На четвертому десятку років незалежності Україні доводиться крок за кроком повертати власну культуру – відібрану, затерту й підмінену сотнями років російської колонізації. Герой нашого інтерв’ю – кобзар та вчений Назар Божинський, який власним стилем життя намагається повернути українську народну культуру у вжиток. Він грає на бандурі й лірі, викладає в університеті, майструє інструменти та плете килими.
ЗМІСТ записав інтерв’ю з митцем про етнічний одяг і ставлення до старовини, участь у самообороні Полтавщини, а також суть сучасної росії.
Як митець став на шлях кобзарювання
Назар Божинський народився й більшу частину життя прожив у Харкові, проте родина його походить із Полтавщини. Батько народився в Балівці на Новосанжарщині, мама – у Полтавському районі. Становлення митця відбувалося під впливом родинних традицій.
«Один із моїх дідусів грав народних пісень на баян і балалайку, я змалку їх чув. Інший дідусь грав на скрипку, але він через важкі часи перестав й просто віддав її мені, вона трохи поламана була. Я не встиг у нього повчитися. Але поступово почав шукати інструмент до свого співу. У Харківському художньому музеї висить дуже давній козак Мамай, датований 1642 роком (дехто каже, що це копія). Там сидить із кобзою козак. Я й вирішив, що кобзу треба десь знайти».
Захоплення Назара Божинського етнічним почалося напередодні випуску зі школи: тоді він зацікавився народними інструментами. Шукаючи, де купити бандуру, хлопець познайомився з Костем Черемським, який колись був поводатарем у Миргородського кобзаря Анатолія Парфиненка та вчився в Георгія Ткаченка.
«Він подарував мені свою книжку, де було написано про те, як розстріляли майже всіх кобзарів, і взагалі про кобзарство. Тоді він показав мені свою бандуру. Я почав глибше це досліджувати, шукати. У той час я закінчував навчання в 11 класі. Батько сказав, що якщо я складу всі іспити на 5, то вони мені куплять те, що я попрошу. Я знав, що мені треба бандуру. Я дізнався про майстрів у Києві, бо мені сказали, що в Харкові на продаж ніхто не робить. Склавши всі іспити, отримав від батька привезений із Києва інструмент».
У Костя Черемського митець почав опановувати кобзарську школу, а за 7 років змайстрував свій перший інструмент.
За фахом Назар Божинський є архітектором: у 2007 році він закінчив Харківський національний університет будівництва та архітектури. Нині працює в ньому на посаді доцента кафедри Містобудування та урбаністики. Захистив дисертацію про народну архітектуру, дослідивши східноукраїнські хати.
До минулого року Назар Божинський мешкав у Харкові, але поступово переселився до Полтави. Митець розповідає, що його рішення відроджувати українську культуру постало на тлі тотальної русифікованості рідного міста.
«Поступово я помітив, як сильно Харків був зросійщений через радянський час. Там досі дуже багато переселених із росії вчителів. Вони знущально й презирливо ставилися до україномовних людей та й узагалі до української культури. За розповідями старих людей, після голоду народна культура почала занепадати, тому що не було кому нею займатися. Я відчув, що треба її підтримувати й відновлювати».
У 2013 році Назар Божинський став лауреатом першої премії конкурсу «Червона рута» у Києві за напрямком «кобзарсько-лірницьке виконавство». Чоловік грає на бандурі, створеній визнаним майстром народних інструментів Миколою Будником.
Традиційна культура – поза часом
Повноту власного образу музикант Назар Божинський доповнює одягом: народний стиль у вбранні для нього є основою повсякденного життя. Митець сам виготовляє одяг або замовляє у майстрів.
«Намагаюся відтворювати предметно-просторове середовище, тому що я бачу, що його більше ніде немає, воно тільки в музеях і то їх мало, бо за 20 століття 80% матеріальної спадщини було втрачено, а зараз ще більше втрачається. Уся традиція як пісок крізь пальці висипається. Старі люди вмирають і мало кому передають, тільки випитувати спеціально. Тому багато ще треба робити».
Прообрази свого вбрання Назар Божинський відшукує в музеях, а виготовляє його, навчаючись у майстрів.
«Я хотів собі зробити народний одяг, найпоширеніший на Полтавщині й Слобожанщині: це кирея – довга свита з каптуром або башликом, або чамарка. Але якщо справжнє полотно ще можна було купити десь на базарі, то вовняного сукна майже неможливо було дістати. Я почав шукати, як його зробити. Купив на базарі в Харкові ткацький верстат, випитав, як його робити, заправив його. Наткав трохи, але виявилося, що я його дещо неправильно робив, бо в мене не було зразка».
Божинський знайомиться з майстрами, які навчають його мистецтва килимарства: Валентиною Колінько та Олександром Бабенком.
«Коли був карантин, почав пробувати, окрім майстрування інструментів, ще й плести килими. У Харкові був особливий тип пухнастого килима – коц звався. Я розпитав, як його робити, і почав плести. Якось куди не кинешся, всього немає, тільки в музеях, а я вважаю, що не можна старовинні речі носити й використовувати, їх треба берегти. Я намагаюсь ніколи не носити секонд-хенду, нехай ліпше дране, а своє, бо це енергетика інших людей. Тому намагаюся робити, відтворювати ті речі, які залишилися тільки в музеї, але щоб вони були сучасні, бо традиційна культура сучасна завжди, вона поза часом».
Назар Божинський говорить, що народний стиль є традиційним: на нього майже не впливає мода, а зміни переважно торкаються фасонів або кольорів. Його дотримання у сучасному світі вимагає деяких зусиль, зокрема через нестачу матеріалів для виготовлення такого одягу.
«Якщо чогось немає, доводиться самому робити. Брилі, наприклад, плести. Зараз іноді плетуть, але форма в них не зовсім традиційна, вони їх не так трохи роблять. Народний одяг теж: хто вміє пошити, у того я замовляв. Цього року я вже спробував сам: пошив сорочку й вишивав, бо раніше мама мені допомагала, але 1 березня її не стало. Я орієнтувався на справжню сорочку Тараса Шевченка в Києві, яку сестра Ярина йому пошила. Її легко зробити. Вона дуже просто пошита. Я найпростіший варіант обрав, але старовинний, і так по цьому зразку й зробив сорочку».
Частину речей Назар Божинський купує на замовлення. Майстриня з Линовиці пошила йому сорочку, на побачений у музеї крій мама зробила йому штани. У київській майстерні «Шляхетний одяг» митець замовляв чамарку.
«Це народний одяг, за типом щось середнє між пальтом і піджаком. Він був дуже поширений серед людей, які жили в передмістях. У мого прадідуся теж була улюблена чамарка, яка відливала різними кольорами: то зеленим, то червоним завдяки спеціальній тканині. Його в ній і поховали. За розповідями бабусі, мій прадід шив смушеві шапки, і я теж шию».
Самобутній образ Назара Божинського доповнює взуття. Спочатку він хотів майструвати його сам, проте завадила складність роботи.
«У Балівці жив дідусь, який колись шив чоботи. Я ходив до нього й розпитував. Він мені розказував про технологію, як робити дратву, тобто нитку, якою шити, як кроїти. Я почав виготовляти, але це дуже складно. Пробував також літнє взуття робити – постоли. У нас їх мало хто носив, хіба бідніші люди. Це шкіряне взуття, подібне до мокасинів, тільки плетених. На Гуцульщині їх зараз продають, але вони там не такі – візерунчасті. У нас простіші були.
Я спробував один постіл зробити, але не дуже вийшло. Потім в Києві познайомився з тими, хто робить реконструкцію взуття, яке було за часів Богдана Хмельницького. Замовив, його пошили й вийшли чоботи старовинні, які носили в 19 столітті».
Власним образом і стилем життя Назар Божинський повертає до повсякденного життя елементи автентичного побуту українців.
«У Нових Санжарах щонеділі граю на бандуру або на ліру по-кобзарському. Це побут кобзарський, треба грати людям скрізь. Намагаюся приходити щонеділі з 8:00 до 12:00. У будні дні в Полтаві я намагаюся грати або на базарі теж, або частіше поблизу собору біля дзвіниці. Концертна діяльність – це не головне, бо туди зазвичай приходять люди, які сто разів це бачили. Треба грати звичайним людям, бо це по телевізору не покажуть, а побачити більше немає де».
Чоловік самостійно виготовив понад десяток інструментів, частину з яких для покупців за кордоном.
Поєднувати велику кількість занять митцеві допомагає принцип синхронізації з власним натхненням. За його переконанням, тільки таким чином можна досягати результатів.
«Якщо є натхнення до чогось, треба інше відкладати й робити це. Через силу нічого не можна робити, бо воно вийде негарне й некрасиве, а тільки мучитися й вбити час. Тому коли є натхнення, наприклад, робити інструмент, треба його робити. Якщо зникає і з’являється натхнення до чогось іншого, треба його негайно робити, навіть не встигаючи щось інше. І тоді виходить, що все потроху робиться. Усе кинути й робити не виходить, тоді тільки муки, а результату немає».
Участь у сотні Чорних Запорожців та самообороні Полтавщини
Кобзарювання й викладання в університеті Назар Божинський поєднує з громадською діяльністю. На початку 2000-х він разом з однодумцями створив Харківську пластунську сотню Чорних Запорожців. Тоді ж з’явився його псевдонім Чорношличник, що є іншою назвою козацького військового формування УНР. Під іменем Назар Чорношличник митця можна знайти у соцмережах. З цим псевдонімом його вписали до альбому гурту «Бурштин», для якого він виконав думу про Мазепу й Палія.
«У Харкові було за часів Кучми і Януковича дуже важко: усе русифіковували, оголошували російську другою регіональною мовою, і доводилося часто брати участь у всіляких акціях проти цього разом з іншими патріотичними гуртами, які там є. Ми, як люди козацького чину й походження, вирішили зробити клуб реконструкторів полку Чорних Запорожців, який був 100 років тому у війську УНР. На цьому тлі вирішили зробити харківську сотню, але на історичний зразок».
Учасники гурту пошили старовинні козацькі прапори, які возили на Кам’янську Січ та в Холодний Яр, де їх освячували в середині 2000 років.
«Ми їздили на Кам’янську Січ – єдину незатоплену радянськими водосховищами. Бо більшість місць, де були січі, затопили, щоб знищити історію. Їх немає зараз, вони під водами. Єдине, що залишилося, могила кошового Гордієнка, який також із Полтавщини, і Кам’янська Січ».
Відчувши посилення тиску на Україну напередодні війни з росією, учасники гурту посилювали свою діяльність.
«Коли наступ російських сил, особливо в Харкові, став дуже сильний, і навіть уже майже зникав кордон між Білгородською областю й Харківською, почали їздити гастролери кацапські, ми відчули потребу відновити діяльність гурту й зробили презентацію восени 2013 року. Ми зробили відзначення дня народження харківського історика козацтва Дмитра Яворницького».
Для учасників Харківської пластунської сотні Чорних Запорожців пошили однострої, проте зберегти їх не вдалося.
«У Харкові є завод військового пошиву, ще старий, радянський. Вони там шиють і парадні форми. Я тоді розробив креслення, який має бути цей одяг Чорних Запорожців, за зразками старих світлин. Там же замовив, і нам пошили кілька цих одностроїв. Ми їх на всі акції й події вдягали, але потім, коли був штурм Харкова, коли моторола смердючий приїхав туди й почали влаштовувати теракти, однострої згоріли через вибухи в будинку навпроти».
Учасники гурту брали участь у Революції Гідності, а згодом пішли боронити Україну на війні з росією.
У 2017 році Назар Божинський знову почав збирати учасників гурту, для яких пошили нові однострої в Києві. Цим займалася компанія, яка шила форму для президентського полку. За основу взяли однострій сірожупанників, які були в армії Української народної республіки.
Початок повномасштабного вторгнення росії застав Назара Божинського на Полтавщині.
«Коли під час карантину я опинився в Полтаві, вибухнули бойові дії по всьому кордону. Я навмисно не кажу, що це початок війни, бо вона розпочалася у 2014 році. Тоді я якраз був у Новосанжарському районі. Одразу я з тестем записався до самооборони та, як виявилося, у селі, окрім дрючків, майже ні в кого нічого немає. У мене були в Полтаві шашка й кинджал, я їх забрав, терміново нагострив, зробив до них піхви й почав чергувати на блокпостах».
Майже три місяці митець щодня вартував разом із правоохоронцями на блокпостах. В однострої сірожупанників Назар Божинський перевіряв документи водіїв. Чоловік пригадує, що основну загрозу на той час становили ворожі дрони та підозрілі фургони, які потребували особливої перевірки.
Пізніше учасників місцевої самооборони відправили до резерву, а контроль за безпекою передали професійним військовим.
Інші учасники гурту також взяли участь у захисті України від російських окупантів, однак товариство зазнало втрат.
«Дехто з нашої сотні обороняли Київ у складі муніципальної поліції, яка фактично виконує функції тероборони. Кілька козаків були в піхотній бригаді, один був офіцер розвідки. Ми в цей час зв’язок підтримували. На жаль, загинув один із наших козаків Олександр Парфенков, усі знали його як “Порф”. Він був дуже веселий, досвідчений розвідник. Рік тому складав іспити на офіцера, служив у полку “Азов”, потім перевівся до інших частин. Я не маю бойового досвіду, тому радився з ним, що та як робити. Він багато чого вмів. Перед бойовими діями, підсиленнями, ми намагалися ходити на вишколи територіальної оборони й свої самостійні, щоб бути в тонусі».
Протистояння українців росії в розв’язаній нею кривавій війні відкриває суть цієї держави й остаточно викриває її вади. Назар Божинський говорить, що росіяни зараз у поганій ситуації, проте будуть до останнього брехати собі й переконувати населення в потрібності зазнаних втрат. Але самозаспокоєння не спрацює, бо росія без поневолених народів мало на що здатна.
«Це ж фактично радянський союз, але в гіршому вигляді, тому що від нього відпали інші республіки, у яких були розумніші люди. Фактично в росії зараз радянський совок, але тупіший, а ми як воювали проти більшовиків, так і зараз. Але це вже навіть гірше, ніж те, що було, бо тоді були люди з високою освітою, виховані до більшовизму, розумніші, а тепер цього немає. Воно все таке саморобне, криве, брехливе. Ніхто їм уже не допомагатиме».
