День вчителя в Україні давно перестав бути лише святом квітів і формальних привітань. Для українського педагога це ще один день на роботі, де щоденний план уроку змушений конкурувати зі звуками сирен, спусками в підвали та постійним страхом за життя дітей. Робота в державній школі під час повномасштабної війни вимагає не просто професійної підготовки, а колосальної емоційної стійкості, до якої випускників університетів ніхто не готує.
Особливо гостро ця реальність б'є по молодих спеціалістах. Випускники вишів приходять до комунальних закладів із бажанням ламати застарілі радянські підходи, впроваджувати інтерактивні методики та будувати з учнями партнерські стосунки. Натомість більшість із них одразу впирається в бюрократичну стіну. До цього додається фінансова прірва, адже базові ставки молодих викладачів ледь покривають найнеобхідніші витрати на життя, змушуючи працювати із першого по сьомий урок щодня.
У Полтаві ця криза поглиблюється специфічними місцевими проблемами, насамперед безпековими. Поки ворожі ракети долітають до міста за кілька хвилин, місцеві шкільні укриття роками зависають у статусі незавершених ремонтів або взагалі відсутні в навчальних закладах. Щоденні перебіжки дітей і вчителів під дощем і ожеледицею до сусідніх установ перетворюють навчальний процес на хаос. У таких умовах втримати мотивацію стає майже неможливо, і молодь дедалі частіше обирає звільнення замість професійного самопожертвування.
До професійного свята освітян редакція ЗМІСТу поспілкувалася в межах подкасту з викладачкою і засновницею онлайн-школи іноземної мови Анною Олександрівною. Вона прийшла викладати в комунальний ліцей Полтави під час повномасштабного вторгнення, віддала державній освіті три роки та врешті вирішила піти, щоб зберегти себе.
Перший тиждень і сльози на кухні
За освітою Анна є філологинею германо-романських мов і планувала працювати перекладачкою чи редакторкою в агенції, проте обрала шлях продовження родинної династії. Її мама працює вихователькою в дитячому садку, а бабуся викладає в коледжі. Маючи досвід роботи у приватних школах Києва та Полтави, у 2023 році освітянка влаштувалася до полтавського державного ліцею, розраховуючи на підтримку та нові можливості, але зіткнулася з геть іншою дійсністю.
Перші дні на робочому місці обернулися суцільним стресом через відсутність адаптації та базових інструкцій для новачків.
«Я йшла натхненна, думала, що мені як молодому вчителю все пояснять і покажуть, як правильно працювати, бо це велика відповідальність за дітей. У перший день сиджу в кабінеті, дивлюся на розклад і думаю: "А що робити?". Ні менторства, ні інструкцій. Це був 2023 рік, повітряні тривоги, спуск у сховища і жодних пояснень. Був просто аркуш із номерами телефонів класних керівників, і мені треба було самій оббігати кожного, здогадатися, де чий кабінет. У п'ятницю я просто сіла на кухні й плакала. Було образливо, бо в нас є бажання змінювати освіту, а нам не дають цього зробити й змушують виживати самотужки».
Учителька пропрацювала в комунальному закладі три роки. Перші два вдавалося точково змінювати методики на уроках і підтримувати зацікавленість дітей, проте на третій рік ресурси вичерпалися.
Проблема полтавських укриттів, зарплат і досвід Харкова
Одним із найгостріших питань для ліцеїв залишається безпека під час тривог, адже підльотний час ворожих ракет вимірюється хвилинами:
«Мене дуже турбує питання безпеки. Дивлячись навіть на сусідній Харків — там під час війни будують школи під землею. Полтава своєю чергою не може добудувати сховища. Деякі заклади бігають в укриття сусідніх установ, це забирає по десять-п'ятнадцять хвилин. І в цей момент ми згадуємо, за скільки хвилин сюди долітає ракета. Чому в Харкові організували підземні школи, де вчителі почуваються спокійно, а в нас ти не знаєш, за що хапатися: чи за себе, чи за учнів?».
Перебування у непристосованих сховищах напряму впливає на якість знань школярів, формуючи психологічний бар'єр перед навчанням:
«Коли уроки постійно перериваються, матеріал не засвоюється. Кількість освітніх втрат страшна, просто ніхто не береться досліджувати це глибоко, щоб не лякати цифрами. Діти в укриттях не звикають до парти й дисципліни, вони звикають до хаосу й шуму. Школа починає асоціюватися винятково з дискомфортом. Щоб донести тему в сховищі, треба кричати в рупор. Якби не репетитори й додаткові курси, випускники б просто не складали іспити».
Фінансовий бік роботи залишається суттєвою перепоною для утримання молодих кадрів у школах:
«У молодого вчителя оклад на 2023 рік становив до 6 тисяч гривень. Решта – це доплати за години. У перший рік моя зарплата сягала 10 тисяч, і на той момент уже було важко прожити на ці гроші. На третій рік виходило близько 15 тисяч, але тільки тому, що майже не було "вікон", бо уроки стояли з першого по сьомий щодня плюс класне керівництво у п'ятому класі. Навантаження розподіляє адміністрація, самого вчителя часто не питають, чи йому це під силу».
Діти, батьки та пошук авторитету
Попри навантаження, викладачці вдалося побудувати довірливі взаємини з учнями та їхніми родинами. Анна переконана, що радянські методи тиску на сучасних дітей більше не працюють:
«На рівні ліцею молодому вчителю часто не дозволяють впроваджувати щось нове, вимагають працювати строго за зразками десятирічної давнини. Я не підтримую диктатуру в класі. Методи мають змінюватися під кожне покоління. У когось тато на війні чи зник безвісти, тому завдання вчителя — підтримати дитину, а не вибудовувати авторитарний бар'єр. Якщо діти бачать людяне ставлення, вони йдуть на контакт і довіряють. Авторитет формується через повагу, а не страх».
Полтавську освітню систему освітянка наразі оцінює невисоко:
«Я оцінюю сферу освіти в Полтаві десь на трієчку з плюсом. Укриття перебувають у замороженому стані, діти ходять під дощем і ожеледицею в сусідні будівлі. Допоки в державі не почнуть ставити вчителя в пріоритет, нічого кардинально не зміниться. Зараз ставлення суспільства до вчителя, викладача чи вихователя подекуди знецінене до рівня низькокваліфікованої праці. Хоча саме вони закладають цінності майбутніх поколінь».
Після звільнення з ліцею Анна Олександрівна відкрила власну онлайн-школу іноземних мов, де навчальний процес вдається контролювати без огляду на стан міських підвалів. Повернутися до державної системи викладачка готова лише за умови докорінної зміни безпекових вимог та гідної оплати праці.