прорватися й доведеться здаватися. Так дівчина дізналася про те, що відбулося.
«У мережі почав гуляти список, написаний на закривавленому папері з прізвищами близько 30 людей. Там було написано: Тітаренко М. Тоді нам пояснили, що це перелік тих, хто потрапив до полону окупантів», – згадує Владислава.
Родина, не гаючи часу, почала шукати, куди звернутися. Вони написали заяву в прокуратуру, звернулися до територіально центру комплектування та соціальної підтримки, щоб встановити факт перебування захисника в полоні. На той момент ще не існувало координаційного штабу, тож самотужки шукали всі можливі варіанти повернення свого воїна.
«Якщо чесно, ми не думали, що це буде так довго. Ми сподівалися, що їх швидко повернуть. Про це нам і влада говорила. Тоді побратимів Максима й тих, хто знаходилися в Маріуполі, на заводі Ілліча з тяжкими травмами обмінювали швидко. Так повернувся Гліб Стрижко і це вселило нам надію. Ми почали з його батьком спілкуватися, підтримувати їхню родину, а вони нас. Усі морпіхи стали однією великою сім’єю».
За кілька тижнів, шукаючи будь-яку інформацію про брата, Владислава Тітаренко наштовхнулася на відео пропагандиста, де йшлося про здачу морських піхотинців в полон. Там вона на кілька секунд побачила брата, який йшов до автобуса:
«У мене дуже довгий час у твіттері був допис з його каскою, такою трошки пробитою, побитою. Для мене це символом його незламності. Якщо він вижив там, якщо йому вдалося вибратися звідти, то і в полоні його не зламають. Я знала, що він у нас сильний».
Три роки полону
Перші дні полону Максим Тітаренко пам’ятає добре, тоді він думав, що їх можуть розстріляти. Так і сталося із деякими побратимами. Захисників привезли до Сартани, де вони всю ніч стояли обличчям до стіни, когось виводили і потім лунали постріли:
«Поки нас не привезли на зону, то була думка, що в будь-який момент можуть також покликати і я можу не повернутися. У Сартані нас не били, раз чи двічі могли дати поїсти, а потім добу могли нічого не давати. Коли приїхали в Оленівку, то там уже була “прийомка”. Нас просто добу били, забивали, когось навіть до смерті».
Далі був Суходольськ. Тут Максима здивувало, що не було «прийомки». Їм показали їхні ліжка, дали їжу, близько місяця нікого не чіпали. У кімнаті жили близько 100 людей.
Потім почалося: побиття, «шмони», спускання собак, вигадані правила й покарання. Знущання могли тривати кілька днів поспіль з короткими перервами і потім все відбувалося знову.
«Говорили всіляку дурню про те, що ніхто нас не чекає, що нас тут утримують за їхній кошт. Таке продовжувалося десь півтора року, може трохи більше. Потім щось різко змінилося».
Зміни умов тримання, про які каже морпіх, були пов’язані з перевірками «Червоного Хреста», припускає Владислава Тітаренко. Організація приїздила в колонію, де були полонені, аби побачити умови:
«Це була така здогадка у нас, чому ж їх не чіпали перший місяць. Про це говорили і хлопці, які теж були обмінені з Суходольську. А потім “Червоному Хресту” заборонили їздити півтора року і взагалі не було ніякої інформації. Згодом організацію все ж допустили, але не до всіх колоній, а до небагатьох, які почали вважати “образцово-показательнимі”, серед них була і ця, де тримали Макса».
Родина писала листи Максиму в неволю, але жоден з них він так і не отримав. Владислава Тітаренко каже, що можливо то й на краще. Про листування з рідними їй розповідали різне: хтось з полонених міг писати додому, інші – перед тим, як отримати листа проходили тортури. Тож, у якийсь момент вони просто припинили писати Максиму, аби не зашкодити йому:
«Ми обрали стратегію найменшої шкоди, яка могла бути з нашого боку. Ми не виставляли фото з його обличчям, ми не писали, де він саме служив, ким він був. Спочатку ми і цього не виставляли, не афішували інформацію про полон за рекомендаціями Головного управління розвідки. Вже потім я почала активно долучатися до організації мітингів на підтримку військовополонених та їхніх родин. Зверталися в різні інстанції, зокрема, координаційний штаб».
Максим Тітаренко зізнається, що у нього не було сумніву, що його родина бореться за нього і робить все можливе, аби повернути його додому.
За три роки полону захисник мав багато часу, аби зануритися у власні думки та переживання. Найбільше його непокоїло те, що він тут втрачає час свого життя, який міг би витратити на щось важливіше та цінніше. Намагаючись, бодай якось компенсувати цю втрату він тренувався, попри заборону. Також читав книги з бібліотеки, яку не одразу дозволили відвідувати, самостійно вивчав англійську мову:
«Був спортмайданчик невеликий, на якому нам забороняли займатися, і якщо бачили це, то били. Так дивно в них все, бо коли були “шмони”, то вони нас змушували присідати і відтискатися. Не бачив я логіки в їхніх діях.
У нас навіть телевізор був, але на перегляд важко було потрапити, бо там розраховано на 50 людей, а нас 600».
Усе літо полонені були вимушені перебувати на подвір’ї під пекучим сонцем. Таке правило окупанти пояснювали тим, що у них немає змінного взуття, щоб не забруднювати барак.
День, коли морпіх дізнався про звільнення, він добре пам’ятає і досі. О 19:00 всі йшли на вечерю. Максим Тітаренко стояв в черзі за «пайкою», коли до нього підійшов товариш, який покликав його фотографуватися. Спочатку він не зрозумів навіщо це, лише припускав, що може повезуть в інше місце.
Сидячи за вечерею, товариші пояснили йому, що Максим потрапив в список на обмін. Хлопець не міг цьому повірити, купа думок промайнули в очікуванні:
«Я дізнався про це 17 квітня ввечері, а обмін мав відбутися 19 квітня. Я думав, що ж мені всі ці дні робити, як вгамувати хвилювання. Наступного дня до мене підійшли і сказали збиратися і їхати на обмін. Нас відвели, перефотографували, когось перевдягли. І сказали йти в барак чекати. Після обіду нам сказали, що все скасовується, настрій зник, бо дуже довго цього чекали. Але згодом всім сказали вийти та сісти в автозак. Так почалася дорога додому».
Спочатку всіх повезли у Свердловськ, звідти – на аеродром. Українським захисникам зав’язали очі та руки й посадили в літак. За здогадками Максима, їх доправили в Москву, де вони всю ніч зв’язані просиділи на холодному кафелю в очікуванні перельоту в Білорусь.
«Нам розв’язали очі, я побачив білоруські номери на авто і лише тоді усвідомив, що це дійсно обмін».
Далі була дорога в Україні. Люди в різних містечках та селах зустрічали автобуси з державними прапорами, вітали з поверненням на батьківщину. Максим Тітаренко зізнається, що було важко, але воно того варте.
«Це було не до кінця зрозуміле відчуття піднесення, шквал емоцій. Я не вірив, що це все-таки ми вже вдома майже. Так приємно було, що дорогою, навіть, незнайомі люди були раді нашому поверненню, щиро вітали та чекали».
Далі був Чернігів, де на Максима чекав його побратим Павло Афісов, якого звільнили восени 2024 року. Саме він набрав по відеодзвінку маму захисника, а вдома вже зібралися всі родичі:
«Я навіть просльозився, такі емоції були. Я не знав навіть, що говорити. Просто хотілось бачити їх, обійняти їх. Особисто з родиною ми вперше зустрілися, коли я був в госпіталі. Ми просто стояли, обнімалися всі разом, дивилися один на одного і не могли повірити, що нарешті разом».
Владислава Тітаренко додає, що й досі не може повірити, що брат поряд. Щоразу обіймаючи його, не хоче відпускати.
Зараз Максим Тітаренко перебуває на реабілітації, має обов’язкові процедури, займається в спортзалі та морально відновлюється – працює з психологом та психотерапевтом. Про плани на майбутнє ще зарано говорити, але помріяти можна – морпіх хоче якось поїхати в Японію та купити мотоцикл.
«Це такі загальні мрії. Хотілось би повернутись, мабуть, до служби, але я ще сумніваюсь з цього приводу. Я хочу добре продумати це, зрозуміти куди я можу піти, де можу бути корисним».
Родина готова прийняти будь-яке рішення хлопця. Владислава Тітаренко каже, що першочергово – це успішне відновлення. Якщо брат захоче продовжити службу, то сім’я буде його опорою і підтримкою.
Акції-нагадування та підготовка до повернення воїна
Усі роки полону родина боролася за повернення свого захисника. Останнім часом постійно ходили на зустрічі в координаційний центр. Мама Максима, Оксана, їздила в Київ з Кобеляк на зустрічі та мітинги під Офіс Президента ледь не через тиждень.
Писали листи-звернення до Міністерства оборони України, на ім’я омбудсмена з питань прав людини, в Товариство Червоного Хреста, до комбрига 36-ї бригади, де служив брат.
Паралельно Владислава Тітаренко долучалася до акцій підтримки військовополонених. Це було не лише проявом уваги та боротьби за полонених, а й можливість отримати інформацію від інших родин захисників, які перебувають у неволі.
«В якийсь момент мені стало морально важко ходити на ці мітинги. Усі говорили за Азов і дуже мало людей говорило за морську піхоту. Я намагалася якось це виправити, робила інформаційні флаєри про це, разом з ГО “Вірні завжди” теж робили мітинги. В якийсь момент мені стало неприємно, коли туди приходили просто, щоб пофоткатися. Мене дуже тригерили усміхнені обличчя людей, які туди просто приходили потусуватись. Їх не більшість, але все ж і таке бувало.
Я думаю, що після реабілітації Макса, я знову долучатимуся до мітингів, можливо ми ходитимемо разом, аби підбадьорювати людей, що все ж надія на повернення є. Я мрію про те, щоб всі захисники повернулися додому. Ми зараз всі, як одна велика родина, тому всім хочеться добра і життя без русні».
Родина Тітаренків – одна з перших за період повномасштабної війни, що відчула пекло невідомості та очікування. Маючи такий гіркий досвід, Владислава радить не намагатися робити полоненого медійним, адже це може ускладнити обмін. Також дівчина радить родинам підготуватися до повернення своїх воїнів. Основні моменти: не казати, щоб він більше ніколи йшов служити, бо це рішення людина має ухвалювати самостійно й потрібно бути готовими до цього й підтримувати його вибір.
«Важливо готуватися до всього. Ми з мамою займалися з психотерапевтом, відвідували групи підтримки. Намагання підготувати себе до цього моменту зустрічі – основа того, щоб триматися. Звісно, паралельно важливо допомогти війську у будь-який спосіб».
Обкладинка Юлії Сухопарової
Фото з особистого архіву Максима та Владислави Тітаренків