Звільнення з Національній гвардії після 8 років служби, перехід до Держслужби з надзвичайних ситуацій, війна. Так почався 2022 рік для пожежного рятувальника 23-ої державної пожежно-рятувальної частини з охорони об’єктів у Полтавській області Владислава Чорнокондратенка.

Він був одним з перших, хто приїхав ліквідовувати наслідки ракетного обстрілу ТРЦ «Амстор» у Кременчуці, а до цього працював над ліквідацією пожежі на Кременчуцькому нафтопереробному заводі. ЗМІСТ поспілкувався з рятувальником про складну професію, теракт від 27 червня і те, якою буде Україна у майбутньому.

Щоб зайти до «Амстору», потрібно було лити воду під ноги

24 лютого чоловік був на службі. Коли побачив перші новини про початок повномасштабної війни, одразу зателефонував до дружини та батьків. Говорить, що цей ранок ніколи не зможе забути:

«Я відмовлявся вірити. Знав, усі казали, але я не міг повірити у те, що я застав війну, таку жорстоку війну. Усе моніторив, тримав людей в курсі через свою сторінку, працював. Я дізнавався, що відбувається на фронті, спілкувався з колишніми колегами. Загалом, у них все відносно добре. Зараз на посиленому варіанті служби, усі трохи втомилися. Це дуже напружено».

Коли росіяни вдарили ракетою Х-32 по цивільному торговельному центрі у середмісті Кременчука, Владислав Чорнокондратенко перебував на Кременчуцькому НПЗ, який ворог уже зруйнував.

«Була тривога, ми пішли до укриття. Перші прильоти були настільки гучними, що ми подумали: "Вони вп’яте атакують НПЗ". Під час попередніх вибухів ми були у бункері і чули як вибухають російські ракети. На цей раз ми також думали, що прилетіло знову в завод».

Насправді ж росіяни поцілили у мирний ТРЦ. Рятувальникам повідомили про те, що удар прийшовся по центру й вони вирушили на пожежу. За 30-40 хвилин уже були на місці і почали ліквідацію наслідки пожежі.

«З центрального входу зайти працювати було неможливо. Люди в масках, задимленість, усе згоріло. По підлозі неможливо було йти. Щоб бодай трохи пройти треба проливати воду під ноги.

«Коли ми прибули, займалися ліквідацією пожежі. Я коли це побачив, надії згасли. Усе палає. Ніхто не міг вийти, тому що ми не могли зайти. Щойно ми намагалися зайти в середину, щоб полум’я гасити, але воно уже було біля входу».

Якщо до ударів по НПЗ були готові ледь не усі жителі Кременчука, то історія з «Амстором» здавалася неможливою, адже жодних військових баз чи складів зброї там не було:

«Звісно є різниця між сприйняттям новини про бомбардування заводу і звичайного центру. У заводі серед цивільних втрат не було. А тут ми виходимо після ударів, їдемо туди, де з дружиною гуляли, з тваринами приходили, усю техніку там купували. Йдеш по тим знайомим коридорам, але замість крамниці знаходиш тіла людей. Не розумію навіщо це було й задля чого».

Ліквідовувати пожежу було важко усім, адже роботи тривали цілодобово з перервами по 2 хвилини, щоб умитися і вдихнути свіжого повітря. Рятувальникам не було чим дихати, тож  скаржилися на самопочуття:

«У мене була трохи інша доза того, чого я надихався. Погано там було усім. Ми намагалися зайти і допомагали колегам, розчищали дорогу. Висока температура задимлення, важко було усім, бо без цього там ніяк. Це всі відчули на собі. До нас приїжджали на підмогу хлопці з інших міст. Усі сили кинули на  ліквідацію пожежі у перший день, а потім розтягували завали, щоб знайти загиблих і вцілілих».

Змінити автомат на пожежний рукав

Рятувальником Владислав Чорнокондратенко став за 20 днів до повномасштабної війни. Термін служби у війську завершувався, а сам чоловік вирішив його не продовжувати.

«Хотілося робити щось корисне. Я 8 років служив у погонах, мені звично працювати у структурі. У Нацгвардії я служив з Джесухою – це моя німецька вівчарка. Ми разом їздили в ООС, на різні об’єкти, полігони, пошукові заходи, тренування. Якщо була біда з безвісно зниклими, ми їхали на пошуки. У ДСНС моя собака не служить, немає посади такої. Якби була, я б дуже хотів забрати її знову на службу».

Після служби у війську, у Владислава Чорнокондратенка залишилося чимало друзів серед військових. З початком повномасштабної війни, він перебуває з ними на зв’язку, але має втрати – днями поховали офіцера, з яким разом вони служили 5 років, він загинув під Харковом.

Нині для рятувальника в пріоритеті родина, порятунок й допомога людям й робота на перемогу. Особливо актуальним це стало після подій в «Амсторі»:

«І я, і наші працівники доводять до людей, що під час повітряної тривоги торгівельні зали треба лишати. Усі мають йти, адже це уже призвело до сумних наслідків. Люди попереджені, у ЗМІ, соцмережі. Нам роботи вистачає. Особливо, коли люди ще й сухостой та траву палять. Намагаєшся говорити з людьми, пояснювати щось, але не завжди працює. Кожен з таких моментів – додаткове виснаження для рятувальників, хоча роботи нам вистачає й без того».

Найбільше чоловік зараз сподівається на зміни у країні після перемоги. Жодні реформи й жоден президент не змогли об’єднати українців так сильно, як зробила це російська зброя.