«Моє рішення піти в освіту взагалі було дуже раптовим, але точно за покликом серця. Я не планувала, щоб воно затягнулося аж на стільки років», – каже молода полтавська вчителька Анна Дзюбенко.
Вона викладає англійську мову у ліцеї №17 «Інтелект», а нещодавно стала й класною керівницею. Два роки тому вона прийшла у галузь освіти за покликанням.
В інтервʼю ЗМІСТу вчителька розповідає про проблеми учнів та молодих вчителів, а також розвінчала міфи про виховання дітей у школі та роль класної керівниці.
Як у Полтаві стають вчителями: кейс Анни Дзюбенко
За основною спеціальністю Анна Дзюбенко – філологиня германо-романських мов. До вчителювання та класного керівництва дівчина прийшла лише через деякий час, попрацювавши у школі:
«Моє рішення піти в освіту було дуже раптовим. Я не планувала, щоб це затягнулося аж на стільки років. Починала працювати репетиторкою ще в старшій школі. Спершу це було хобі, а потім робота у приватних школах Києва. Коли я приїхала до Полтави, мені запропонували спробувати себе в державній школі», – розповідає пані Анна.
Спершу дівчина поставила собі дедлайн, плануючи працювати у школі максимум пів року. Однак, викладання затягнулося на три роки й переросло у додаткову відповідальність – класне керівництво. Залишитись у школі її надихнуло бажання дітей навчатися:
«Їхню любов та довіру не можна заслужити чимось награним. Вони відчувають тебе у процесі вчителювання. У них все це щиро, тож моє свідоме рішення залишитися було саме через дітей».
Вчителька розповідає, що перехід до класного керівництва стався не відразу. На цю ідею вчительку наштовхнула зокрема і близька людина:
«Коли був мій другий рік викладання в ліцеї та четвертий клас у цих дітей, у мене сталася цікава розмова з близькою людиною. Вона мені каже: “А ти думала взагалі за класне керівництво?” Я кажу: “Взагалі ні, бо це відповідальність і ніхто не знає, що з нами буде через рік”. Мені сказали, що бачать щось споріднене з дітьми. Не у кожного вчителя таке буває».
Спершу з її теперішнім класом не було миттєвого емоційного зв’язку. Згодом вона помітила, що саме ці учні почали сильно вирізнятися своїм ставленням до навчання:
«До того, як я стала їхньою “класною мамою”, вони випробовували моє терпіння. Після зимових канікул вони повернулися до школи, а я помітила, що вони стали добре працювати, робити домашки, бути активними на уроках. Я бачила в них те, чого не бачила в інших дітях», – розповідає Анна Дзюбенко.
Роль класної керівниці – це не просто відповідальність за клас, а й роль шкільної мами. На підхід учительки вплинув її власний класний керівник у старшій школі – Михайло Тітік. Вона перейняла його методи, що допомагають тепер їй у роботі, акцентуючи, що роль вчителя є однією з найважливіших у житті дитини. При цьому полтавка розмежовує ролі класної керівниці та батьків:
«Суспільство звикло до того, що вчитель – це і мама, і тато, і бабуся, і дідусь. Проте, це так не працює. Ми маємо звикнути до того, що родина займається вихованням, а вчителі просто наставляють її на правильний шлях за допомогою впливу свого предмета».
Вона бачить завдання вчителя в тому, щоб показувати шлях та бути опорою, коли дитина відчуває себе самотньою. Лише тоді стають можливими більш потаємні діалоги:
«Вчителі і батьки мають бути однією командою на стороні дитини. Ми не маємо ставати по різні боки. Ми маємо грати завжди для дитини. Оце і є дитиноцентризм», – каже Анна Дзюбенко.
«Вчителювання – це дуже-дуже великий виклик»
«Освіта в Україні наразі це не просто навчання. Це тренування характеру та випробування на міць», – зазначає Анна Дзюбенко.
Учителям особливо складно працювати в умовах повномасштабної війни, адже це вимагає від них максимальної стійкості:
«Наше вчителювання – це дуже-дуже великий виклик. По-перше, треба зміцнювати свою нервову систему. Ти встаєш після години сну, максимум інколи двох годин сну і йдеш на роботу, бо на тебе чекають діти. Для деяких дітей ти – частинка стабільного всесвіту, на який вони чекають».
Окрім стресу, щоденну роботу ускладнює надмірна кількість змін та ведення документації:
«У нас є купа зобов’язань, різних курсів та нововведень. Іноді вони дуже заважають сфокусуватися на освітньому процесі», – каже вчителька.
Зі свого досвіду, полтавка радить молодим вчителям бути готовими до труднощів з доцільним розподіленням часу і пам’ятати, що робочий день не закінчується з останнім дзвоником. Важливо мати внутрішню точку опори, щоб передати впевненість дітям і вчасно розпізнавати їхні стани:
«Мені дуже допомогло навчання від EdCamp Ukraine “Соціально-емоційне та етичне навчання”. Після нього я опанувала декілька класних технік, які з необхідності впроваджую на своїх уроках».
Освіта під час війни вимагає від педагогів нових підходів до викладання, які включають соціально-емоційне та етичне навчання.
«Або у війську, або для війська»
Волонтерська діяльність завжди була частиною життя учительки.
«У мене був вибір: або підписати контракт з іноземною бригадою і працювати перекладачкою або вчителювати. Життя склалося так, що я досі в цивільному житті, викладаю».
Вона вирішила допомагати, використовуючи свій ресурс: відкривати допоміжні банки на збори. Це не вимагає багато часу, але є вагомим внеском у великі збори. Вона переконана, що кожен, хто працює в тилу, має для себе вирішити:
«Ми або у війську, або ми для війська. Іншого виходу, на жаль, немає».
Як вчителі, вони мають змогу впливати на нові покоління, пояснюючи, що в країні йде війна і що кожен має щось робити. Проте, спочатку вона не часто розповідала учням про збори. Усе змінилося після одного випадку:
«Одним із таких моментів став донат хлопчика з 6-го класу з власної картки. Це був збір на доволі гарячу точку. Я пам’ятаю всі ці сповіщення з баночки. Коли побачила знайоме прізвище та ім’я, я зрозуміла, що це мій учень. Зрозуміла, що мої учні донатять на ЗСУ і я ними пишаюсь».
Після цього вона стала впевненіше ділитися зборами. Зараз діти щиро цікавляться її волонтерством й розповідають батькам, залучаючи їх. Стимулом для них є прапор від військових з підписами, який висить у кабінеті, шеврони та різні сувеніри від бригад. Учні роздивляються його і запитують: «А що ми можемо зробити для них у відповідь?». Ці запитання постійно спонукають її вигадувати нові волонтерські ініціативи.
«Ми з дітьми збирали коробку із засобами особистої гігієни, шкарпетками й цукерками. Спочатку я думала, що це буде одна коробка, але вийшло чотири посилки. Потім це все ледве доношу до пошти, але я знаю, що це мої діти і вони долучаються свідомо».
Для Анни Дзюбенко головною причиною залишатися у школі були й залишаються діти. Їхня щирість, довіра й готовність долучатися навіть до волонтерських ініціатив надихають і додають сил. «Вони відчувають мене, а я відчуваю їх», — каже вчителька. Саме у цьому взаємному зв’язку вона бачить сенс своєї роботи й віру в те, що українська школа здатна виховати покоління сильних, свідомих і небайдужих дітей.
Фото з особистого архіву